Родина Ткаченків з Прилук виховує 5 дітей у будинку сімейного типу

Кожна дитина повинна мати родину, немає нічого кращого за те, щоб дітки росли та вихову­валися в дружній люблячій сім’ї. Про це знають вчені, соціологи та психологи, це не таємниця, а аксіома, яку не потрібно доводи­ти...
У Прилуках функціонує п’ять дитячих будинків сімейно­го типу, у яких виховується 38 діток-сиріт або ж тих, які, з різ­них причин, втратили батьків­ське піклування.
Павла Олександровича і Тамару Миколаївну Ткаченків разом з їх дітьми ми побачили в актовій залі мерії, де всім цим родинам вру­чали подарунки від Благодійної організації «Фундація Олени Зеленської». Всі діти Ткаченків були одягнені в красиві вишиванки, по­водилися чемно, ввічливо, а батьки-вихователі (це було видно нео­зброєним оком) пишалися ними.

Згодом я познайомилася ближче з цією родиною, яка взяла на вихо­вання дітей і подарували їм турбо­ту та затишок.
Пані Тамара розповідає, що коли донька Оксана виросла, вийшла заміж (їй тепер 24 роки), почала з чоловіком жити окремо, в домі стало порожньо. Подумали вони з чоловіком та й вирішили створити будинок сімейного типу, щоб допомогти дітям, які не мають сімейно­го затишку. Ще ж молоді: у 2015 році їм обом не було ще й 50-ти років, є ще сили підняти дітей, на ноги їх поставити! Вони й тепер почуваються молодими і енергій­ними - діти старіти не дають.

Тоді, 8 років тому, вони пода­ли заяву, пройшли багато різних перевірок, співбесід, погоджень, довгий процес оформлення доку­ментів. Лише після цього подруж­жя отримало дозвіл на створення дитячого будинку сімейного типу. Нині в їх родині проживає та вихо­вується 5 дітей.



Наймолодший - Андрійко, йому всього 5 рочків. Він з’явився у по­дружжя, коли йому було лише рік і вісім місяців. Добрий і ніжний хлоп­чик - щодня цілує маму і запитує її «ти мене лю...?» Тобто - ти мене любиш? Мамина відповідь завжди однозначна: ну, а як же — лю.

Його брату Артему - 14 років. Навчається у 7 класі. Швидкий і теж - добрий, як характеризує його пані Тамара.
Григорій, Олександр і Катя - вже з іншої родини, але вони всі разом мужніють і підростають. Гриші - 14 років, навчається в 6 класі, Олек­сандр закінчує 9 клас, Каті вже 17, вона навчається в технікумі еконо­міки в Чернігові, як і всі тепер, під час війни, здебільшого, дистанцій­но. Дуже здібна, розумна дівчинка.

При цьому, додає пані Тамара, «вони всі у нас розумні і добрі».

Всі вони звуть Тамару Микола­ївну і Павла Олександровича «ма­мою» і «татом», хоч про це їх ніхто не просив. Діти завжди і в усьому щирі - що відчувають, про це й го­ворять.

Донька Оксана частенько при­ходить до батьків з шестирічним сином Артемком, тоді їх стає ще більше. Оксану діти вважають за рідну старшу сестру, спілкуються, телефонують їй, консультуються щодо Інтернету, вони разом хо­дять з нею на прогулянки. Оксана завжди мріяла про велику родину, щоб були у неї брати та сестри, отже, й має.

У будинку подружжя все облаштовано для зручності і комфорту дітей - спальні, дитячі, ванна кім­ната. У кожної дитини - своє окре­ме ліжко, письмовий стіл, за яким вони роблять уроки, полички для книг і зошитів, шафа для одягу.

Менший Андрійко спить у кімнаті з батьками, але теж на окремому ліжку. Є вся необхідна побутова техніка, а ось нову прально-су­шильну машину, замість старої, яка вже вийшла з ладу, отримали від благодійної організації Оле­ни Зеленської. Дуже задоволені і вдячні Першій Леді, бо прання що­дня доволі багато.
Батьки-вихователі несуть від­повідальність за життя і здоров’я дітей, за їх фізичний і духовний розвиток, в цілому, обов’язків ви­стачає.

Господиня, якщо варить борщ, то це - восьмилітрова каструля, а як смажить яєчню з ковбасою, то найменше - з десяти яєць.

Крім повноцінних сніданків, обі­дів, вечерей, на столі завжди є і молоко, і мед. Завжди - компоти, бо діти люблять компоти.

Це все - звичайні мамині клопо­ти, від яких вона не втомлюється, бо смачно нагодувати родину - це ж святе. Вона завжди робить це з великим задоволенням, картопля тушиться і деруни смажаться не тільки з картоплею, головні інгредієнти в цих стравах - її любов та ласка.

У кожної дитини є свої обов’язки, свої справи, в родині повинні всі працювати в силу своїх можливо­
стей. Позастилати власні ліжка, дістати картоплю з погреба, ви­нести сміття, зробити прибирання в дитячих, витерти пил з меблів, навести порядок у своїх книжках та зошитах, тримати взуття і одяг в порядку.

Тато займається бджільництвом, тому старші допомагають йому в цій цікавій справі та вчаться її се­кретів. А ще - косять траву разом з ним для кролів. Всією родиною саджають разом картоплю.

Працелюбності та вмінню вико­нувати будь-яку домашню роботу у родині приділяють велику увагу. Як, до речі, і навчанню.
- Всі діти, як це й зазвичай бу­ває, зі своїми характерами, зі сво­їми думками та побажаннями. До кожної дитини потрібен індивіду­альний підхід, шукаємо ключик до серця кожного, - говорить пані Та­мара (вона, до речі, закінчила пед­училище, працювала в дитячому садочку вихователькою, нянею.).

А коли є якісь суперечки та не­порозуміння, вони завжди сідають та обговорюють. Тут і мама, і тато говорять своє розумне та вагоме слово.

- За ці роки вони стали відповідальнішими, самостійними, - гово­рить Тамара Миколаївна, - життя в родині зробило їх більш організо­ваними, навчило думати лише не про себе, а й про тих, хто поруч. І це радує. Бо їм потрібно йти в до­росле життя - ми часто говоримо з ними про майбутнє. Там, в дорос­лому житті, на них чекають і труд­нощі, і несподіванки, готуємо до них. Вміти працювати, поважати інших, вміти перемогати складно­щі, не втрачати власної гідності - ось що повинно бути в їх характе­рах. Над цим і працюємо.

Родина вміє не тільки працюва­ти, а й цікаво і гарно відпочивати. До війни вони щоразу ходили на міські ярмарки і дитячі свята, їзди­ли всі разом на річку купатися, в ліс за грибами, діти завжди відпочива­ли в таборах влітку...Через війну дещо з цього вони втратили, але залишилося головне - вони ра­зом, вони - живі, здорові, зберегли свою велику дружну родину. Вони багато спілкуються, діляться пере­житим за день, залюбки працюють разом, святкують дні народження, будують плани на майбутнє.

Тепер більша частина розмов торкається ситуації на фронті. Діти не тільки носять вишиванки, а й щиро переживають за долю Украї­ни, усвідомлюють все, з чим зустрі­лася рідна країна. Вони старають­ся гарно навчатися, допомагають мамі з татом, намагаються стати гідними людьми і люблять Украї­ну. В тому, що вони такі, як є, це, безперечно, заслуга їх, батьків-вихователів.

Відкриття і діяльність дитячих будинків сімейного типу - це біль­ше можливостей для дітей отрима­ти свої справжні родини. Сімейні форми виховання дають свої пози­тивні результати.

На жаль, в країні ще є діти-сироти та діти, які позбавлені бать­ківського піклування. А з початком війни їх кількість зросла.

- Кожна така дитина має свій біль, свою травму, свою печальну історію, - говорить Людмила Кулій, начальник служби у справах дітей Прилуцької міської ради. - Знайти дитині родину, в якій би її любили, піклувалися про неї, не порушуючи її прав, зробити дитяче життя ща­сливішим, більш комфортнішим та перспективнішим - наша важлива задача.

Завдяки роботі цієї служби, як і інших, вирішуються безліч питань щодо покращення життя і вихован­ня дитини, яка опинилася в склад­них життєвих обставинах. Служба контролює та направляє діяльність родин, вивчає їх нагальні потреби та зв’язується з різноманітними Благодійними фондами...

Родина Ткаченків дякує Людмилі Кулій та працівникам її служби, зо­крема, й Юлії Каленіченко, а також - практичному психологу відділу соціальної роботи Надії Чемересовській за постійну підтримку та допомогу у вихованні та життєді­яльності їхніх дітей.

Щоденна, багаторічна робота батьків-вихователів - вона, на пер­ший погляд, малопомітна і звичай­на. Налаштувати на одну хвилю стосунки дітей та дорослих, які до першої зустрічі були незнайомими і чужими, наповнити всі щоденні справи, саме повітря добротою і повагою, турботою - справа не з легких. Атмосфера довіри, ро­зуміння, турботи не виникає сама по собі - вона потребує терпіння, досвіду, великої духовної праці, а головне - любові. Якогось особли­вого, великого серця, яке вміє ра­діти і плакати разом з маленькими серцями. Прекрасно, що багатьом батькам вдається створити друж­ну родину з незнайомих та чужих до якогось часу дітей, стати їм по-справжньому рідними, перетво­рити будинок зі стінами на рідний дім для дітлахів, куди вони будуть повертатися все життя...

Неможливо не захоплюватися батьками, які беруть на себе таку важливу і благородну місію. Павло та Тамара Ткаченки - серед них.

Джерело: газета “Прилуччина”, Лілія ЧЕРНЕНКО

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.