Доброволець Геннадій Сакун: «Вірте в нас і ми обов’язково переможемо!»

Повномасштабне вторгнен­ня російських військ в Україну принесло кровопролиття та перекреслило мрії багатьох українців. Чимало хлопців і дівчат пішли добровольЦями до війська, щоб зі зброєю в ру­ках захищати свою країну від російської агресії, долучилися до лав територіальної оборони, вчаться надавати медичну до­помогу пораненим, займаються волонтерством. Пішов добровольцем і молод­ший сержант, старший стрілець стрілецького відділення родом із села на Срібнянщині Геннадій Сакун.



На знімку: Геннадій Сакун з бойовим побратимом з позивним «Адмін»

- Ми проживаємо у Києві, - розповідає мені дружина Геннадія Оксана. - Ранок 24 лю­того ніколи не забуду. Ще всі спали, аж тут зателефонувала наша кума Людмила: «Кума, вставайте, війна! У Борисполі вибухи, сирени». Перші хвили­ни був неймовірний шок, адже коли війна приходить до тебе додому, ти до останнього в це не віриш і не хочеться вірити в таке. Зразу ж розбудила чо­ловіка. Біля під'їздів збирали­ся люди, виносили свої речі. Вишиковувалися величезні черги, сім'ї з дітьми вибігали з будинків і сідали в автомобілі. Значна кількість людей виїжд­жала з Києва і утворювався ве­ликий затор на дорогах. У всіх була паніка, і нервове напру­ження літало в повітрі. Коли ти дивишся подібне по телевізору, це зовсім інше, ніж на власні очі. Це тисне на психіку і додає тривожності. Загалом, виїжд­жали хто куди. А нам їхати вже було нікуди, в село дороги були перекриті, а за кордон ми не збирались і навіть не думали про це. Коли вже на Оболонь їхали ворожі танки, то Геннадій твердо вирішив іти в тероборону, бо розумів, що він чоловік, захисник, і має йти і боронити свою країну, сім'ю. Я його в цьо­му підтримала.

- Коли 24 лютого почалися бомбардування України, я зро­зумів, що потрібно щось робити. З перших днів були великі чер­ги в тероборону — розповідає Геннадій, - кожен хотів мати хоч якусь зброю для захисту. Не го­лими ж руками захищати своїх рідних? Кожного ранку крокував 10 кілометрів, щоб записатися в тероборону.

Було навіть двічі в день ходив, але безрезуль­татно. «Чекайте, вам зателефо­нують, - говори­ли». Майже два тижні чекав, по­тім пішов у вій­ськкомат і запи­сався в ЗСУ. Тут наступного дня, 8 березня, мене вже чекали з ре­чами. Потрапив у 26 окремий стрілецький ба­тальйон.

Був у Ірпіні, ба­чив жахіття, які творилися. По­тім, як російські війська почали відходити, то нас перекинули в Гоголів Київської області, далі на Київське море, ближче до кордону із Білорус­сю. Там несли службу. А вже потім пішли захищати Батьків­щину на Донеччину в напрямку Вугледару, Шахтарська, Новопавлівки.

Згадав Геннадій Володими­рович перший бій на позиції в Донецьку. Війська рашистів стояли за 100 метрів. 24 година, темінь. Дуже страшно і мото­рошно. Небо було червоне від бронебійних осколково-запаль­них куль, які летіли в їх бік. Це був перший і дуже серйозний бій. Ще зовсім юний побратим Гени з переляку впав на колі­на, кинув автомат, плакав, але, зціпивши зуби, зібрався, підняв автомат і з сльозами на очах прийняв бій. А це говорить, що ми, українці, сильна нація, тож і дали хлопці відсіч рашистам.

Бої ідуть без упину, постійні обстріли... Тяжко втрачати бой­ових побратимів, які нещодавно спілкувалися з тобою, жартува­ли, а сьогодні доводиться про­воджати в останню путь героїв. Морально важко, коли звикаєш до людини, ділиш з ним шматок хліба, а вона гине від рук оку­пантів. Розумієш, що ми ні від чого не застраховані. Це війна, тут можуть вбити, поранити, покалічити. Звичайно, кожен це усвідомлює, але вірить, що його це омине.

Не шкодуючи особового скла­ду, рашистів піднімають в атаку за атакою, а ми постійно від­биваємо їх. Дуже моторошно бачити русню, котра накачана якимись наркотичними препа­ратами, без рук, ніг, одним сло­вом, гарматне м'ясо, а все ще, як той гад, кудись старається пересуватися, повзти. Звичай­но, тяжко тримати оборону. Але в нас немає варіантів не пере­могти: хлопці готові до бою, го­тові йти вперед. Ми не переважаємо в техніці, кількості боєприпасів і автомобілів, але си­лою духу, коли солдат вмотивований - він завжди готовий до бою і завжди перемагає. У всіх хлопців бажання спільне - швидше пе­ремогти ворога і по­вернутися додому.

На війні мене тримає моя сім'я, - розповідає далі Геннадій. - Кожно­го дня засинаєш і про­кидаєшся з думкою, що мене чекають дружи­на, синочки, рідня. Тож не пропустимо клятих рашистів ні на крок на свою землю! Вірте в нас і ми обов'язково переможемо!

Неодноразово чоло­вік просився у від­пустку, перевідатися з сім'єю. І ось нарешті рідні дочекалися вої­на.

- Хвилювалася, - го­ворить мама Людми­ла Олексіївна, - адже це війна. Не знала, де воює, бо мені ніхто не розповідав, а коли Гена й теле­фонував, то завжди заспоко­ював. Звичайно, дуже чекала зустрічі, бо це мій найменший і найрідніший синочок. Я ним пи­шаюся. Розплакалася, але це сльози радості: прийшов син з війни.

- Рік може здаватися небагато, - говорить Геннадій, - але коли ти знаходишся на війні, кожен день тобі здається як тиждень чи місяць. А час, проведений удома в колі сім'ї, - неймовір­ний час! Та, на жаль, промайнув швидко: рідні, знайомі, друзі... Сльози, обійми, розмови.

Під час відпустки передзвони­ли друзі і розповіли, що після мінометного обстрілу одного побратима втратили, а у двох важкі поранення. Так, кожного дня є втрати, але ми тримає­мось і будемо триматись. За­галом, настрої позитивні, оп­тимістичні, бо ми віримо у нашу Перемогу.

Звичайно, допомагає сміх, гу­мор на війні, тому що без цього зовсім важко. У війську буває багато цікавих та кумедних ситуацій. У мене у спальнику кішка народила 4 кошенят. Тож коли приїхав з відпустки, вони вже почали дивитись. А котики тут дуже потрібні, бо мишей ро­звелася сила-силенна, гризуть і нищать усе навкруги.

Дякуємо всім волонтерам, які нам в усьому допомагають, зокрема Юлії Куйдіній з Києва. Сам головнокомандуючий ЗСУ Валерій Залужний куштував її сухпайки (супи, борщі), підтвер­див, що це дійсно смачно і так необхідно нашим солдатам. Волонтери передають різні смаколики. Звичайно, це все потрібно, тому що армійська кухня, доволі одноманітна, а на війні завжди хочеться чогось смачнішого, домашнього. Хоча інколи не завжди доводиться пробувати смаколики, вкинеш у рота кусок льоду в окопі - от тобі і поїв, і попив. Взимку дуже холодно. Тут також на допомо­гу приходять наші волонтери. Дякуємо їм за теплі шкарпет­ки, окопні свічки, а ще за такі чудові малюночки від діток, які нас підтримують найтеплішими словами.

Від усіх побратимів також дя­кую друзям, рідним і знайомим, які допомагали у зборі коштів на придбання автомобіля. Він так необхідний у підвезенні поранених, вчасно достав­ляти боєприпаси, швидко пе­реміщатися з однієї позиції на іншу, бо на Донеччині дороги дуже тяжкі, земля тут схожа на пластилін. Без машини було б дуже важко виконувати бойові завдання.

А я, в свою чергу, хочу від душі подякувати нашим героям за те, що у кожного з нас настає новий ранок. Тільки завдяки їх­ній мужності та незламності ми маємо змогу жити, продовжу­вати радіти маленьким дрібни­цям та обіймати рідних.
Тож хай Бог береже тебе, до­рогий наш захисник! Тримайся і повертайся живим і здоровим!

Джерело: газета "Срібнянщина" від 09.03.2023, І. ВОЛОДІНА

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.