Голова Плисківської громади Ма­рина Вірко: «Єдиний шлях - не зрадити віру людей»

Продовжуючи цикл розповідей про життя громад Борзнянщини на по­чатку повномасштабного вторгнення, розповімо про Плисківську грома­ду - одну з тих, яким довелося бачити ворога впритул, відновлювати своє унормоване життя після транзиту «руського миру» та долати перші виклики воєнного часу. Про все це нам розповіла Плисківський сільский голова Ма­рина Вірко.



У громаді ніхто не залишився без уваги

- Яким для Вас був початок повномасштабної війни?
- 24 лютого 2022 року - день, який пере­творив життя українців на «до» та «після». 4:28 ранку, четвер, телефон­ний дзвінок - від мами! В голові першою про­майнула думка: «Щось сталося непоправне!». Підняла слухавку, одно­часно прокидаючись, в страху розумію, що чую вибухи.... Чомусь спо­чатку подумалося: «Зно­ву - склади в Ічні», але мамині слова шокують: «Доця, війна!». Я не вірю тому, що чую, ми навіть кілька хвилин спереча­ємося, допоки не прихо­дить розуміння, що мама говорить правду. Ввім­кнула телевізор. Син був у Ніжині. Відразу спало на думку - потрібно за­брати дітей.
Це було якесь дике, невідоме відчуття: одно­часно страху і того, що відбувається щось не­зрозуміле.

- Яким було Ваше перше рішення як голо­ви громади?
- Як голова громади я мусила швидко взяти себе в руки. Подзвонила секретарю та заступни­кам, попросила склика­ти депутатський корпус, виконавчий комітет і ко­лектив ради. Вже о сьо­мій ранку ми зібралися в моєму кабінеті. Приємно, що усі - з холодною голо­вою та гарячим серцем об’єдналися та почали виконувати поставлені завдання.
Розуміючи, що жителі громади зараз почнуть панікувати, я створила групу у Вайбері, учас­никами якої були жителі
Плисківської, Бахмаць­кої, Крутівської, Борз- нянської, Ічнянської те­риторіальних громад. Таким чином ми спосте­рігали і контролювали хід ворожої техніки, яка вже наступної доби піш­ла через нашу громаду в напрямку Івангорода та Хорошого Озера.
Також на своїй сторін­ці у Фейсбук я викладала відео, в яких розповіда­ла мешканцям громади про стан справ за кожен день, озвучувала оголо­шення та прохання.

- Чи було Вам на кого опертися у най­складніший період?
- Я навіть не очікува­ла, які ми можемо бути єдині у спільній меті. Лише зараз розумію, як це приємно, коли жи­телі громади (навіть ті, які не відзначаються
особливою приязню до мене) стали пліч-о-пліч. Ми стали одним єдиним механізмом, який пра­цював, не зупиняючись ані на хвилину, а саме: жителі сіл, старостинські округи, директори шкіл, дошкільних закладів ра­зом зі своїми колектива­ми, директори будинків культури, медичні пра­цівники, соціальні пра­цівники, продавчині ма­газинів. Надійним тилом стала місцева самообо­рона, яка день і ніч сто­яла на варті у центрі гро­мади та старостинських округах. Загалом, згідно розпорядження сільсько­го голови, у самообороні було 249 осіб. Ми докла­дали чималих зусиль, щоб не допустити паніки та хаосу серед жителів громади.

Так розпочався пері­од відстоювання нашої рідної землі, гідності та свободи. Під час того жаху я взагалі багато чого переосмислила та усвідомила. Найперше - я безмежно люблю лю­дей своєї громади. Бо це - люди сильні, мудрі та чуйні. Мабуть, тому укра­їнці - особливий народ!





На допомогу постраждалим - толока у селі Велика Дорога

- Із якими проблема­ми впоратися було най­важче?
- Як і скрізь, був де­фіцит із багатьма то­варами. Але я б не на­звала це проблемами. Адже ми згуртувалися і по максимуму забез­печили наших жителів усім необхідним. Органі­зували завезення хліба, борошна, продуктів хар­чування наші помічники, підприємці, фермери: В. П. Колоша, М. І. Ваку­ленко, А. І. Котова, І. Г. Шерстюк, М. І. Рикун. Г. М. Кудра, С.В. Понирко, А. П. Шупрудько, керів­ництво ТОВ «Плиски-Агро», А. П. Усенко, ТОВ «Агроінвест-Натуральні продукти».

Десь за два тижні від початку повномасштаб- ного вторгнення нам разом із заступником далося привезти з Ніжина товари першочергової необ­хідності - ліки, харчування для малюків, засоби гігієни. Також люди у вайбері скла­дали списки необхідного, а ми шукали, де все це можна було дістати. На той час, у перші тижні, це було складно, проте жителі громади розумі­ли й підтримували нас, за що я щиро всім вдячна. Разом ми стали міццю!

- Плисківська громада, як і більшість громад Укра­їни, стала прихистком для тих, кого війна позбавила власних домівок...

- Сотні людей, розгубле­них та наляканих, зверталися до нас за допомогою. Хтось приїхав навіть без верхнього одягу, хоча весна була зо­всім нетепла. Ми безперерв­но реєстрували людей, щоб вони якнайшвидше могли отримати грошову допомогу, допомагали з оформленням кожної дрібниці. Окрім цьо­го доводилося бути й психо­логами. Люди розповідали свої історії, одна за одною, кожна - однаково болюча, але по-своєму пережита. Як, наприклад, історія жінки, змушеної втікати з дітьми з рідного міста, а її чоловік так і залишився в окупованому Чернігові, без зв’язку, світла,
навіть води, під обстрілами «Градів»... Усім цим людям підтримка була важливішою за будь-яку допомогу.
І ми допомагали витрима­ти та зрозуміти, що вони - не самотні, ми — разом!

- Який момент Вам ви­дався найважчим?
- Дуже страшно було, коли ворожа техніка пересувала­ся нашими селами. Боялася, щоб вони у нас не зупинили­ся, бо розуміла: я не ховати­муся від них, а відстоюватиму свою рідну землю. А це мало б свої наслідки.
Попередньо ми проводи­ли роз’яснювальну роботу як місцевим жителям поводити­ся з окупантами. Тоді у нас заночував екіпаж із шести одиниць ворожої техніки (тан­ки стояли центральною доро­гою, попід дворами у жителів Плисок). Добре, що через ме- сенджери ми могли підтриму­вати тих, хто бачив «орків» зі своїх вікон, нагадувати плисківчанами, щоб вони не під­давали своє життя ризику.

Це була, мабуть, найдовша ніч у моєму житті. Але близь­ко 04.30 ранку росіяни поча­ли прогрівати свою техніку і виїхали із Плисок у напрямку Хорошого Озера.
Звісно, не обійшлося тоді й без проблем: увечері загарб­ники пограбували магазин, а ближче до обіду наступного дня - і аптечний пункт у селі.

- Яким Ви бачите подаль­ше життя громади з огляду на вже пройдений рік війни?
- Вірю і маю надію, що якщо колись і буде новий на­ступ на Чернігівщину, то ми, як і рік тому, будемо гордо, з прапорами гнати цих нелюдів геть! Бо це наша земля, і «ор­кам» тут не місце. У перші дні війни було гірко, адже, заги­нуло багато наших односель­чан. Але біль від гіркоти допо­магала пережити радість від народження діток - майбут­нього нашої держави.
Нині ми розуміємо, що лише завдяки Богу і нашим захисникам ми усі живемо, ніби у звичайному житті. Але це має свою, надвисоку ціну, яка закарбувалася в пам’яті та наших серцях назавжди. Навіть у хвилини спокою ми не маємо права забувати, чого вартує ще один прожи­тий день у вільній Україні.

Я кожного дня молю Бога про перемогу і про те, щоб дав сил пройти цей шлях ра­зом із людьми, які довірили мені представляти їхні інте­реси. Я як голова громади відповідаю не лише за себе, а тому не маю права впасти, відступитися. Є лише один шлях - оберігати, захищати, підтримувати і ні в якому разі не зрадити їхню віру. Сердеч­но дякую жителям громади за розуміння, довіру, підтрим­ку. Разом до Перемоги!

Джерело: газета “Вісті Борзнянщини” від 16.03.2023, Марина ГРИНЕНКО

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.