100-річна жителька Борзни розповіла, як пережила голодомор та другу світову війну

Василині Іванівні Доробляй із Борзни, повірте, є що розповісти. Тим паче, пам’яті чи ясності розуму їй не позичати: й сьогодні, у своє 100-річчя, вона добре пам’ятає кожну дрібничку. І нехай її очі з часом трохи втратили свою яскравість та чіткість, вуха вловлюють не кожен звук, а ноги не дають вільно пройтися, проте й зараз бабуся відчуває та бачить усе перед собою так ясно, як десятки років тому...



Міцна десятка

Родина у них була великою: батьки, бабуся та семеро дітей.
«Нас було 10 душ у хаті, - посміхаючись веде розмову Василина Іванівна. - Важко було, але жили ми непогано. Батько був строгеньким, тримав нас у порядку. Привчив, що коли у хаті чужі люди - ми сиділи тихенько, не заважали, малими за стіл із дорослими не лізли. Бувало, навіть дивувалися гості: «А чи є у вас діти взагалі?» - такими непомітними ми ставали. Шкоди особливої не робили - батько міг й прикрикнути, й завжди напоготові стояла лозинка. Хоча й її ми інколи ховали.
Бабця ловка була, нас гляділа й роботу дужала. Тоді її вистачало: й пряли, й ткали самі. Й на городі працювали, тож городина у нас усяка була. А ще бабуся носила нам рогозу: наріже шматків цілий мішок, у ночви висипле, а ми всі тоді чистимо і їмо. Або ж опуцьок (щавлевих стрілок) назбирає.

І батько був пробивним, працьовитим, все для сім’ї намагався робити. Навіть у 32 році ми мали що поїсти, нехай і небагато, але всі вкупі пережили той голодомор.

А в 39 році, на Сорок святих, батька не стало. Тоді наймолодшому братові - єдиному з братів і сестер, хто сьогодні ще залишилився живим - було лише 2 роки. До того ж, мати чекали на ще одну дитину, проте втратила її після смерті батька...

Тяжко їй було самій нас підіймати. Ще одна із сестер померла десятирічною під час війни, від ангіни - не змогли її виходити. А один із братів не повернувся з фронту. Найстарший Андрій, із 1919 року, служив на турецькому кордоні. За ним до школи сержантів пішов Павло. Пам’ятаю, листа додому надіслав: «Я вже школу закінчив, тепер мені в армії полегшало». А тут війна. Ось тобі і полегшало.»

«Із фронту він так і не повернувся, - додає донька ювілярки Олена Олексіївна. - Ми подавали запити, проте у архівах ніяких даних не знайшли. Павло пропав без вісти, невідомо де і як».

Випробувана війною

«Війна. Усю молодь звела, - не стримала сліз ювілярка. - Хто пішов із Березівки, нашого невеличкого хутірця, всі загинули: 14 молодих хлопців, хто встиг трохи в армії послужити, а хто - й ні, та 10 молодих чоловіків, які тільки обзавелися сім’ями, не повернулися».
Сама Василина Іванівна майже всю війну була на чужині: щойно Чернігівщину окупували, її разом із ще трьома молодими дівчатами та двома сивими чоловіками вивезли до Німеччини.
Вона, як сьогодні, пам’ятає товарний вагон, до якого їх повантажили, шпали, які ще були у воді (стояла рання весна), та стукіт коліс, які везли її далеко від дому на довгих чотири роки.

«Нас привезли до міста Гдиня - тоді це була Східна Пруссія, - знову дивує обізнаністю та пам’яттю співрозмовниця. - Відвантажили біля висо­кого цегляного будинку, поруч - поліцай. Тут усіх перевдягли, обстригли, взяли відбитки пальців. А потім приїздили пани і розбирали собі робочих.

Наш пан привіз нас (ми попросилися, щоб забрав усіх березівських разом) бричкою, поселив у сараї. У кімнаті стояло два ліж­ка, на яких дівчата спа­ли по двоє, та нари - на них розмістилися мужи­ки. Замість постелі - со­лома. Ще дали взуття з дерев’яними підошвами. А село хоч і маленьке було, але скрізь - ас­фальт. Тож коли ми йшли на роботу, гупотіли тими черевиками, як коні.

У того німця були й інші робітники, бо господар­ство він мав дуже велике: 12 корів, багато коней, землі в обробітку. У них поля так цікаво обробля­ють: як орють, то все обо­рюють канавами - ніхто не переїде, лише десь один переїзд є, щоб уро­жай збирати і вивозити.

Я працювала там, де скажуть. В основному - на полі, бувало, й на кух­ню кликали допомагати. їсти як захочеш, усе робитимеш... А годували нас горохом. Ще на тиждень на шістьох дали відро картопельки та буханець хліба. У пана було всього вдосталь, і молока виста­чало, і ковбаси сам коп­тив, але нам, звісно, того не перепадало. Він навіть наші продуктові карточки собі забирав. Коли ми піз­ніше про це довідалися, то вже стали їх вимагати. Тоді у нас з’явилося й хлі­ба більше, й пачка марга­рину на тиждень.

А ще через дорогу від нас була вузькоколійка, якою возили цукровий буряк. То ми приловчили­ся, взяли у пана граблі та тягали того буряка. Потім чистили, варили, сік ви­паровували - так варили «мед».

Коли через чотири роки нас звільнили наші солдати, ми ще якийсь час були з ними у части­ні. Теж працювали - доїли забраних у німців корів, переганяли молоко, роби­ли масло для солдатів».

Загартована життям

Саме там, у військовій частині Василина Іванівна зустріла його: статного, гарного, мужнього. Про­те сьогодні бабуся воліє про нього не говорити, мовляв, що було, то за­гуло, нічого не повернути.

«Додому мама приїха­ла вже не сама, - посміха­ється Олена Олексіївна. - За місяць я народилася.

Після закінчення служби батько написав мамі лис­та, проте її старший брат потай від мами відповів: «Нам тут приймаків не треба». Пізніше мені й ра­дили розшукати його, але я не наважилася - стільки часу пройшло.

А мама заміж так біль­ше ніколи й не вийшла, усе життя присвятила мені».

«Лише один раз із по­дружкою думали поїхати до Харкова на роботу, - підтверджує ювілярка. - Я вже й зібралася, маму попросила Лєну тішити, а потім усю ніч думала: «Ееее, не буде діла. Мати встане піч топити, дівчина почне кричати, але мама не зважатиме - дитина нікуди не поді­неться, а роботу треба зробити, і до корови схо­дити.» Не схотіла я так, не покинула дитину».

Важко було молодій жінці, бо ж після війни ні­чого в неї не було. Навіть коли схотіла подушки по­робити, пір’я не дістати. Тому ходила на річку, збирала стрілки з рогози - тим подушки і набивала.

«Мама все життя тяжко пропрацювала у колгоспі, була і дояркою, і ланко­вою, - розповідає Олена Олексіївна. - Пам’ятаю, куди б не збиралася, за­вжди несла мішок за пле­чима, а там - мотузка й сокира. Казала, може,
десь дорогою вдасться сіна зібрати чи дров яких нарубати.

У 1961 році побудувала свою хату у Березівці. Са­мотужки й мазала, й до­лівку заливала цементом. Пізніше тримала корову й свиноматку, і птицю.

Я ж після закінчення школи спочатку працю­вала у Чернігові на му­зичній фабриці, а коли вийшла заміж, переїхали до Борзни. Потім і маму сюди перевезли, хоча ще довго вона їздила на літо у село, тримала там город і господарство».
Сьогодні мати й дочка, як і десятки років тому, живуть одна для одної, усі переживання й радос­ті ділять на двох. «У мене життя доброго не було, але я не здавалася, - зі­знається довгожителька. - Війну пережила, колгосп пережила, то за що тепер уже хвилюватися? Ноги мене посадили, майже не ходжу, тож залишається сидіти та чекати новин від онуків. А маю їх двоє, ще й трьох правнучок. Вони в мене всі дуже хороші, такі ж, як дочка. Чогось кра­щого за їхнє щастя мені годі й бажати».

Ми ж побажаємо Василині Іванівні, щоб усі труднощі, біль і втрати залишилися у минулому столітті. Щоб у Вас за­вжди був привід зустріча­ти новий день із посміш­кою і надією. І нехай Ваше серце й надалі зігрівають щастя та любов рідних. Із ювілеєм Вас, Василино Іванівно!

Джерело: газета "Вісті Борзнянщини" від 08.12.2022, Марина ГРИНЕНКО

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.