У сто років, як квіточка, як бджілочка!

Своє знаменне сторіччя у кінці веерсня відзначала новоборовлянка Марія Іванівна Олексієнко. Її ювілей зачепив усю велику рідню, сусідів, приїжджих гостей зі Сновська і Чернігова (організу­вала незмінна лідерка ветеран­ського руху громади Людмила Кравець), а також багатьох ін­ших людей, котрі знають ювіляр­ку давно, котрі лише тепер поча­ли про неї дізнаватися. Мудра, красива, наповнена позитивом і світлістю, велика трудівничка, висока помислами й вчинками - ось яка вона, ось неповний пе­релік її чеснот! А на вигляд Марія Іванівна зовсім тендітна і, що по­казово, незмінна своїм сильним характером, принциповістю.



Колись, юною, фашисти ви­везли її на роботу в Німеччину, куди мали доправити старшого брата. Та Марійка горою за нього вступилася, вмовивши старосту в списки внести її, а брата лишити вдома допомагати матері.
Важким було поневіряння на чужині, від безперервних завдань хазяїв боліли рученьки і ноги, але вона трималася, справлялася, знаходячи відраду у мріях про рідний дім, перемогу над воро­гом. Переносити чужину допомо­гла зустріч із хлопцем з України, теж остарбайтером, Василем.

Згодом вони побралися, а коли американці визволили всіх полонених з Німеччини, випала нагода повернутися додому. Та оскільки Василь був призовного віку, його відразу забрали вою­вати, а Марія, вагітна, у довгий путь вирушила сама.

Їхній первінець Василько (на­звали в честь батька) народився прямо в дорозі, в Угорщині вагою всього близько 4 фунтів. Пелюш­ки молода мама прала як при- ходилося і де приходилося. Тимчасовий прихисток, нехитру їжу давали на ходу добрі люди.
Згадує, як сушила ті пелюшки навіть на собі, бо не було де і як. Із травня міся­ця до осені добира­лася Марія Іванівна додому, у Тур’ю, де на той час мешкали батьки. І Господь Бог допоміг їй подола­ти неймовірно довгу та складну відстань, перенести всі страж­дання, голод, холод, народити синочка і вижити в дорозі.

На вокзалі у то­дішньому ще Щорсі її знову чекала ма­ленька удача - зустріч з одно­сельцями, які у справах на волах приїжджали у місто. Вони і за­брали з собою знесилену зем­лячку з немовлятком, підвезли до самої хати.
Зайти ж туди зі згорточком на руках вона боялася. - Що скаже мати? - Що батько зробить? - роїлося в голові, бо не знала, що на той час батьки вже отримали листа від Василя з фронту, в яко­му він розказав і про їхнє одру­ження, і про вагітність, і про все, що було в полоні. А чого тільки там не було! Доброго — нічого.

Далі доля, так би мовити, по­чала милувати цю героїчну жінку: повернувся живим з війни чоловік, народилося ще трійко дітей, звів­ся будиночок, де панували взає­моповага й взаємодопомога, куди навіть в часи труднощів завжди пробивалися промінчики сонця і любові. Все це вже було в Нових Боровичах, куди сім’я переїхала до маминої сестри, де обживала­ся, працювала, будувала плани.

А що ж тепер? Тепер - юві­лей! Живі - троє молодших Олексієнків, старшенький, на жаль, у засвітах, де також і душа чоловіка Марії Іванівни. З нею в одній хаті наразі донь­ка Надія, справжній мамин оберіг, захисниця. Неподалік - прекрасна внучка Наталія Трач, знана як очільниця бу­динку культури, співочий со­ловейко і організаторка низ­ки чудових сільських заходів, недалеко інші члени родини, крім двох синів, що в Криму.

Всі вони схожі на одне ве­лике «ціле», на щедрий зо­лотий сніп, зв’язаний тугим перевеслом любові, нероз­дільним, святим. А іменинни­ця - його серцевина, досі жва­венька, активна, ладна робити усю сільську роботу.

Джерело: газета "Промінь" від 29.09.2022, Олена КОМПАНЕЦЬ. Світлина - з сімейного архіву

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.