Родина Сардак перетворила свою оселю на «харчовий штаб», аби направляти смаколики на передову

Волонтери... Значення цього давно знайомого усім нам слова люди повною мірою почали усвідомлювати ще з двох столичних майданів, коли приносили протестуючим їжу та одяг прямо на площу. Та й з окупацією Криму й Донбасу се­ред нас знайшлося багато щирих та щедрих серцем людей, бажаючих допомагати військовим і внутрішньо переміще­ним особам. А з початком повномасштабного вторгнення російських військ в Україну наше життя без світлих і рушій­них волонтерських справ вже неможливо навіть уявити. їхня участь у матеріальній та фінансовій допомозі армії, соціаль­ній, психологічній підтримці людей, що через військову агресію залишилися без даху над головою й змушені шукати миру й спокою за багато кілометрів від рідних домівок, — завдяки всьому цьому українське волонтерство набуло в цивілізованому світі звання справжнього феномена.



Допомагати іншим для Раїси Григорівни Сардак з Володькової Дівиці — справа не нова й можна навіть сказати професійна. Адже жінка вже багато років працює у своєму селі соціальним працівни­ком від Носівського територіаль­ного центру соціального обслуго­вування. Утім, благодійництвом почала займатися наприкінці квіт­ня. Тоді Чернігівщина вже вийшла з тимчасової окупації орками. Все почалося з дзвінка доньки Вікторії Савченко:
— Мамо, ми тут збираємо пере­дачу нашим військовим на Харків­щину, — з хвилюванням говорила молода жінка. — На Ізюмському на­прямку «гаряче», хлопцям потрібно буквально все, починаючи від бі­лизни, засобів гігієни й до продук­тів харчування. У тебе паски дуже смачні, спечи для них, будь ласка...

Мабуть, ще ніколи у своєму житті Раїса Григорівна з таким завзят­тям й енергією не заходилася біля великоднього тіста. Вимішуючи, промовляла над ним всі відомі й невідомі молитви з щирими по­бажаннями для всіх, хто їх їстиме, захистити від куль, щоб вони ці­лими й неушкодженими якомога швидше поверталися до своїх до­мівок, щоб вже наступні Великодні свята відзначали в колі своїх най- рідніших та найдорожчих людей у мирній країні. Разом з пасками від неї тоді на схід з гуманітарним вантажем «поїхали» ще й пиріжки, крашанки, м’ясо й сало, цукерки, чай, кава, печиво, консервація. Повернувшись додому, волонте­ри розповідали про ситуацію, що відбувається на лінії зіткнення, про умови, в яких воюють наші захис­ники, а, найголовніше, привезли звідти їхню щиру вдячність за ще­дрі гостинці й домашні смаколики, які на якусь мить допомогли відчути нашим хлопчикам ат­мосферу цього величного хри­стиянського свята, подумки повернувши у власні домівки, де пахне святом і свіжою до­машньою випічкою. Тоді Раїса Григорівна й зрозуміла, що вже не зможе спокійно жити, якщо не допомагатиме, як може, українським воїнам на передо­вій. Планувала готувати пере­дачі самостійно й передавати їх через доньку Вікторію, в якої були знайомі серед носівських та ніжинських волонтерів.

З гуманітарним вантажем ці мужні й самовіддані люди по­стійно вирушають на передову, доставляючи на позиції харчі, медикаменти, амуніцію, й раз­ом з ними віру нашого народу в силу і міць української армії. Однак такі думки були не тіль­ки в неї однієї, відтак вже наступну передачу їй допомагали готувати сестра Олена Гавриш та їхні доньки Вікторія Савченко, Оксана Іллюшко, Марина Вовкогон, Юля Примушко. Долучилися й куми Курило — Анатолій зі своєю матір’ю Люд­милою. Також інколи прохала дів­чат з с.Дослідне, щоб теж напікали смачної домашньої випічки. До ро­боти з радістю залучалася ще один соціальний працівник Валентина Осадча. Отож, як тільки дізнавали­ся, коли й куди вирушатиме черго­вий гуманітарний екіпаж, вивчали потреби воїнів і тоді оселя Сардаків перетворювалася на «харчовий штаб» — тушилася картопля, мі­силося тісто на пиріжки, кекси та рогалики, жарилися млинці та на­лисники й зрази, запікалося м’ясо, ліпилися вареники й робилися за­готовки на різноманітні салати.

Смаколики, звісно, добре, але, буває, що на далекі позиції переда­ти їх немає можливості, отож, по­міркувавши, вирішили налагодити виробництво консервів тривалого зберігання — тушонок та каш. Спо­чатку робили їх з домашніх запасів, а потім, коли Вадим Примушко привіз на переробку ціле порося, дали оголошення у місцеву інтернетгрупу з проханням допомогти. Люди приносили хто що міг — кру­пи, скляні банки, кришки, гроші.

— За раз тоді виготовили 360 банок м’ясної тушонки, — згадує Раїса Григорівна. — Зв’язалися з волонтерами й ті в найближчі свої поїздки розвезли їх на позиції. По­тім ми купили ще порося за допо­могою небайдужих односельців, друзів з за кордону та своїх знайо­мих з різних куточків України. Зно­ву допомогли люди з банками та крупами і теж зробили 580 баночок м’ясних консервів.

— Це ж скільки клопоту біля неї, — дивуюся.
— Клопіт — це коли зранку во­лонтери завозять борошно й ка­жуть, що ввечері заїдуть за випіч­кою дорогою на Сумщину, а в тебе духовка зламалася чи світло від­ключили. Або банок не вистачає і з автоклавом проблеми. Тоді і кло­піт, і сльози, і руки опускаються...

— І як виходили з ситуації?
— Поплакали трохи, а діло тре­ба робити. Знову кидали клич че­рез соцмережі, телефонували по знайомим - у кого побутова тех­ніка є вільна чи в якому кутку елек­троенергія є. Спасибі людям, зав­жди відгукуються.

— Усього бувало, — згадує далі Раїса Григорівна, — коли треба було швидко переробити м’ясо, то збирали автоклави по всій Во- лодьковій Дівиці, й навіть Дослід­ної та Ставка дісталися. А ще якось із вже готовими наліпленими варе­никами просилися до підприємців у морозильну камеру, бо через непередбачувані обставини волон­тери мусили вирушати в дорогу на Сумщину тільки наступного дня.

— Аз ким із них переважно контактуєте?
— Майже завжди усі свої дії узгоджуємо з Наталею Ніколає- вою, яка організовує такі поїзд­ки, у Носівці — з Іриною Багіною з «Носівської Активної Молоді» та Андрієм Кізенком, з Петром Мед- ведем — вони їздять на передову. А ще з матушкою Дарією та ба­тюшкою Михаїлом з ніжинського Свято-Покровського храму, також тісно співпрацюємо з керівником нашого територіального центру соціального обслуговування Ок­саною Тонконог — вони нам часто передають і борошно, олію, цукор та інші продукти, щоб ми мали з чого готувати випіч­ку. Наші соціальні працівники також не стоять осторонь, якщо самі не всти­гаємо, то приходять на поміч, зносяться продуктами або ж коштами для органі­зації поїздок. Якщо хтось із хлопців при­їжджає у коротко­строкову відпустку, то теж без наших гостинців назад не повертаються.
Наразі в розпалі сезон консервації, тож Р.Г.Сардак з се­строю та доньками масово заготовля­ють та засолюють огірки, кабачки, помідори, вже наварили сливово­го й абрикосового варення, готу­ють яблучний та грушовий джем. Щось відправляють на позиції за­раз, інше доставлять через волон­терів пізніше. Посилки не іменні, зате на кожній упаковці, на кожній коробці, відеречку, баночці - ети­кетки з побажаннями для воїнів та координатами, хто їх готував. Це ж як вітання — іменне — з дому. Зре­штою, усі вони там на передовій, наші, рідні, свої.

— Звісно, що потрапляють і до своїх, володьководівичан, веде далі моя співрозмовниця. — Уяв­ляєте, видалась якась мить пере­дихнути від атак чи вогню, захоті­лося перекусити нашвидкуруч, а в тебе в руках баночка з побажан­нями та ще й, виявляється з дому. Це в нас тут Коля Масловський і Сергій Даніш дивувалися, коли їм бойові побратими передали ту­шонку з нашим логотипом. Хлопці нам дякували, а ми їм. Отаке тепер життя.

Звісно, такий неспокійний ритм життя вимагає неабияких величез­них емоційних зусиль, психологіч­ної напруги та здоров’я, бо ж усім цим Раїса Григорівна займається поза робочим часом. Скільки це триватиме? Каже, скільки виста­чить сил, точніше — до перемоги.

Джерело: газета "Носвівськ вісті" від 25.08.2022, Катерина ГАВРИШ

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.