Інга Каячева з Ніжина, розповіла, як живеться переселенцям у Польщі

Небезпека та страх за майбутнє своїх дітей змушують тисячі українських сімей тікати від війни за кордон. Мільйони наших співвітчизників залишили домівки у пошуках безпеки, захисту та допомоги. Серед них і ніжинці... Журналісти газети започаткували рубрику «Змушені тікати від війни». В ній життєві історії ніжинців, цього рази - матері двох доньок Інги Каячевої.



З першого дня війни у мене не було навіть думок, щоб виїхати з України. Була страшенна паніка, нерозуміння того що відбувається і як потрібно діяти.

Мої дії коригував чоловік, телефоном. Він в той момент знаходився за кордоном. Десь через тиждень наших «походів до погребу», я задумалась про те, що потрібно виїжджати, але на той час дороги до Києва безпечної не було, всі говорили що по дорозі розстрілюють цивільні машини. Найбільшим поштовхом для того, щоб виїхати - були мої діти. Їхня безпека.
Я розуміла, що відповідальність за життя і здоров'я моїх дітей лежить на мені.

Я не хотіла, щоб донечки спали в підвалі, а тоді ще було холодно, були морози, і було дуже важко, по кожній сирені, будити дітей і бігти в підвал. Коли наші знайомі, безпечно доїхали з Ніжина до Києва, тоді наважились і ми. Вирішили їхати до Польщі. Наш знайомий допоміг нам с контактувати з чоловіком, який возив жінок і дітей до Києва. Так 17 березня ми виїхали.
Ці 6 годин дороги, були найстрашніші для нас: ми їхали в машині без віконечок, ми нічого не бачили. Кожного разу коли зупинялися на блокпостах - чули слова «Слава Україні» і розуміли що все добре - наші. Майже на кожному блокпості хлопці говорили нам: «Дівчата, ми обов'язково переможемо, а ви обов'язково повертайтеся!».

З Києва потягом ми добралися до Львова, там нас зустрічало багато волонтерів. Не дивлячись, що це була друга година ночі, людей годували гарячими стравами, жінок з дітьми поселяли в зали відпочинку, де були на полу матраци, і де діти мали змогу поспати хоч 3 години.

Перейшли кордон. На території Польщі волонтери були на кожному кроці. Всі хотіли нас нагодувати, обігріти й поспівчувати.

Приїхавши в містечко, в якому ми зупинилися, чоловік побачив в групі цього міста (у фейсбуці) оголошення, що шукають помічників, щоб підготувати приміщення до ремонту. Після ремонту туди будуть заселять українців. Ми переночували і зранку вирішили поїхати й допомогти. З нами там прибирали поляки, українці які давно проживають в Польщі й, що мене здивувало, разом з нами прибирав і мер цього міста. Так ми познайомилися з волонтерами, і представниками міської влада. Нас поселили в безплатний готель для українців. Завозили туди продукти, а готували ми самі. В готелі жили люди з Львівської, Волинської області, з Харкова, Миколаєва.

Готель - це тимчасове житло і поки ми там проживали, волонтери підшукували нам постійне. Коли знайшли, запропонували нам переїхати до будинку. В ньому ми проживали самі. Будинок господаря поряд у дворі. Жили ми безплатно, господарям за нас платила держава по 40 злотих за людину на день (за трьох 120). Коли ми зареєструвалися в міській раді, отримали Песелі ( це як в Україні ідентифікаційний код). Тоді вирішили наймати квартиру і переїхати. Квартиру ми знайшли зовсім без меблів. Написали оголошення, аби купити недорого, та знайшлося багато охочий поляків, які допомогли безплатно. І в місті, і по всій країні, допомагають українцям: на волонтерських пунктах можна взяти безплатно одяг, засоби гігієни, продукти. Є і грошова допомога: одноразова по 300 злотих на людину, і на дітей по 500 злотих кожного місяця. Ми ще нічого не отримували, бо людей дуже багато потрібно чекати.

З мовою проблем практично немає: ми добре розуміємо поляків, вони також розуміють нас.

Говорити польською важкувато, але тут є безплатні курси польської мови, можна вивчати. Для дітей важкою була дорога, а вже по приїзду вони адаптувалися швидко, почали відразу спілкуватися з польськими дітками, згодом пішли до школи. В школі в кожному класі є українські діти. Моїм в польській школі дуже подобається.



Поляки нам дуже співчувають, особливо люди поважного віку. Та як і скрізь, є такі що і останнім поділяться, а є й невдоволені, що багато українців приїхало і тепер полякам немає роботи й т.п. Та так, я думаю, не тільки в Польщі. Ще від багатьох поляків чула, що вони в захваті від нашого президента. Вони Зеленського вважають героєм. Кажуть - він їх надихає і дає їм сили вірити!
Я завжди знала, що люблю свою країну. Але ніколи не думала, що настільки сильно!

З того часу як ми виїхали, жодного дня не пройшло, щоб я не думала, не переживала і не плакала. Саме тут я зрозуміла, що для мене Україна - це все! Для мене домівка - це наше місто, село. Це запах хліба. Уявіть, я тільки тут зрозуміла який смачний наш Ніжинський хліб. Це рідні й близькі які поряд. Це мирне і чисте небо. І ніяке мирне небо іншої країни, ніколи не замінить наше, українське. Наша домівка - це наша країна.

Я почуваю себе дуже винною. Постійно картаю себе, що ми виїхали, що у нас є можливість спати вночі, є можливість їсти й гуляти. А в цей у багатьох українців таких можливостей немає. Іноді це доходить навіть до довгих ридань...

Багато читаю, в тому числі й в постах ніжинців, де вони пишуть, щоб ті хто виїхав - не поверталися.. від цього дуже боляче... Я не вигнанець, не зрадник, я жінка і мати: не знаю скільки користі було б від мене якби залишилася в місті. Але знаю, що я повинна захистити моїх дітей. Не хочу, щоб війна забрала у них дитинство, здоров'я, життя... Ми обов'язково повернемось додому. А сьогодні молимось, щоб це було як можна скоріше..

P.S. від редакції. Що відчуває серце української жінки, знайдете у віршованих рядках написаних Інгою...

В моїй душі все так болить..
І плаче серце, вже без сліз,
Все зруйнувалося за мить..
І враз перевернувся світ!

Хіба ж ми знали, що на світанку
Коли вже всі, весну чекали
Прокинемось, під звуки залпів
Які наші життя зламали..

Ракети, бомби, літаки
Колони танків гуркотіли,
А ми хотіли лиш весни
І, щоб лелеки прилетіли..

Ми так хотіли просто жити
На своїй ріднесенькій Землі
Україну всім серцем любити
В містечку, місті й селі...

Джерело: Ніжинська міська газета "ВІСТІ" від 26.05.2022 р., підготувала Тетяна МАРЧЕНКО. Матеріал створено в рамках проекту УАМБ

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.