Олег Мірошніченко розповів про будні військових на Сході країни

Сила будь-якої армії вимірюється не кількістю зброї, а хоробрістю солдатів та офіцерів. Тих, хто веде бій і змушує ворога або відступити, або назавжди лягти у землю.

Українці воювати вміють - це добре відомо. За час відбиття російської агресії у нашому війську з’явилася нова генерація справжніх бійців - сміливих, досвідчених і успішних. Україна для них - справжня цінність, заради якої дійсно варто воювати. Вони знають смак перемог і ціну кожної краплі крові, пролитої під час захисту Батьківщини. Разом з такими людьми не страшно в бою, а поняття братства стає невід’ємною частиною повсякденного життя. Напевно саме тому і кажуть, що професія захисника Вітчизни - це справа сильних духом. Про одного з них - мого командира розвідувального взводу Максима Громова - я розповім цього разу.



Коли в 2014 році Росія розпочала збройну агресію проти України, життя нашої держави змінилося назавжди. Стала іншою і українська армія. Точніше кажучи, у неї з’явилися абсолютно нові пріоритети. Адже відтоді треба було воювати із загарбниками, захищаючи Вітчизну.

У довоєнний період Збройні сили роками перебували у постійному процесі скорочення, реорганізації та недофінансування. Про модернізацію та підготовку до нападу Росії мова практично не йшла. Однак війна все розставила по своїх місцях.

З’ясувалося, що зазвичай вправно ведуть бойові дії учорашні трактористи, кочегари, водії таксі або звичайні хлопці без жодного життєвого досвіду. Натомість ті, хто у мирний час хизувалися добре випрасуваною формою, аскельбантами, беретиками, кантиками, шеврончиками, нашивочками і блискучими черевиками, дуже часто шукали будь-які причини, аби лише не потрапити на фронт. Воно й зрозуміло, що ще можна чекати від того, чий найгероїчний вчинок на військовій службі - підготовка дембельського фотоальбому? Саме такий «контингент» під час ворожого обстрілу міцно залягає десь у траншеї й навіть не думає вести вогонь у відповідь.

У Біблії є вислів, що багато є покликаних, але мало обраних. Це стосується і здатності воювати. Треба об’єктивно визнати: не кожен чоловік спроможний вести бій. Така якість дається або від народження, або через наполегливе виховання. І саме тому кістяк армії складають люди з дійсно хоробрими серцями. На фронті мені пощастило зустріти дуже багато таких солдатів. На вигляд вони непоказні, дуже часто - скромні. Але за характером - мов кам’яні брили. їх навіть загроза смерті не в змозі зрушити з місця.

Обраний для війни

...Надворі стояло літо 2014 року. У добровольчому батальйону «Дніпро» я познайомився з хлопцем із Кіровоградської області на ім’я Максим. Він щойно закінчив школу і успішно пройшов відбір до Львівської академії сухопутних військ. Міг би стати курсантом і в майбутньому отримати офіцерське звання. Проте вирішив обрати іншу дорогу і негайно стати на захист України. Невдовзі у складі окремої зведеної бойової групи вирушив на Донбас до одного з найкривавіших місць початкового періоду війни - на курган «Савур-моги-ла». Саме там він, у 17-річному віці, став справжнім воїном. І там же здобув у ворога свої перші трофеї. Через кілька днів під час артилерійського обстрілу зазнав серйозної контузії. Йому пощастило - евакуювали в тил саме перед тим, як тамтешні позиції українських військ опинилися в повному оточенні. Після шпиталю повернувся на фронт. Воював у відомому селищі Піски. В розвідувальних виходах побував на околицях Донецька. Коли Максиму виповнилося 18 років - підписав офіційний контракт на військову службу. Став справжнім спеціалістом саперної справи, а згодом перейшов у розвідку.

У 2015 році під час Дебальцевської операції з СПГ-9 підбив російський танк. А потім пробрався на поле бою, зняв результат операції на відео й зібрав у мертвих ворогів документи. (Усі вони виявилися громадянами Росії). Тоді ж зазнав ще однієї контузії та осколкового поранення. Згодом був призначений командиром розвідувального взводу. Зміг зібрати навколо себе групу справжніх ентузіастів, які воювали зухвало і результативно. (Конкретний приклад - участь у звільненні села Зайцеве під Горлівкою). За роки, проведені на війні, Максим наполегливо вивчав військову науку й спонукав до того ж тих, хто перебував з ним поруч. Саме тому в очолюваному ним підрозділі активно використовували протитанкові керовані ракети («Фагот»), станковий протитанковий гранотомет, снайперські гвинтівки різних калібрів. У повсякденні розвідники застосовували тепловізори «Арчер», нічні приціли «Харріс», коліматорні приціли «Аімпоїнт», прилади безшумної стрільби, сканери для радіоперехоплень. Була налагоджена аеророзвідка та коригування вогню за допомогою квадро-коптерів. (Тут слід зазначити, що значна частина спорядження була передана волонтерами, зокрема - фондом «Повернись живим»).

В ході бойових дій Максим зарекомендував себе сміливим, але разом з тим і обачним військовим. Виявляв тактичну гнучкість, знав вимоги маскування, професійно планував операції. Під час виходів у ворожий тил завжди рухався на чолі групи, виявляючи та знімаючи протипіхотні міни. За спинами своїх бійців він ніколи не ховався.

Влітку 2018 року в районі міста Мар’їнка Максим вийшов у «сіру зону», роблячи прохід у російському мінному поля. (Там були встановлені заборонені міжнародною конвенцією міни ПМН-2). Планувалася доволі перспективна справа у ворожому тилу. Командир розвідвзводу зняв понад п’ятдесят небезпечних «гостинців». Але потім сталося те, від чого ніхто не застрахований: під лівою ногою пролунав вибух. На щастя, неподалік були його бійці. Наклали турнікет, зупинивши кровотечу, перев’язали і понесли до своїх позицій. Окрім контузії, детонація спричинила йому опік очей. Згодом військові хірурги ампутували кінцівку майже до коліна. Надійшов час вчитися ходити на протезі.

Коли Максим лежав у шпиталі, його провідувало чимало друзів і побратимів. Прийшов і генерал-майор Ігор Гордійчук - колишній командир 8-го полку спеціального призначення, командир операції на Савур-могилі. (Після надзвичайного тяжкого поранення він ходить, лише спираючись на тростину). Багато хто тоді немов запитував: як тепер воювати без Максима? Без лідера і організатора, того, хто вміє вести людей за собою? Можливо тому ще під час лікування Максим заявив: я одужаю і обов’язково повернуся до армії. Так і зробив. Знову став командиром розвідувального взводу у складі 28-ої механізованої бригади. Прибув у знайомі місця - під Мар’їнку. З групою спеціалістів провів низку успішних операцій, про які російські терористи «з обуренням» повідомили на своїх інформресурсах. Дев’ять місяців на фронті - на рівних умовах з іншими солдатами. Коли було треба, то сідав за кермо бойової машини піхоти.



А як виникала необхідність - разом з усіма рубав дрова для пічки. Взагалі, поміж своїх не було прийнято згадувати про його протез. Бо він все одно залишився одним з найкращих бійців цієї війни.

Торік Максим закінчив військову службу. Одружився, вже виховує доньку. Працює, так би мовити, у цивільному секторів економіки. Десь у шухляді лежить його орден «За мужність ІІІ ступеня». Але про війну, що триває, нагадує не нагорода. А телефонні дзвінки тих, хто зараз перебуває на фронті. Вони кличуть його повернутися туди знову. Він справді там потрібний. І Максим часто перебуває у роздумах.

Обов’язок професіонала

Деякі молоді бійці кликали його Дідом, хоча він не мав ще й п’ятдесяти років. У певних колах був відомий як дуже вправний снайпер. Я познайомився з ним під Мар’їнкою. «Дідусь» до війни займався невеличким бізнесом, жив заможно і тихо-мирно. Після початку російської агресії залишив справи на дружину й вирушив до армії. Думав - лише на рік. Але поступово цей строк розтягнувся до п’яти. У розмовах інколи сам собі дивувався: «Чому не вертаюся додому»? Однак якесь внутрішнє переконання змушувало його кілька разів продовжувати контракт. Подібний стан відомий досвідченим військовим. Як вони кажуть - «Якщо завдяки мені хоча б один молодий солдат не буде поранений і не загине, то я не дарма тут знаходжуся». До речі, в розмові з Дідом несподівано з’ясувалося, що його коріння - на Сновщині. Він пригадав, як колись ще підлітком разом із родичами збирав полуницю в селі й потім залізницею відвозив її продавати у Гомель. Ось лише доля так склалася, що його сім’я давно живе в іншому регіоні України.... А зараз він на фронті. Невисокий на зріст, зібраний, уважний. У розмові - ввічливий. Мабуть, у цивільному житті ніхто й не здогадався б, що в руках цього дядечка снайперська гвинтівка перетворюється на справжню кару небесну для ворогів. Такі професіонали в будь-яку пору доби і в різних обставинах суттєво підвищують стійкість нашої оборони.

У цій війні Україна рано чи пізно переможе. Бо маємо героїчну армію і нездоланний народ. Правда на нашому боці, а Господь Бог вбереже нас від підступів нечистої сили. Разом з цим не забуваймо: у листопаді загинули на фронті ще шестеро захисників України. А 19 зазнали поранень. Щоправда, дані розвідки свідчать: протягом місяця знищено майже тридцять російських загарбників. Ще стільки ж втратили здоров’я.

Районна газета «Прромінь» №49 (10379) від 3 грудня 2021, Олег Мірошніченко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.