Два місяці в пеклі Чорнобиля провів Віктор Алексієнко

 

14 грудня — день вшанування учасників ліквідації Чорнобильської АЕС.

За даними Інституту національної пам’яті, впродовж 1986-1990 років з наближених до ЧАЕС територій евакуювали понад 300 тисяч громадян. У перший рік на ліквідації наслідків оскаженілого атому працювали майже 300 тисяч ліквідаторів. Одним із них був городняннець Віктор Алексієнко, який потрапив у Чорнобиль у 1987 році. На той час йому виповнилось 23 роки. Віктор працював у Гомелі на заводі «Кристал» електриком. На початку травня молодий чоловік отримав повістку з військкомату й без зайвих запитань та вагань відправився виконувати свій чоловічий обов’язок.

— Ми не знали куди їдемо. Звучала лише назва — Чорнобиль, — згадує він сьогодні. — А навіщо нас туди везуть — ніхто не знав. Ми прибули в тридцятикілометрову зону, в частину, де були розташовані палатки. В них жили ліквідатори. Мені довелось працювати на даху третього енергоблоку. З заднього входу в реактор ми разом з іншими учасниками ліквідації сідали в ліфт, який нас піднімав аж на дах реактора. Ми розрізали величезні шматки графіту на менші, які складали в кучі. Перші два тижні працювали по хвилині, після чого повертались на пост. З амуніції в нас були лише «пелюстки» (маски) і такий важкий брезентовий халат, просочений свинцем.

Закінчувалась робота в чорнобильському пеклі для ліквідаторів лише тоді, коли кожен набирав певну кількість рентген в організмі.

— Окрім того, що я працював на даху третього енергоблоку, мене долучали й до іншої роботи. Доводилось їздити по наближених селах, де було чимало будинків, вкритих соломою. Ми цю солому скидали, а потім робочі приїжджали й перекривали ці будинки шифером. Також ми знімали верхній шар ґрунту — десь на штик лопати. Потім ту солому й ґрунт вивозили на могильники. Найбільше, що мене вразило, коли я там перебував й ми патрулювали місто — це покинуті будинки, які заросли бур’яном. Раніше тут вирувало життя, а тепер, як у нас кажуть: «Ніби Мамай пройшов». За одну ніч все перевернулось з ніг на голову. Нічого, окрім пустих хат, не залишилось.

Після двох місяців, коли в організмі накопичилось визначених 10 рентген, Віктор повернувся додому. Він зізнається, що особливих змін після цієї поїздки не відчув, адже був здоровий молодий хлопець, який працював спочатку електриком, а згодом трактористом. Але з часом поїздка все більше й більше почала даватись взнаки.

— Здоров’я почало підводити, — каже він. — Нещодавно переніс мікроінсульт. Перший рік після поїздки в зону відчуження кожен місяць ми проходили медогляд. Зараз цього немає, як не виділяють і путівок у реабілітаційні центри. У мене ІІ категорія. Обурює мене навіть не це, а те, що пенсія досить мала — 1 900 гривень і 200 гривень «чорнобильських». Ми там залишили своє здоров’я, виконуючи військовий обов’язок, захищаючи світ від біди. Тоді ми думали лише про те, що без нашої допомоги держава не справиться з такою масштабною трагедією. А тепер держава не звертає на нас увагу, просто забула.

Віктор Андрійович радіє, що живий. Адже чимало його побратимів по Чорнобилю покинули цей світ передчасно. Він насолоджується життям, дітьми та внучкою, тримає невеличке господарство. І хоч спливають роки, але пам'ять раз по раз ні- ні, та й повертає його свідомість до подій 1987 року.

Джерело: "Новини Городнянщини"

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.