Дитячі трудодні

Моє покоління без роботи ніколи не сиділо. Ми працювали ще зі шкільних років. У наших батьків завжди було для нас чимало доручень. Наприклад, підмести у хаті, у дворі, прибрати на вулиці, скласти дрова, поворушити чи згребти сіно, спостерігати, щоб на городі не було курей… А ще доглядати за меншими дітьми. Бувало, що ніколи і з друзями було вільно погуляти. Хоча і в них були свої обов'язки. Ото тільки вже ввечері, коли прийдуть батьки з роботи, а корів та овець пригонять з пасовища, повечерявши, могли відвести душу.



А ігор у нас було безліч: з м'ячем, дерев'яними вибивалками, а ще доганялки, жмурки. Грали в партизанів, військових, ходили у розвідку. Командирами нашими були старші, більш вправні, авторитетні для нас хлопці та дівчата.
Бувало, що до таких «воєнних дій» долучалося до 20 дітей. Ми грали в війну, а майже в кожного з нас дорогами Другої світової пройшли батьки або діди.
А коли підросли, то вже у війну не грали, проте організовували різні спортивні змагання. А ще, як сутеніло, збирались біля якогось двору на «вечорниці». Розгадували загадки, співали пісні, римували слова. А потім батьки нас забирали по домівках, бо завтра треба знову рано вставати і знову знайдеться якась робота для кожної дитини.
З роками, коли вже були школярами, на вихідні або під час канікул ходили на роботу в колгосп і заробляли свої перші трудодні. Тобто пізнавали смак сільського хліба. Під час збирання врожаю зернових, коли
день рік кормить, в колгоспі не вистачало робочих рук.

Тому багато дітей працювали у коморі на сортуванні й переробці зернових культур. Звісно, працювали ми під наглядом дорослих. Вони навчали нас бережливого ставлення до хліба, який всьому голова.

Вже після другого класу я зі старшим товаришем відважились на самостійну роботу — розорювати картоплю. Це дуже нелегка робота, особливо для тих, хто тримає в руках розпашника. Спочатку цим займався Олександр Полюшко та Володимир Гоман. А приблизно років з одинадцяти і я не тільки вправно керував конем, а й підміняв свого партнера, бравши розпашника. Скоро й досвід прийшов. Ми вже вибирали не тільки партнера, а й коня, упряж і розпашник, готувалися заздалегідь. Візьмеш швидкого коня і – він швидко втомлюється, та й огріхи робляться, а сильного, але повільного – норму зробиш пізніше.

Деяка допомога особливо була потрібна під час збирання зернових культур – жита та пшениці. В цей час першими до роботи ставали хлопці. У них була відповідальна місія – возити від комбайна зерно. Тоді машин не вистачало в колгоспі, то возили кіньми. На вози встановлювали безтарки (дерев'яні ємності), запрягали коней – і до комбайнів. Як тільки комбайнер подавав сигнал, ми під'їжджали, набирали зерно і везли його на сортувальний пункт.

Трудодні нам записували в залежності від того, скільки зерна встигали перевезти. Безумовно, багато що залежало від відстані, ємності безтарки і вибраного коня. Треба швидше відвезти, вивантажити та зайняти чергу до комбайна.

Бувало, по дорозі й колесо спадало, і кінь розпрягався. І дуже раділи, коли за зміну нічого подібного не відбувалося. А тому раніше приходили на бригаду, займали чергу, щоб вибрати першими безтарку, коня, змазували колеса й їхали на місце жнив займати там чергу. У нас, як і серед дорослих, було змагання: хто швидше виконає норму і більше зробить.

Деколи були завдання (наряди), які мало кому подобалися. Це розвозка органічних добрив на поля з розсіванням їх і торфокрошки. Пам'ятаю, як вже холодної осені по твердому грунту розвозили органіку кіньми…

Але найбільш масовою участь дітей і підлітків була у сортуванні зернових, коли працювало по декілька сортувальних установок. А якщо сортувати зерно не встигали, то працювали в нічну зміну. Під керівництвом дорослих одні діти працювали на сортуванні, а інші відвозили й переносили зерно до складських приміщень. Зерно дерев'яними лопатами перекидали з місця на місце, щоб не злежувалось і швидше підсихало. Коли вже хотілося спати, то співали пісень і виходили на свіже повітря.

Скажу, що це була робота не з легких. Додому йшли пішки, або їхали, стоячи у безтарках, зморені, але завжди в доброму настрої.
Часто, щоб не турбувати батьків, лягали спати на горищі в сараї, де була заздалегідь приготовлена постіль на сіні.
Але найбільше мені подобалася пора сінокосів. Косити я ще тоді не вмів, але виконував роботу водовоза. Сіно косили в 15 кілометрах від дому, поблизу села Іванівки. На воза ставили два – три бідони чи дерев'яну бочку і їхали до криниці, яка знаходилась під селом Машево, а потім на сінокіс. Вставати треба було раніше косарів, адже відстань не мала. Турбувались, щоб встигнути підвезти холодну воду, поки ще не було великої спеки. Ми домовлялись, щоб хтось нас розбудив, швидко вмивалися в річці, запрягали коня у віз, де вже стояли бідони, – і вперед. Дорослі ще сплять, а ми вже запрягаємо коня. Яка ж радість, коли знаєш, що твоя робота корисна для людей.

...На вулиці починає світати, природа пробуджується. Солов'ї у кущах співають свою пісню. Поступово до цього хору додаються голоси й інших птахів. Перепел навздогін возу, на якому танцюють ще не прив'язані бідони, повторює: “Фіть пірю! Вставать пора!” Прив'язавши коня, набираємо обережно з криниці воду у відра, наповнюємо всі ємності. Підкормлюємо хлібом або картоплею рибу в широкому місті річки, щоб риба звикала і ввечері ловилася.

Косарі вже поточили коси, перекусили і дружно стали до роботи, бо добре знають прислів'я: ”Коси коса, поки роса...”. Вони займають свої місця, вже знаючи, хто цього разу буде йти попереду. Першими завжди ставали витриваліші чоловіки, які й завдавали темп косовиці. Чи буде легкою косовиця, залежало й від коси, й від трави та місцевості. А також від правильної і вчасної клепки головного інструменту косаря і гостріння.
Частенько в авангарді косарів йшли Полюшко Іван, Кожух Степан та Кожух Іван зі своїми дев'ятками. Дехто займав своєю косою до 2-х метрів. Лідери завжди були в авторитеті.
За косарями приємно було спостерігати, а звучання різних за тембром кіс створювало самобутню пісню. Дружний хор залишав після себе свіжоскошену траву, яка наповнювала все навкруги запашним ароматом. Часто з трави вилітали стурбовані птахи.
Косарі зупинялися, коли знаходили гніздечко з пташенятами. І тоді на лузі залишались острівці нескошеної трави. І знову хочеться згадати, як зі сходом сонця, коли роса трималась ще трави, розпочинався справжній хоровий спів птахів, який перекрикували жалісним голосом болотяні чайки.

Ось їм допомагає проганяти людей тріскучою піснею деркач. З дальніх кущів лунає одноманітна пісня іволги. До речі, це єдиний птах, який будує свій будиночок на гнучкій гілочці. Безумовно, завжди приємно почути всім знайомий голос зозулі.
Птахів було дуже багато, і про сороку-білобоку не можна не згадати. Цей птахдавно звик до людського сусідства, і завжди знайде, чим підживитися. Поки косарі на роботі, сороки першими господарюють біля кухні й шалашів. Вони швидко знаходять їстівне і відносять подалі в кущі про запас.

Від дощу косарі ховалися в своїх шалашах. А ми брали саморобні вудки, батьківські плащі й шли ловити рибу, бо деколи в дощ вона краще ловилася. Якби нам у той час таку волосінь, як зараз, і гачки, то уха була б кожного дня.

Добре пам'ятаю, що кухарями працювали жінки з хутору на прізвище Науменко – Євдокія Василівна та Нюра Петрівна. Скошену траву декілька разів за сухої погоди ворушили, досушували, а потім складали в копички, а копички потім стогували. Цю роботу виконували жінки та молодь, які приїздили на машинах. Керували складанням стогів досвідчені косарі. Вони добре знали, де ставити стіг, готували місце для нього, щоб був під'їзд і не завалило вітром. А глибокої осені і взимку сіно перевозили машинами й тракторами на ферми.
В дитинстві все було цікаво, весело й безтурботно, але ми знали й про те, що наша допомога потрібна і батькам, і колгоспу. А тому добре знали ціну заробленого трудодня. Саме про трудодні довелося ще раз згадати тихим словом, коли оформляв документи на пенсію. Після отримання довідки з сільради, бо колгоспів вже не існувало, мене полишив всякий оптимізм. Замість очікуваних 5 років мені додали аж 188 днів. Хоча моїм знайомим, які виходили на пенсію раніше, роки були враховані повністю.

А тут держава зекономила на дитячій праці... І у дитинстві ми не мали можливості за трудодні купити ліхтарика чи невеличкого приймача. ...Та й пенсійна реформа 2017 року не виправдала сподівань. Особливо тих людей, хто отримував трудодні. … І все таки дитинство – золота пора.

Джерело: газета "Життя Семенівщини" №12 (10882) від 25.03.2021, Віктор Кожух

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.