Медсестру Валентину Малюк з Корюківки шанують пацієнти, бо вона завжди уявляє себе на місці хворого

За останні двадцять років ветерани звикли, що в корюківській поліклініці, у Центрі сімейної медицини працює денний стаціонар із турботливою Валентиною Малюк, медиком середньої ланки. Заслужена журналістка Зоя Шматок з Корюківки розповіла про медичку, яку за відповідальне ставлення до роботи і чуйне серце поважають пацієнти.


Валентина Малюк за роботою. Автор: Наталія Рубей

У снах і наяву

Багато людей вважають, що вона вже заслужила й лікарське звання. Людська повага — найвища оцінка.

— До лікарки мені далеко! — заперечує Валентина Анатоліївна. — І все ж були в житті хвилини, що жалкувала: могла б після Чернігівського медучилища вступити на третій курс медінституту — ніхто, як кажуть, не підштовхнув. Тоді крила чомусь несли тільки на роботу!


Завжди точна, виважена і з добрим гумором Валентина Анатоліївна допомагає справлятися з недугами пацієнтам. Автор: Наталія Рубей

Ось так і з’явилася в пологовому відділенні Корюківської райлікарні молоденька акушерка. Одинадцять незабутніх років — ніби мить чи навіть спалах зірки. Не лякали ні безсонні ночі, ні відповідальність. Це тепер кожні пологи обов’язкові в присутності лікаря-гінеколога. Раніше лікарів викликали в екстрених випадках. За все відповідальна була акушерка. Біля неї — лише санітарка.

Валентина ніколи не забуде ті дві з половиною години, коли вони удвох із санітаркою прийняли аж п’ять пологів. Не бігали, а літали! Слава Богу, все було добре. Без ускладнень. І діточки здорові, і матері щасливі.

— Я тоді забігалася, що ввесь одяг на мені був мокрий, ніби після літньої зливи, — згадує з посмішкою Валентина. — Мене переповнювало безмежне відчуття радості та виконаного обов’язку. Сполучення цих двох понять — величезний вибух адреналіну. Це не можна ні з чим порівняти!
Звичайно, усіх своїх немовляток вона вже не впізнає — діти ростуть швидко! Скоріше, пізнає по матерях, які й досі нагадують їй про давні незабутні хвилини.

— Пізнаю й по батьках! — уточнює Валентина. — Ніколи не забуду, як тупцював на ґанку цілу ніч Анатолій Чіаурелі. Впіймали йому дівчинку. Як почув, відразу кудись зник і знову з’явився. Збігав до тещі за смаженими хрустиками: «Ви тут втомилися, голодні!»

Час летить невпинно. Валентина Анатоліївна, мабуть, не одинадцять років приймала б маляток, а значно більше. Пологове відділення мусила залишити через хворобу. Та всі літа й зараз дивується снам, які часто до неї приходять. Поліклініка не сниться, а пологове — весь час: рідні обличчя колег Таїсії Скрипки, Ніни Лисенко, Наталії Скоробагатої, Надії Бабенчук, Любові Дуденко і вічний клопіт.

Випробування і після

Одне висловлювання Валентини Малюк сприймається по-особливому. Вона говорить сама собі ці слова в основному в тяжкі хвилини: «Боженько, якщо вже ти послав мені випробування, то дай здоров’я, щоб усе витримати!»

Вісім місяців на лікарняному. Друга група інвалідності. Два роки вдома. А вона ж молода! І так скучила за білим халатом! Згодом її знову прийняли в медичну сім’ю. Отримала Валентина спокійнішу роботу: пів ставки в медичній бібліотеці, і ще половина — у кабінеті щеплення. Тут вона вчилася знову ходити. Хто пережив таке, знає ціну не тільки цьому, а й життю взагалі.

Начмед Клавдія Валентинівна, дивуючись силі волі худенької Валюші Малюк, уже ладна була її забрати назад, до полового відділення. Склалася критична ситуація: акушерок не вистачало, як повітря! Та Валентина Анатоліївна згодилася на іншу відповідальну роботу: відкрився денний стаціонар. А там фахівець має бути вмілий і людяний. Наказ про призначення був підписаний навіть без попереднього погодження з Валею. Як в армії.

Це збоку здається, що тут тепле місце для красивої жінки. Насправді ж, роботи по вінця. Трапляється, сорок пацієнтів за зміну двері відчиняють. І нікому не скажеш: «На сьогодні вистачить! Я втомилася!» Лікують не лише крапельниці, а й добре слово. У цьому добросердечна Валентина переконалася вже давно.

— Я завжди уявляю себе на місці хворого, — говорить медик-рятівниця. — Від мене люди чекають підтримки, підбадьорливого слова. Стараюсь бути витриманою, вислуховую сповіді, відповідаю на запитання, просто щиро зичу здоров’я. І, звичайно, разом зі своєю добросовісною помічницею, санітаркою Світланою Хомко ми відповідально й акуратно здійснюємо всі належні медичні процедури, прописані лікарем. У цьому не дозволяю собі допускати навіть незначної помилки.

Якби Валентина працювала на виробництві, про неї сказали б: «Майстер золоті руки». «Медсестра золоті руки» — такого звання немає. А жаль. Його Валентина Малюк заслуговує по-справжньому



Вона дуже дорожить своїм колективом, відмічає значну організаторську роботу керівника Світлани Лещенко, старання медиків у ці нелегкі часи — якомога більше допомогти людям.

Валентина Анатоліївна — пенсіонерка, що працює. Вона могла, коли насунулася коронавірусна хмара, піти з роботи та зачинитися вдома, аби не стикатися з небезпечно хворими. Проте так учинити вона не сміла. Згодом захворіла сама, було дуже тяжко. Нікого не проклинала. Їй просто дуже хотілося, щоб це жахіття скоріше закінчилося і вона знову поспішала у свій денний стаціонар.

Від батька та матері

У нашому невеликому місті людська доля, мов на долоні. І Валентини теж. Її поважають не лише як медика. Перш за все, за людяність і велику увагу до старих людей. Багато хто знає, яким безмежним піклуванням оточила ця турботлива жінка своїх батьків і була поруч з ними до останніх хвилин їхнього життя.

Її тато, Анатолій Михайлович Малюк, був відомим у районі головою колгоспу й авторитетним серед людей. У Холмах його називали «батьком». Мама, Ганна Петрівна, проста жінка, по-своєму турбувалася, аби був удома лад, а в чоловіка надійний тил. У самої ж було гірке дитинство. Під час війни була малолітнім в’язнем у нацистській Німеччині. У 12 років силою її відправили туди. Повернулася, коли виповнилося шістнадцять. Троє дітей Ганни й Анатолія росли в любові, але їх не балували.

У нас у кожного були свої обов’язки. Мені, наприклад, у вісім років мама дала сапу та вчила обробляти грядки. А ще я щодня рвала траву й бур’ян для кролів і птиці. Щоб у неділю мати вихідний, у суботу виконувала дві норми - Валентина Малюк

Спогади про батьківський дім — найтепліші. Його будували тато з мамою самі. Коли Анатолій Михайлович став головою колгоспу «Червоний маяк», він би міг коштом господарства спорудити великий будинок, як дехто це робив і вважав, що так і треба. Малюк не купався в розкошах, а дорожив житлом, яке спорудив сам. Він завжди старався справлятися з життєвими негараздами, різними труднощами сам. Коли захворів, теж думав, що переможе хворобу. Не лягав у лікарню, все казав: «На кого ж я залишу в Холмах маму та бджіл?»

Валя звикла завжди бачити його сильним. Перед операцією вона запевнила татка: «Все буде добре!» А він у відповідь: «Ти зі мною — тепер я спокійний». Отже, тривожні думки так обсідали його, що лише рідна дитина змогла їх відігнати. Три тижні донька жила в Чернігові й ходила до батька в лікарню. А потім цілий рік доглядала за ним у себе вдома в Корюківці, щоб не переобтяжувати хвору матір.

Згодом п’ять з половиною років Валентина піклувалася про неньку, прикуту до ліжка. Кожен день готувала свіженьке, годувала, прала, вмивала, перевдягала, спішила на роботу й поверталася. Недарма кажуть: інколи виконати свій обов’язок надзвичайно важко, та ще важче — його не виконати.

Часто на поміч прибігала донька. І вдень, і серед ночі.
— Я щаслива, що в мене є така Іринка. Ніколи не почула від неї слів відмови чи нарікання на втому. Розумію її зайнятість на роботі, де доводиться працювати з непростими сім’ями, але Іра ніколи не скаржиться. Я теж ніколи не скаржусь. Може, це від мене? — перепитує в себе Валентина.

Донька — її сонце у вікні. Ірина й сама знає, що мамин характер уже не змінити. Вона скрізь і всім прийде на допомогу. І в лікарні, і вдома — у двері стукають і рано, і пізно.
Могла б жити легше! Нащо бігати на город, убиватися? Ні, буде бігати. Ірина мама не любить їсти базарну картоплю. Їй треба своя, не оброблена. Й інша городина не завадить. Помідори вже цвітуть, огірки підтягнулися. З картоплею довелося трохи поморочитися через негоду. Та Іра з Сашею допомогли. Дружно все зробили.

В окремій кімнаті у квартирі Валентини два портрети тата й мами. Вона щодня вітається і розмовляє з ними, ніби з живими. Вони благословляють її на добрі вчинки. І в її сивіючі літа ллється з неба промінь світла…

Джерело: Сусіди.City

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.