Оксана Іванець мріє ходити босою по своїй землі

Вона народилась у Масалаївці. Жила у Філонівці. Далі її життєвий шлях подолав багато доріг і завів її аж у Уренгой. Та перед тим ще були інші місця, де жила і працювала. Стверджує, що вчитись і міняти своє життя ніколи не пізно. І саме своїм прикладом це доводить, адже між її першою посадою і нинішньою все відбувалось, як у казці про Попелюшку. Зараз проживає в Росії і є її громадянкою. Та від кінчика пальця і до останньої волосини вважає себе українкою. Бог нагородив її справжньою вродою і дав їй чорні брови, густе волосся і гарний голос. Вона вдягає вишитий костюм, красивий вінок і виходить на сцену, де співає в ансамблі української пісні. Беруть участь у фестивалях, займали призові місця і дуже щаслива, що зал аплодує стоячи, коли звучать "Розпрягайте, хлопці, коней", "Ой, Марічка, чечері", "Рідня моя, рідня". До суворого клімату звикла вже давно, та мріє колись повернутися назад, до України. А є ще один продукт, який там, на півночі має шалену популярність і розкуповують його на ура. Але коли вона вперше побачила його на далекій землі, дуже здивувалася. І водночас гордилася своєю Батьківщиною ще більше, адже виготовляють його саме в Сосниці.



СІМ’Я – ОСНОВА

Оксана Іванець живе в Росії. Та до України приїздить при кожній нагоді. Тут народилася, виросла і тут бігала босими ногами по стежинах. Її мама Набока Галина Григорівна живе в Спаському у доньки
Тетяни. Тато Набока Іван Васильович, на жаль, відійшов у вічність 4 роки тому, не доживши 4 дні до 70-ліття. Мама родом з Охрамієвичів Корюківського району. Після закінчення Херсонського педучилища приїхала за направленням працювати до Кудрівки. Іван Васильович уже працював у тій школі учителем фізкультури. Молоді, красиві, сподобались один одному, а тоді спалахнуло кохання і дзвеніло весілля. Народився синок Вова, якому зараз вже 52 роки. Згодом маму перевели викладати до Масалаївської школи. З іншої сторони учбового закладу виділили житло.

Уже тут 29 травня 1974 року з’явилась донечка Тетяна. А 16 липня 1976 року знову щасливі батьки раділи появі
Оксани. Батька перевели вчителювати до Киріївки. Жив з сім’єю, а до роботи щодня добирався велосипедом. У 1982 році купили у Філонівці будинок і переїхали. Три роки в Масалаївці Вову вчила мама, а тоді пішов до Сосницької школи. Сестрички навчались також у райцентрі. Добиратись було далеко і незручно. Коли Оксана закінчила 5 клас у Сосниці, змінили заклад, пішли навчатись до Спаської школи. Там був гуртожиток і дітей з навколишніх сіл підвозили машиною. Володимир закінчив ПТУ і пішов до армії. Служив в Москві в охороні міністерської оборони.

Повернувся зі служби і пішов працювати механізатором. Відповідальний і роботящий тривалий час був передовиком. Одружився. Народилася донечка Яна. Живе у Спаському. Та після занепаду колгоспу влаштувався в Києві охоронцем. І вже 15 років, як працює в одній фірмі. Тетяна вступила до Чернігівського медичного училища і стала акушером. Поки навчалась, вийшла заміж. У 1993 році народила доньку Юлію. ВУЗ закінчила і 1995 року пішла працювати до Сосницької лікарні в пологове відділення. Свої перші пологи пам’ятає добре. Це була дівчинка.
Дуже хвилювалася і досі згадує, як тремтіли руки, а в голові думка одна – тільки б не впустити дитину. Далі вже все проходило більш впевнено. Скільки за час роботи прийняла немовлят – не рахувала.

Та ось останні пологи для неї були надзвичайно важливі. І дату їх відтоді святкують щороку. Бо 15 травня 2015 року прийняла пологи в своєї доньки Юлії і вона перша, хто взяв до рук свою внучечку Аню. З ім’ям молоде подружжя визначилось давно. Якщо дівчинка – то Аня, якщо хлопчик – то Ваня. Раніше донька поїхала до Криму на роботу. Там збудували магазин АТБ і набирали молоді кадри.

Працювала касиром, а її майбутній чоловік – охоронцем. Амур стріляє влучно і поєднав їх долі. Зараз Юля живе з сім’єю в Синельниково Дніпропетровської області.
Дома буває. Та і бабуся при першій можливості їде до доньки.

Тетяна Іванівна прожила у шлюбі три роки і розлучилася. Згодом вийшла заміж вдруге і переїхала жити до Спаського.



На фото зліва на право: Оксана, Тетяна, Володимир з дружиною і мама

Село надзвичайно красиве. Десна за 100 метрів від будинку. До роботи добиратись було далеченько. Після закриття пологового ще два роки працювала акушером в гінекологічному відділенні. А тоді запропонували посаду фельдшера в Спаському ФАПі. Пішла. І тут робота подобається. Сільський фельдшер – це перша особа, до якої звертаються жителі у разі погіршення здоров’я. Тетяна Іванівна зізнається, що на варті 24 години на добу. І свій телефон тримає поряд.
Телефонують постійно, не зважаючи ні на який час. Хоч північ, хоч під ранок. Були такі випадки, коли вчасно перша надана допомога врятувала людям життя. Ніколи не сердиться за пізні дзвінки – така робота. Завжди прийде на допомогу, добра, привітна, тільки ось горе не оминуло і її другий чоловік, з яким прожила 20 років,
Станіслав Васильович Колесник помер у 2015 році у віці 47 років. Важко пережити горе, та мусиш жити далі. Вже три роки, як після інсульту забрала маму до себе, тепер доглядає за матусею.

НАВЧАТИСЬ НІКОЛИ НЕ ПІЗНО

Оксана закінчила школу і вийшла заміж. Поїхала жити до чоловіка на Корюківщину, в село Охрамієвичі. Там працювала дезінфектором у ФАПі. Тоді перебралась до іншого села. Взяли на роботу техніком штучного осіменіння. Чоловік, який перед цим там робив, пішов на заслужений відпочинок. Добрий був і всім навичкам професії дівчину навчив. Завела господарство, тримала корів, торгувала сиром і сметаною, щоб вижити в селі. Згодом переїхала до Славутича. Пішла працювати прибиральницею, адже освіти ніякої не було. Пройшов час і стала завгоспом.

Платили копійки і у 2002 році, добре подумавши, поїхали з чоловіком до Росії, в Новий Уренгой. Там без громадянства доброї посади годі й чекати. Перші півтора роки працювала нянею вдома, а тоді пішла в торгівлю і стала продавцем.
Торгувала продуктами і ой, як здивувалася, коли побачила на полиці серед асортименту наш сосницький сир. Це ж який шлях він подолав, щоб потрапити так далеко - на півострів Ямал. Та на полицях не затримувався, розкуповували дуже швидко. Жінка каже, що таких ковбасних сирів там взагалі нема. Та і смакові якості додають йому популярності. Продавався на розхват. Розуміла, що треба і освіта і вже там, в Новому Уренгої, вступила до Київської міжрегіональної академії управління персоналом. Відділ цього закладу знаходився у тому місті. Працювала, вчилась і паралельно отримала водійські права. Стала працювати знову нянею-водієм. Водити авто вміла давно. Коли батько дитини побачив, як жінка водить, взяв її на роботу без заперечень і довірив автомобіль та дитину.
У 2005 році отримала громадянство і, вже маючи освіту, працювала в будівельній фірмі техніком-обліковцем 4 роки. А тоді перейшла в іншу фірму і займала посаду бухгалтера. Та вже 11 років, як перейшла у банк і працює ведучим спеціалістом по обслуговуванню юридичних осіб.
За свою добру працю має нагороди від мера міста, від директора банку і віцепрезидента банку.

Та має ще одне захоплення, яке не полишає теж 11 років, і є місцевою зіркою, адже виступає на сцені. Її знають не тільки в місті, а й в окрузі. Співає в українському ансамблі «Черемшина». В колективі 4 жінки і 2 чоловіки. Всі українці і співають вони саме народні українські пісні. Три роки підряд на фестивалях займали перші місця. Український фольклор там цінують і люблять.



Оксана перед концертом

Кожен виступ – це повний зал аплодисментів і аплодують стоячи. Найбільше співають «Розпрягайте, хлопці, коней», «Ой, там на горі», «Ой, Марічка чечері». Репертуар великий. Вишиті костюми для виступів надзвичайно красиві. Їх замовили в Краснодарі і шили спеціально для них. Мають вже 4 диски своїх пісень. Коли Оксана Іванівна вдягає вишитий костюм й вінок на голову – виглядає як еталон справжньої української дівчини, просто красуня. Та зізнається, що бути жінкою – це стан душі. Ніколи не полишала впевненості в майбутнє, не боялася ніякої роботи, вміла давати лад усьому і не важливо чи ти прибиральниця, чи працівник банку – ти жінка і повинна нею залишатися, завжди маєш бути доглянутою і упевненою.

Тим, якою є, завдячує батькам. Адже вони заклали в її твердий характер, почуття відповідальності, вміння підлаштовуватись до будь-яких обставин і ніколи не здаватись, поважати людей і буди просто людиною.

ДЕ ПОЛЯРНИЙ ДЕНЬ І ПОЛЯРНА НІЧ – ВЕСНА ПРИХОДИТЬ ЗА ОДИН ДЕНЬ

Звикати до півночі було важко. Полярний день триває з кінця травня і до середини серпня. А полярна ніч настає з жовтня по березень. Зими суворі. В цьому році морози тріщали до мінус 60. А холод у мінус 35-40 там є нормою. Клімат підійшов, не хворіє. Коли приїхала до міста, то відчуття було не зовсім приємне – місто молоде, дерев нема, тільки поодинокі кущі, квітів майже нема. Ніби якась пустеля. Вже згодом його засадили і вже зараз влітку «нафтова столиця» потопає в квітах. До речі, весна тут настає настільки швидко, ніби кадр із фільму – йдеш на роботу весною – листя нема, тільки набубнявіли бруньки, йдеш з роботи – вже з’явились листочки, на завтра зранку дерева вже усипані зеленим листям. Пробудження наступає надзвичайно швидко. Навколо міста тундра, яка теж викликала приємні здивування у Оксани Іванівни своїми щедрими дарами. Грибів сила. Якщо грибний рік, то заходиш в ліс, ставиш корзину і на одному місці збираєш повну тару, нікуди не ходивши. Росте в лісі морошка, журавлина, лохина, брусниця. Урожаї їх теж щедрі. А ось дерева не високі. Берізки можна обійняти однією рукою – тонкі. За Україною сумує і при першій нагоді їде до рідних країв. Мріє, що в майбутньому повернеться жити до України обов’язково. Зараз, попри пандемію, приїхала до сестри в Спаське і гостює з родиною. Дуже дружні всі між собою. Любить посидіти з вудкою біля Десни. І найбільше, про що мріє там, – це походити босою тут по зеленій траві, адже виросла на волі і їй цього там дуже не вистачає. Ця весна холодна і не дозволила роззутись, але впевнена, що все-таки буде можливість із настанням тепла вона ступить босою ногою на траву. Їй і там добре, хоч і суворий клімат, та на концертах така тепла атмосфера, що ніяка політика не впливає на любов людей до української пісні. Люди скрізь хороші, а політику, хорошу чи погану, роблять політики, а не прості люди. Мріє, щоб це жахіття з війною та пандемією нарешті закінчилось, і кордони були вільні, щоб частіше приїздити на рідну землю і бачити рідних. Гарна мрія. І всім нам дуже хочеться вірити, що вона здійсниться.

Джерело: Наталія Матвієнко, газет «Вісті Сосниччини», №20/10097, від 15.05.2021

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.