«У школі дітям давали стакан молока. А я випивав два»

У Талалаївці поряд з кафе «Оріон» — яскрава вивіска «Козяча ферма «Мілка». За парканом — господарський двір: там бігає, стрибає, мекає, крякає, розпушує хвости та висиджує яйця всіляка живність.

У клітці навпроти входу в кафе сидять п’ять павичів. Один грайливо розпустив хвоста, але до мене чомусь розвертається задом.

Невелика компанія качок перевальцем бродить двором. Осторонь пасуться товсті африканські кури-цесарки. З місця на місце метушливо перебігають дрібні, кури-бентамки. Є золоті фазани в клітці. По периметру подвір’я — сараї.

Весь цей міні-зоопарк розвів 56-річний Володимир Киричок, керівник ТОВ «ПАНАГРО ІНВЕСТ ХОЛДІНГ» в Талалаївці, директор ТОВ «АГРОФІРМА «ЛАН», що в Сумській області (колишній директор школи у селі Плугатар на Талалаївщині).



Козяча ферма своїми руками

— «Роби те, що любиш, і люби те, що робиш», — цитує приказку Володимир Андрійович. — Взагалі-то за освітою я вчитель англійської та німецької мови... Там зараз кози дояться, пішли покажу.

Доїльний зал. Оце опускаю, — валить дерев’яний щиток, — виходять східці, кози легко застрибують. На підмостку стає семеро. Закриваю. За перегородкою — годівниця, сиплемо туди зерно. Зи-зи-зи-зи-зи, — підзиває кіз.

У перегородці сім отворів, спочатку відкритий тільки перший. Коза засунула голову — раз! — клапан упав, голова в пастці. Клапан, падаючи, відкрив наступний отвір. Друга коза — туди голову, знов клапан закрив козу і відкрив наступний отвір. І так поки всі сім не стали.

— Хедлок — замок для голови. Щоб, поки доять козу, вона не втекла, — пояснює Володимир Андрійович.

Доїть кіз помічниця Люба Іванова, апаратом. Подоєні, наїдені кози повертаються в сарай. А з іншого боку піднімається наступна партія. Апарат для доїння кіз такий самий, як і для корів, тільки доїльні стакани на дві дійки. Молоко по шлангу дзюрчить в двадцяти літровий бідон.

— Всі конструкції зробив сам, — хвалиться Володимир Киричок. — Багато чого бачив. Читав. Їздив! А тоді вже до цього приміщення пристосовував. Брав козу, вимірював.

Після доїння по апарату проганяють спочатку гарячу, потім холодну воду. Раз на тиждень миють йоршиками.

— Доїльня на сім кіз, тому стараюся тримати 14 голів. Зараз більше, бо замовляли, щоб купити. Мої кози по вісім літрів молока дають, — пишається фермер.

Данці взяли перекладачем, а потім — директором

Я з Дмитрівки Бахмацького району. Закінчив Ніжинський педагогічний вуз. Дружина така сама за освітою, разом навчалися. Направили в Червоний Плугатар Талалаївського району. Зараз просто Плугатар. Пропрацював дев’ять років вчителем іноземної мови в Червоно-Плугатарській школі, а потім ще дев’ять —директором.

Був Володимир Киричок і депутатом районної ради.

— Приїхали були до нас данці з інвестиціями. Хотіли вкласти гроші в сільське господарство. Я в них був як перекладач. Потім вони мені доручили створити їхню фірму. Створив ТОВ «АГРОФІРМА «ЛАН». І я там директором вже 15 років. Буквально за п’ять кілометрів звідси, в Матлаховому Роменького району (Сумська область). Там у нас ферма великої рогатої худоби. Три тисячі гектарів землі обробляємо, 400 дійних корів.

Дружина Тетяна Владиславівна ще й зараз в Талалаївській школі працює вчителем англійської. Переїхали з Плугатаря в Талалаївку.

«Роздяглися, а труси однакові!»

— З дружиною вчилися в одній групі, але вона на два роки молодша. Бо як перший курс відучився, якраз помінявся закон, і забрали мене в армію. До кінця трішки не довчився, екстерном здав. До того з вузів не призивали, а як тільки пішов учитися — почали. Відслужив — знову перестали, — сміється Володимир Андрійович. — Два роки служив. Спочатку в Муромі, — це за Москвою 300 кілометрів, — в учебці шість місяців. Потім півтора роки на Кубі. А в ті часи поїхати за границю, та й ще на Кубу...

— По блату, мабуть?

— Ні. Відбирали за анкетами.

— Іноземну мову треба було знати?

— Мені за ту англійську так попало, мало під трибунал не віддали. Є на Кубі такий пляж Варадео. Про нього в пісні співається: «Куба далека, Куба далека, Куба — рядом. Небо надо мной, небо надо мной — как сомбреро. Берег золотой, берег золотой — Варадео».

Оцей знаменитий пляж Варадео був недалеко від нашої частини. Бо ми служили під Гаваною. І за зразкову поведінку можна було попасти на той пляж. Ми ж там не були воїнами, ми, типу, були цивільні люди. Ходили або в кубинській формі, або в гражданській. Приховували, що радянські війська там знаходяться. Все було шито-крито, замасковано, секрет (прямо, як зараз на Донбасі. — Авт.).

Поїхали ми в те Варадео. В гражданську форму переодягнися, везли автобусом. В кожного свого кольору сорочка, штани різні, навіть майки. Але ж труси — в усіх однакові, сині, армійські. Приїхав автобус, 30 чоловік, і всі в ідентичних трусах. Ну як тут замаскіруєшся?

Ага. Лежу я на сонечку, загоряю. А біля мене, здається, японець — такий вузькоокий. І починає говорити до мене: «Рашин?» Кажу: «Нов», А він сміється: «Рашин, рашин... По трусах ваших, — каже, — бачу». Попитав, звідки я родом. «Фром Юкрейн», — кажу. «Юкрейн?» — став думати, де ця Юкрейн. Пояснив, що на півдні Радянського Союзу. Оце ми тільки так побалакали, про погоду ще трішки. Як бачу, мене вже пальцем підзивають: «Ану сюди. Ми вас попереджали, щоб ні в які контакти не вступали?» Мене зразу в особовий отдел і давай кулаком по столу бити: «Предатель, розказуй, яку інформацію передав!» І як почали мене сношать! 3 одного допиту — на другий. З другого — на десятий. Після того мені взагалі заборонили на пляжі їздити.

Англійську з наших там знав тільки я. А інших, як про що й питали, — вони мовчать, бо нічого не розуміють. Мене використовували офіцери як перекладача. У нас же не було фільмів жахів. Йшов «Кінг-Конг». Я сидів офіцерам перекладав, про що там говорять в кіно. Там Кінг-Конг той бігає, топче людей! Ми тоді такого ще не бачили.

«Ми завжди з грошима»

— Кафе теж ваше?

— Моє. Я ще вчителем був — «крутився». Всі сиділи без зарплати, а я завжди з грошима. В Москву їздив, м’ясом торгував. У людей купляв, і своїх чотири корови. В Білорусі — соняхом і всяким різним. Три гектари землі.

Мене директором школи як ставили? Був той час, коли два чи три роки взагалі не платили заробітної плати. Відключали світло. Не було вугілля, не було чим топити. Ледь-ледь температуру підтримували, щоб батареї не розмерзлися. А потім раз, — і світло в школі відключили на дві доби. 20 градусів морозу. А школа велика, двоповерхова, — заморозилася повністю. Стали класи гріти електрикою, каміни повключали, — попалили всі проводи. В результаті, школа без електрики, без опалення. І так ми прожили два роки. Взимку по 20 хвилин уроки тривали. Ручки учні ховали за пазуху, бо не можна нічого написати було. Хвилину пишуть — все, паста-захолонула. Домашнє завдання ледь встигали записати. Ручку погріли, витягли, бігом записали, знову заховали. Директор пенсіонер був, у лікарню попав на два чи три місяці. І вскорості помер. А школу — під закриття. Грошей нема на ремонти. Мене призначають директором на період закриття школи. Здати-передати все. І тут до мене батьки приходять: «Володимире Андрійовичу, так що ми, школу закривати будемо? Чи боротимемося?» «А ви будете боротися?» «Будемо!» Ну тоді разом.

Я пішов до голови колгоспу. Питаю: «Можна, я поле заберу?» «А що ти з ним робитимеш? Ми не знаємо, що робити, а ти що будеш?» «Будемо вирощувати буряки, картоплю». Батьки поназносили картоплі. У школі був трактор. Я нациганив солярки то там, то там. Перепахали поле.

Поїхав у Парафіївку, до Сєнчика, на цукровий завод грошей просити. Він мені: «Які гроші? У мене люди рік без зарплати». 1998 чи 1997 рік. Виставив з кабінету. Я йду розстроєний, бурчу собі. Назустріч якась жінка: «А що ви хотіли?» «Та тож, — кажу, — приїхав допомоги для школи просити, а він зі мною балакать не захотів. Більш звернутися ні до кого, один завод ще якось тримається». (Парафіївський завод уже порізали на метал і розібрали цеглу. — Авт.). «Пішли за мною». А то директора жінка. На Сєнчика: «Ти що, не можеш хлопцю допомогти?» «Так а чим?» «В нас посівний матеріал буряка є? Дай, хай вирощують». Посіяли. Сапувати всі виходили: батьки, діти. Зараз це злочин, але я вважаю, що неправильно, коли відучують від роботи дітей. Я виходив сам, сапував, дружина вагітна сапувала. Виростили буряк. Цукром забрали, бо не було в заводу грошей заплатити нам. Продали цукор, продали картоплю. За вторговані гроші купили труби. Поїхав ще до Василя Гаркота в Прилуки, керуючого нафтогазовидобувною компанією. Попросив зварників. І ми переробили півшколи опалення.

Потім зв’язався з Українським фондом соціальних інвестицій. Це гроші закордонні, але через уряд проходили. Бери скільки завгодно: мільйон, десять мільйонів. Але за однієї умови: дай десять відсотків. На яку суму назбирав ті десять відсотків, таку суму тобі й дали. Хочеш мільйон — Неси свої сто тисяч. Вніс триста тисяч — три мільйони тобі дали.

— Їх же потім віддавати потрібно?

— Ні. Прийшлося створювати громадську організацію, бо на державні установи не давали. По Талалаївському району багато таких було, хто скористався. Вже зараз цього фонду нема.

Купив сараї – довелося і кафе відкрити

Сім’я — дружина Тетяна Владиславівна і двоє синів: Андрій і Владислав. Дорослі. Андрій

начальник пожежної частини в Парафіївці. Закінчив інститут МНС. А Владик після восьми класів пішов у київський ліцей. На обласній олімпіаді зайняв перше місце з математики і друге з фізики. І його без екзаменів забрали в ліцей при університеті Шевченка. По закінченню пішов в київський політехнічний. Бо ліцею не злюбив, казав, що в нього вкрали дитинство. Зараз працює в Києві програмістом.

Кафе «Оріон» в мене два роки. Горілки, спиртного не продаємо. Зараз працює тільки під замовлення. Ювілеї, зустрічі відмічають. Тренування з кікбоксингу там проводимо. Веде чемпіон світу. Із Ромнів їздить.

Тут була стара школа, будівлю поставили на знос. Я спочатку викупив сараї, щоб тримати кіз. А потім оголосили цю будівлю на продаж. І я думаю: ну нащо мені отут хтось, у дворі. І купив. Ремонт зробили.

— Звідки така любов до кіз?

— З першого класу. В мене кіз не було тільки, коли служив на Кубі. Навіть, коли вчився в інституті, живучи в гуртожитку, умудрився тримати. Одружився на другому курсі. Дали окрему кімнату.

— Там кіз тримали?

— Ні. Знайшов в Ніжині жінку, яка теж цікавилася козами. В приватному секторі. Попросив: хай кози будуть у вас, поки ми тут.

Я з бідної сім'ї. У батьків грошей ніколи не було.

Вчителька питає на уроці: «Що ви, діти, хочете робити, коли виростете?» Хто космонавтом хоче бути, хто танкістом. А я кажу: «Хочу кіз вирощувати». Молоко я дуже любив. У школі дітям давали стакан молока. А мені два, і я випивав.

Корови немає. Вчителька визвала батька в школу: «Купіть хлопцю козу». Батько: «Грошей нема». Вчителька каже: «В мого батька дві, я заплачу. А ви розрахуєтесь, коли гроші будуть». Нікуди вже батьку діваться, прийшлося козу брать. Привіз: «Ну, тепер сам її годуй, дої, і все роби». З першого класу, сім років, я і годував, і сіно заготовляв, і доїв.

«Молнієносно — і телефон не встиг дістати»



— А павичі у вас коли з’явилися?

— Родич наш тримав під Лохвицею.

Привіз, вольєри поробив. Вони настільки ручні були, ходили слідом за нами, літали по всьому двору, і до сусідів. Як кури. Тільки, коли вже стали далеко залітати і не вертатися додому, потім уже люди приносили: «Ось вашого павліна спіймали», — то тоді прийшлося робити вольєр.

Один тільки раз бачив, як павлін покриває павлінку. Це настільки молнієносно, що навіть телефон не встиг дістати. А так же довго залицяється, хвіст розпускає, трусить ним, танцює... Стрибнув, хвостом накрив, і все. Секунда діла.

Киричок кормить їх зеленню, травою, зерном. Пшениця, кукурудза. Як курей.

Яйця круглі, схожі на курячі, але більші.

— Що не роби: соломку розстилай, але вигребе, на голій землі знесе. Оце в мене мама і всі її дітки. Перше покоління, що вижило. То повтікали: вилетіли і не знайшли їх.

Перший рік, взагалі, у самців і шия не синя, а зелена, як у самки. А в два роки вже й хвіст відростати починає.

Намагаємось підійти ближче. Шурхонули і розлетілися по клітці. Лякливі.

Олена Гобанова, тижневик «Вісник Ч» №23 (1830), 10 червня 2021 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.