Із дитинством по життю: творчий шлях чернігівської «розумки» Ганни Пушкар

У рубриці «Люди» ЧЕline поспілкувався з креативною та творчою «піонеркою» в сфері позашкільного виховання дітей у Чернігові, власницею студії дитячого розвитку «РозУмка» Ганною Пушкар.

Пані Ганно, розкажіть про себе. Де народилися? Яким було дитинство? Де навчалися?

Я народилася на Далекому Сході в Приморському краї Радянського Союзу, але мене привезли до Чернігова майже одразу після народження, тому я не пам’ятаю і не маю іншого рідного міста, крім Чернігова. Ходила до кількох садочків Чернігова, бо наша родина кілька разів переїжджала по Чернігову, поки батьки не придбали власну квартиру в районі Рокоссовського. Почала ходили до 29-ї школи. Але потім збудували нову, 12-ту школу, і все шкільне життя я провела там. Для мене це найкращі часи, я дуже любила школу: і навчатися, і спілкуватися з друзями. Я дуже вдячна школі за той старт, який вона мені дала, вчителям, класному керівникові, не тільки здобутим знанням, але й вихованню та становленню мого характеру. І зараз мій син навчається в 12-й школі, закінчує 9-й клас.



Ким мріяли стати?

Я знаю, що це, мабуть, звучить дивно, але в мене не було конкретної мрії про професію. Якщо відкинути зовсім ранній вік, коли всі відповідали «хочу бути вчителем або лікаркою», то у випускних класах я була дещо розгублена. Складні 90-ті не давали впевненості і я не розуміла стовідсотково, що хочу. Я не бачила тих можливостей і шляхів, які є зараз у нашої молоді. Вчилася я добре, була відмінницею, активною дівчиною, вибирала серед чернігівських вишів, а це було або політех, або пед. Батьки ніколи мене ні до чого не змушували і не тиснули на мене.

Яку ж професію врешті вибрали?

Із першого разу мені не вдалося вступити на безкоштовне навчання, а на платне не було можливості. Тому я пішла до ВПУ-15. Спершу для мене це був важкий удар по самолюбству: з медаллю і до «бурси»…. Але все, що робиться в житті, все – на краще. По-перше, це дуже класне училище, на той час із прогресивною програмою й обладнанням, мало не найкращим у місті.



Наше навчання повністю імітувало роботу «вигаданої фірми», де ми начебто «працювали», це була програма від побратимів-німців із м. Меммінген. Я здобула практичну спеціальність «секретар-референт, менеджер», навчилася багатьох сучасних навичок. По-друге, це крутий життєвий урок, який навчив мене не йти за затвердженим планом у житті, а вміти зробити лимонад із будь-якого лимона. По-третє, я зустріла там свого чоловіка, який на той час почав працювати у ВПУ. Із ним ми вже 20 років разом.

Що стосується вишу, то дві вищі освіти від мене не «втекли». Моя перша вища освіта – наш педагогічний університет, історичний факультет. Друга вища освіта – економічна, Європейський університет, м. Київ. Обидва дипломи з відзнакою. Вони пригодилися в моєму бізнесі, але свій рік в училищі я ніколи не забуду, завжди пам’ятатиму з вдячністю.

Розкажіть, де працювали.

Я раділа всьому, мені все подобалося. Одразу ж після училища мене взяли на роботу як практикантку. Спершу взагалі не платили місяць, потім дали 5 грн на місяць, але я була дуже щаслива, що я навчаюся і бачу, як усе працює: банк, контракти, мені довіряють. Після цього я одразу знайшла роботу з хорошою заробітною платнею, де мене цінували, та збудувала кар’єру до помічника керівника. Працювала в сфері купівлі-продажу.



Як пішли в бізнес, відкрили студію дитячого розвитку?

Усе почалося з народження сина 15 років тому. В декреті я зрозуміла, що хочу займатися тільки питаннями розвитку Тараса та інших дітей. Також є потужне підґрунтя – традиції моєї родини. З нами, дітьми, завжди дуже багато займалися мої батьки, дідусь. Мама була в курсі всіх новітніх методик, розвивала нас, створювала дитячі свята для всіх дітей із двору, важко переоцінити, що для нас із братом і сестрою робили наші рідні в дитинстві… Мама – Педагог із великої літери, людина своєї професії, я беру з неї приклад.

Усе це створило передумови до того, що я почала думати та мріяти про свій центр розвитку. Також великим щастям було те, що мої плани зі мною розділила моя сестра і партнерка Юлія Жданова, котра вже на той час була висококваліфікованим вчителем нашого університету, філологом.

У вас є хобі?

Колись, до відкриття «РозУмки», я виготовляла поробки, шила, в’язала, вишивала картини. Наприклад, коли чекала Тараса, пошила всі ковдри, плела йому та собі речі. В юності шила собі одяг, бо не було де купити. Зараз усі мої творчі здібності спрямовані на розвиток «РозУмки». Хоч що я вигадувала б, хоч що фантазувала б, хоч що писала б, наприклад, сценарії, вірші, програми, та весь мій творчий потенціал реалізується тільки в роботі. Мене не вистачає ні на що інше. Якщо в мене творчий запал, то це буде щось для нашого освітнього центру. Я зараз навіть сукню вкоротити несу до швачки, хоча можу це зробити сама, однак не відчуваю сил на все.



Також я люблю дивитися кіно, читати книжки та писати про це (іноді). Я слідкую за пабліками і групами, присвяченими архітектурі міст, які зберегли свої історичні будівлі, тощо.

Розкажіть про вашу родину.

У мене чоловік і двоє дітей. Якби чоловік мені не допомагав, нам нічого не вдалося б. Він завжди підставляє своє плече, хоч би що я намріяла.

Чи важко жінці бути підприємцем, таким чином поєднуючи роботу з так званими традиційними обов’язками дружини, матері, господині тощо?

Я не вважаю себе саме стовідсотковою підприємницею, наш бізнес – це соціальне підприємництво, він не є великоприбутковим і має свою специфіку. Мабуть, тому я не відчувала гендерний тиск під час відкриття та розвитку свого бізнесу. В нашій сфері завжди традиційно керували жінки: дитячі садочки, школи мистецтв, загальноосвітні школи. Тут багато жінок завжди було. Мені здається, що наша праця така важка і не завжди добре оплачувана, що чоловіків і змусиш, та не захочуть…

Але з віком я зрозуміла, що жінці важче, ніж чоловікові виходити з зони комфорту, бо традиційно саме жінка має цю зону комфорту створити. А в українському бізнесі ми завжди живемо, як на вулкані, в постійній тривозі і відчутті незахищеності. Для жінки це важкий тягар, бо нам хочеться хоч трохи спокою в своєму «гніздечку».



Як змінилось бачення, ставлення до навколишнього світу теперішніх дошкільнят? Чи змінилися наші діти та в який бік?

Я оптиміст, хоча намагаюся цього не показувати. Мені завжди здається, що все буде добре, і що діти наші прекрасні. Я дивлюся на молодь і вони мені подобаються, розкуті, вільні, не обмежені у виборі, розумні, володіють іноземними мовами, мандрують, так багато вже чого бачили, висловлюють свої думки.

Звісно, що не всі, на жаль, але я сподіваюсь, що ми в нашому освітньому центрі сприяємо та робимо свій внесок у їхній розвиток.

Чи потрібні реформи в системі освіти?

Моя перша реакція на всі наші реформи в освіті – це обережність і навіть страх. Щоб не зруйнувати, щоб не зашкодити. Але потім придивляюся, читаю, розумію, що так, треба змінювати, іти вперед.

Що ви побажали б чернігівським мамам стосовно виховання дітей? Не кидатися у крайнощі.

Не занурюватися повністю в щось радикальне. Не завжди щось традиційне, від наших вихователів і батьків, є поганим, а все новаторське – хорошим. І навпаки. Реформи змінюються, а базова гарна освіта завжди буде цінуватися. Сприймайте все своїм розумом і серцем.

Любіть своїх дітей, підтримуйте їх. Пам’ятайте, що неможливо бути ідеальним, треба просто намагатися бути люблячим і приділяти дітям час.

Джерело: Чeline

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.