З хореографів в нафтовики

Іван Петрусенко в Талалаївці мав славу не гіршу ніж Влад Яма в Києві. Серед дівчат-старшокласниць точно. Єдиний хореограф-чоловік в райцентрі, високий, симпатичний, молодий. Йому б в столицю…

А Іван раз — і змінив професію. Вдягнув робу, рукавиці і пішов працювати на бурову.


Іван та Оксана Петрусенко. На руках старший син Матвій, молодший заснув і на фото на попав.

Урожайний на хлопців рік

Івану Сергійовичу 27 років. З 24-річною дружиною Оксаною і двома дітьми, чотирирічним Матвієм і однорічним Тимофієм, знімають невеликий будинок в центрі Талалаївки. Мають надію колись його викупити.

Оксана теж хореограф.

— Танцював з 11 років. У рідному Макошиному (що на Менщині) ходив у танцювальний гурток у будинку культури, — розповідає Іван.

Потім вступив в Ніжинське училище (тепер — коледж) культури і мистецтв ім. Марії Заньковецької. А троє однокласниць не пройшли, ще дві однокласниці теж захотіли. Бо дівчат завжди перебір, а хлопців недобір. Тож хлопців «кривих-глухих» брали, а дівчат перебирали. Вступали за результатами ЗНО плюс творчий іспит.

— За всю історію хореографічного відділу це був єдиний курс, на якому вчилося чотири дівчини і десять хлопців, — носить по хаті на руках маленького Тимофія Оксана. — В основному один-два хлопці, інші — дівчата.

— Урожайний на хлопців був рік, — згоден Іван.

Випадав суглоб, рвалися зв'язки

— Після школи прийшов накачаний. А мені казали: роби щось з собою. Я прийшов здоровий, залізо тягав. «Горб» на шиї накачав, плечі вперед.

От мені, наприклад, не повезло, нема природньої розтяжки. Взагалі. Не дано, сухожилки дуже короткі. Я рвав себе, теж мало не плакав. Але ж шпагат робив. Поки вчився, нас розтягували конкретно, зверху сідали. Було, бедро випадало, м’язи потягував. Тепер отут, — мацає під коліном, — ногу не відчуваю. Вивихи були, травми. П’ять днів тебе розтягують — все вже виходить. Два дні вихідних, приїжджаєш з дому — знов нуль.

Була в нас викладачка Проніна, майже пенсіонерка. Каже: «Такі молоді, а на шпагат сісти не можете!» Взяла і з ходу раз — і сіла. Ми дивимось: ого! І собі скиглити соромно.

Я вже доучувався, нам сказали: або ви самі шукаєте собі роботу, або ми вам знайдемо. Тоді ще за законом три роки треба було відпрацювати, раз ти вчився безкоштовно. Але ж таке давалось... Директором будинку культури, який от-от завалиться. І три роки сарай той охороняти. Керувати гуртком, куди добратися неможливо.

З Оксаною вже два роки як зустрічався, з 2012 року. Її мама Людмила Йосипівна узнала, що в Талалаївці в школі мистецтв шукають хореографа. Приїхав, побалакав, взяли.

Пропрацював учителем хореографічного мистецтва майже п’ять років.

— Мужчина-хореограф в Талалаївці був у новинку, — хитро поглядає на Івана дружина Оксана.

— Ой, було тут! — сміється Іван. — Мені був 21 рік. Дівчата записувались, аби тільки подивиться. Особливо старші. А як виявилось, що тут ще треба щось і робити, і воно дуже важко — половина відсіялася. Я ж тренував так, як мене в училищі. Указкою, правда, не бив, але гримав. Важко. Не хочеться — це ж розтяжки, це буває боляче. А треба розтягувати, воно саме так просто не приходить.

— Дівчата після занять не піджидали?

— Не помічав. Жив у майбутньої тещі. На роботу, з роботи.

— Тут всі одне одного знають. І знали, що цей мужчина зайнятий, — пояснила Оксана. — Ми просто чекали, коли довчуся. Ще два роки залишалося, жила в Ніжині.

«Чотири тисячі на всіх роботах разом»

— Одружилися в 2017 році, — продовжує Іван.

— В 2016-ому, — поправляє Оксана. — Якраз навчання закінчила. В 2017-ому вже Матвій народився.

Весілля в кафе гуляли, чоловік на 20.

Півтора року пройшло, і зрозуміли, що три покоління в двокімнатній квартирі — тіснувато. І захотілося пожити окремо.

— Запропонували нам цей будинок. Тут два роки ніхто не жив, так заросло, що й хати не видно було. Все літо кущі розгрібав. Всередині ремонт зробили.

Матвію було півтора роки. Зарплата хореографа — мінімалка. Близько чотирьох тисяч з усіма роботами. Грошей катастрофічно не вистачало.

Робота мені подобалася, я б її і не міняв, але...

— Я вже й на Польщу його виправляла, — признається Оксана.

Раз в тестя на дні народження жінка його кума питає: «А чого ти в капремонт працювати не підеш?» Капремонт — капітальний підземний ремонт нафтовидобувних свердловин. Вони, тесть з кумом, все життя в нафтовиках.

А за це я якось і не думав. Побалакали і все. А тоді той кум мене зустрічає: «Йди зараз, пиши заяву».

— Так просто: захотів — пішов у нафтовики?

— Так просто не беруть. Блату не було, просто вони трьох чоловіків набирали на роботу, і він мені підказав. Це закрите акціонерне товариство. Ще більше двох місяців пройшло. Проходив різні комісії, бо робота з підвищеною небезпекою. Медкомісію. Навчання в учкомбінаті в Прилуках, щоб корочку отримати. Платне. 3700 за два місяці. Здав екзамени. Взяли помічником бурильника. Потім підготовка вже в бригаді.

Поки вчився, ще хореографом працював. Бо міг вивчитися, а мені б сказали: роботи нема.

Заяву на звільнення написав, вже коли знав, що мене візьмуть.

— Відпустили легко?

— Звичайно, не хотіли відпускати. І начальство, і діти. Умовляли: «Куди ж ви йдете? На кого нас покидаєте?» Кажу: «На свою дружину. Вона ще краща». Оксана якраз в кінці 2018 року з декрету виходила.

Усіх своїх учнів я передав їй. Правда, вона зараз знов у декреті.

У нафтовиках подобрішав

Знайомі кажуть, що Іван змінився зовні. Коли працював хореографом, був дуже худим. Тепер — міцний, накачаний чоловік. Бо робота важка?

— Хореографом пашеш, скачеш, до вечора танцюєш, по сім потів сходить.

Після школи був 83 кілограми. Мощний, бо занімався. А на першому курсі училища рік як відпахав на підкожному кормі, то 63 кілограми залишилося при зрості метр вісімдесят. Скелет, обтягнутий шкірою. І вже тут працював, ніяк масу набрати не міг. Од’їдався-од’їдався, аж поки в капремонт не попав.

У нафтовики пішов — збився цикл день-ніч. Вночі робиш — їсти хочеться. І наче й працюєш важко, а гнати почало просто на очах. За рік набрав все, що треба. Торбу як накладуть, а якщо не поїси — більш не дадуть, — сміється Іван.

— Так то ви не важкою працею накачали, а наїли?

— Літо почнеться, знов качатися буду. Два дні на роботі, два вихідні.

Моя робота в полі, на буровій. Вишка — наше робоче місце, робота на відкритому повітрі. 12 годин зміна. Наша бурова — для аварійного ремонту. Мобільна, самохідна (в «згорнутому» вигляді — як велика вантажівка з вишкою на причепі. — Авт.). Зробили роботу на одній свердловині, переїхали до наступної.

Є начальник цеху. Над цим начальством є начальство в Прилуках, управління «Чернігівнафтогаз». Над ним — ПАТ «Укрнафта» в Києві.

Спочатку сейсмологи їздять, вібраторами шукають поклади. Потім приїжджає велика бурова, бурить свердловину. На Талалаївщині глибокі — 4-5 кілометрів вниз. На Сумщині менші, по півтора. За Прилуками теж невеликі.

Глибоко пробурена в землі свердловина, туди опущені труби, а в кінці насос. Тягне родовища, все вкупі: солона вода, і газ, всі нафтопродукти разом. Називається флюїд.

Флюїд по трубах під землею йде на газорозподільний вузол у полі, на насосну станцію, на компресорну. На промислі відділяється газ від нафти і від води. Врешті все попадає на нафтопереробні заводи.

Капремонт ремонтує свердловини. Все може одірватися, впасти вниз. Витягуємо, чистимо, вставляємо назад. Запускає вже інший підрозділ.

В одних свердловинах більший відсоток нафти, в інших — газу. Газових більше в Сумах, у нас — нафтових.

— Багато в нас газу?

— Дядьки-старожили, пенсіонери у нас на роботі, казали, що Талалаївського газу вистачило б на всю Чернігівську область як мінімум. А якби розконсервували старі свердловини, які позакривали, то й більше. Але їх ніхто ремонтувати не хоче, бо там одними трубами і насосами не обійдешся. Це гроші.

Раніше по Талалаївському родовищу було близько двох сотень свердловин, тепер менше 50-ти залишилося. Деякі поламані, деякі зовсім з ладу вийшли.

Ще є Ічнянське родовище, Варвинське, Прилуцьке.

— Коли їдеш, а в полі труба і з неї вогонь — що то за факели такі?

— Так скидається зайвий тиск газу. Підпалюють спеціально. Бо через занадто високий тиск може статися вибух.
У нашій бригаді п’ять чоловік: бурильник, три помбури і машиніст. Верховий лізе наверх, приймає трубу. Оце я на місці верхового, — показує фото з височини 33 метри. — Верховий — той з помічників бурильника, хто менш боїться висоти. Машиніст слідкує, щоб працювала машина. Труба — дев’ять з половиною метрів, всього до низу їх 400 штук.

Меншенький Тимофій нагулявся і заснув. За старшим Матвієм в садочок побігла Оксана. На автомобіль Іван ще не заробив.

— Зарплата за шкільну, звичайно, вища. Тисяч п’ятнадцять. Від розряду залежить. В мене поки четвертий. Максимум п’ятий у помбура. Бурильник — старший зміни, у нього п’ятий-шостий розряд. Бурильник виходить з помбура. Потягав труби, перевчився, здав екзамени і отримав корочку бурильника. І вже стає за руль, у нього датчики, ричажки всілякі. Керує вверх-вниз, а помбури йому труби подають.

Знімав форму і ще ходив танцювати

— За старе не взялися? Два вихідні — учнів по хореографії не набирали?

— Нема ні часу, ні сил ще й на танці. Як там навтикаєшся тих труб стокілограмових, то вже у вихідні вдома справді відпочиваєш. Робота важка. Відпочити трохи можна у вагончику, пообідати. А за «поспати» звільняють. Буває день нормальний, а буває — і поїсти ніколи. Робота важка, а без неї ніяк.

— На цій роботі теж кріпатура була?

— Звичайно, тут професійна. Коліна, спина і руки. І серце в усіх. Бо радіація зі свердловин.

— Назад не хотілося?

— Зараз вже ні. А зразу ще й виступав у будинку культури, з Оксаною і кумом (той, що хореограф). На День козацтва танцювали. На репетиції до мене в школу ходили. Вже півтора року не виступаю.

На буровій все по-іншому. Я там постійно в брудних робочих рукавицях, касці. Форма синьо-чорна, чоботи видають спеціальні, з металевим передком. Щоб як труба впаде, нога не розлізлася. І мені падала. Взимку тепла форма, важка.

Якщо роботи нема — дві треті ставки. В карантин вдома посиділи.

— Як думаєте, ще кілька разів свою професію кардинально поміняєте?

— Взагалі-то я людина стабільна. Але всяке може статися. Я ж не планував, життя змусило мінятися.

Оксана рада моїй новій роботі. Зарплата більша і вдома. Вона ж мене на Польщу вже відправляла, — пригадує дружині, яка саме повернулась із Матвієм із садочка.

— Я їм пишаюся, — обнімає чоловіка Оксана.


А у вільний час Іван робить маски та моделі машин. Щось продає, щось дарує. На фото маска з комп’ютерної гри, зроблена з паперу, епоксидної смоли та бинта

Олена Гобанова, тижневик «Вісник Ч» №21 (1828), 27 травня 2021 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.