Розпрощалась з чоловіком, щоб вижити

Людмила Нікуліщева

Людмилі Нікуліщевій 57 років. Ми зустрілись у неї на роботі. Людмила Костянтинівна працює у ВАТ «Чернігівбуд» заступником начальника відділу бухобліку. Весела, життєрадісна, симпатична. Дивлячись на неї, ніколи не скажеш, що 24 роки тому жінку спіткала хвороба, навіть назву якої тоді намагалися не говорити вголос. Рак молочної залози вважався хворобою невиліковною. Діагноз звучав як вирок.

Операція в 33 роки

— Мені було тоді 33 роки. Милась під душем, випадково намацала в себе ущільнення в правій груді. Раніше всі саме так пухлини в себе і знаходили, — згадує Людмила Костянтинівна. — Це зараз звідусіль говорять, що треба перевірятись. Зразу пішла в онкодиспансер. Тоді обстеження було безкоштовним. (Тепер треба платити за плівку, шприци). Зробили пункцію пухлини (це коли пухлину проколюють і часточку беруть на обстеження). Результати не показали нічого поганого, і мене готували на міні-операцію. Що в мене там знайшли, який діагноз — не казали. Навіть медичну картку з одного в інший кабінет переносила медсестра, щоб хворі не читали.
Операція почалася під місцевою анестезією. Болю я не відчувала. Коли пухлину видалили (я думаю, вона була не більше двох сантиметрів в діаметрі), провели експрес-аналіз. Він робиться під час операції, треба зачекати хвилин 10-15. Я намагалась не думати про погане. Що там показав експрес-аналіз, ніхто не пояснював. Але хірург сказав: «Треба видаляти всю залозу». Треба, значить, треба. Укол у вену, і я заснула.
Опритомніла в палаті вже без одної груді. Шок... Усе скінчено... В думках — плутанина, страх, відчай. Тим більше, оточення цьому сприяло: довкола в палаті ще одинадцять таких, як я. Лежать, плачуть. Кожна підраховує, скільки їй жити залишилося. Ні один лікар цього слова не вимовив, але хворі просвітили: якщо залозу відрізали — це все, рак.
Лікування на операції не закінчилося. Я пила ліки, проходила процедури. Але хіміотерапію мені, як іншим, не призначили — і це дало надію. Значить, думаю, не все так погано.

Щоб вижити...

На той час я була одружена. Чоловік і в лікарню приходив провідувати. Але, як мені переказували, не сам... Він і раніше пив, гуляв. Сини начальників тоді багато чого могли собі дозволити. Одне, що руку не підіймав, бо я цього не допускала. В лікарні я зрозуміла: щоб вижити, треба з ним розпрощатися. Можливо, він і став причиною моєї біди. Стільки сліз, нервів... Виписавшись із лікарні, зразу пішла жити до матері. Розлучення чоловік мені довго не давав.
Права рука після операції працювала погано. Навіть розчесати волосся було важко. На той час ще не було протезів. Може, й були, але ніхто не знав, де їх узяти. Про пластичні операції навіть не чули. І ліфчики були не на поролоні. Я шила мішечки з льоном та підкладала у бюстгальтер.
Найскладніше було розказати про все на роботі. Звичайно, це особливо і не приховаєш. Знаю, деякі жінки, особливо з села, держали своє захворювання в страшному секреті. Адже багато хто тоді вважав, що рак — це заразне. Неможливим стає життя в колективі, коли всі про тебе знають, і ти знаєш, що вони знають, і всі мовчать. Я, звичайно, не кричала про свою хворобу в рупор, але і не замовчувала. Відповідала, якщо запитували, не відмовчувалась. Так жити легше.

 «І от я в палаті, без обох грудей»

Десь через два місяці, знов миючись під душем, я нащупала пухлину в другій груді. Спочатку не повірила. Ну, не може це статися зі мною знов!
Прооперували мене тільки через рік. Весь цей час намагалися лікувати, давали якісь розсмоктуючі препарати. Думали не різати, але через рік усе повторилось. Почалося з міні-операції, вирізали шматочок під місцевим наркозом. Потім довгі 15 хвилин очікування, поки роблять експрес-аналіз. Вердикт: треба продовжувати. Наркоз... І от я в палаті, без обох грудей.
Зараз в Америці, якщо проводять операцію по видаленню одної молочної залози, пацієнту зразу ж пропонують видалити і другу. Бо дуже велика вірогідність, що злоякісна пухлина виникне і там. Але ж у них зразу ставлять імплантати!
Мені призначають хіміотерапію. Один курс, близько місяця, кололи уколи, ставили крапельниці. Хіміотерапію кожному призначали по-різному. Моя хімія була легкою. Перенесла її безболісно — не було сильної інтоксикації, не випадало волосся, ходила сама. Я подумала: може, і слава Богу, може, не так усе й страшно.

Через рік після операції вийшла заміж

— Чоловічою увагою я раніше обділена не була і спілкуватися з чоловіками не боялась. А тут наче виросла стіна, з'явився страх, — говорить Людмила Костянтинівна. — Ніяк не могла подолати цей бар'єр. Думала: а що буде потім, а як я скажу... Якось мене проводжала подруга, ми стояли на зупинці. Мимо проїхала гарна машина. Я сказала жартома: «От би й підвіз». А він наче почув, зробив коло і зупинився біля нас. Підвіз, ми почали зустрічатись. Десь півроку я нічого не розповідала Євгену. Може, він щось і запідозрив (у Євгена мама лікар). Все пройшло настільки гладко, що я навіть не пам'ятаю вже, як саме він дізнався. Через таке часто розлучаються навіть подружні пари. А ми одружилися. Зараз ми з Євгеном про це взагалі не говоримо. Не тому, що табу, просто він сприймає мене як здорову людину. Уже коли вийшла заміж, дізналася, що є майстерня в Чернігові, на Любецькій. І там є спеціальні протези. Вони були такі страшні, гумові. А заміж виходила з лляними мішечками. Через десять років після останньої операції я зробила пластику, закачала гель. (Людмила Костянтинівна носить блузки з декольте. — Авт.)

Друге життя

Усе одно після цього починається зовсім інше життя.
Я, як і інші, почала ставити собі рубіж — 3 роки, 5 років... Весь час в очікуванні. Прожила день, рік — і добре. Вже після 10 років подумала: мабуть, буду жити.
Звичайно, і тепер постійно насторожі. Кожного року проходжу обстеження в онкодиспансері. До восьми років — дзвонили, викликали. А тепер сама ходжу. Ледь яке захворювання — йду туди, роблю рентген. Адже спочатку треба виключити це, основне захворювання, а потім лікувати всі інші. Воно де завгодно може проявитись — легені, печінка... При онкозахворюванні зазвичай нічого не болить. Коли заболить — то це хвороба вже зашкалює.
Років до восьми ніяких планів я не будувала. Жила одним днем. Але намагалася наповнити дні свого життя. Я завжди любила подорожувати. Пішла на курси екскурсоводів (і зараз екскурсію по місту можу провести). Намагалась більше їздити. Побувала в Криму і в Карпатах. З'їздила в Югославію, потім до Польщі. Побувала у Вільнюсі. Адже тепер більше, ніж раніше, починаєш цінувати життя. А недавно їздила до племінниці в Австралію! Вона з моєї легкої руки вийшла туди заміж.

Себе треба полюбити

Десять років тому американці проводили на Чернігівщині скринінгову програму, обстежували населення на онкозахворювання. Тоді головний лікар обласного онкологічного диспансеру запропонував Аллі Шаталюк об'єднати жінок, які перенесли рак молочної залози. Щоб спілкуватись, підтримувати одна одну. Це об'єднання назвали «Вікторія». Крім постійних семінарів, ходимо у палати до жінок, які тільки-но перенесли операцію. Своїм прикладом показуємо, що життя не закінчується.
Порада всім жінкам: себе треба полюбити. Адже жінка зазвичай бере на себе забагато обов'язків, тягне непосильну ношу за себе і за коханого чоловіка. А коли потім не витримує, виявляється, що чоловікові потрібна здорова дружина. А хвору він кидає. Тож у будь-якому випадку треба давати собі можливість відпочити. Себе треба берегти. І бажано не після того, як станеться лихо, а до того.

Годуйте дітей груддю!

— Які причини виникнення раку молочної залози? — запитала завідувача мамологічного центру обласного онкологічного диспансеру Сергія Поленкова.
— Є багато факторів, що впливають на виникнення цього захворювання:
1)  спадковість: часто передається від матері дочці;
2)  часті аборти, ранні місячні, пізній клімакс; відсутність статевого життя (або тривалі утримання від сексу в 30-35-річному віці). Пологи, годування груддю — навпаки добре впливають на стан молочних залоз.
3)  супутні захворювання: цукровий діабет, ожиріння, доброякісні захворювання молочних залоз;
4)  навколишнє середовище: радіація, контакт з хімічними речовинами, неправильне харчування: велика кількість жирів, м'ясної їжі в раціоні, надмірне вживання алкоголю. Рекомендується більше овочів, фруктів, вітамінів.
Але факторів ризику багато, всі їх врахувати неможливо. Заходи первинної профілактики дуже обмежені. Можна правильно харчуватись, жити в чистому місці, не зробити жодного аборту — і захворіти. Найдієвіша вторинна профілактика. Це лікування передраку молочної залози (захворювань, які можуть перерости в ракову пухлину) і виявлення та лікування раку молочної залози на ранній стадії.

Олена Гобанова, тижневик «Вісник Ч» №45 (1225)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.