«Коли мені тих нєвест шукати?» Григорій Мілейко один ростить трьох дітей

54-річний Григорій Мілейко з села Хотіївка Корюківського району подає на аліменти. Колишня дружина Люба залишила трьох дітей на батька і поїхала на заробітки. Грошей на дітей не висилає, подарунків не купує. Нічим не допомагає.

Григорій живе без жінки, мати померла два роки тому. В добротному будинку — тільки він і троє дітей-школярів. 15-річний Ярослав, 11-річний Богдан і 8-річна Ангеліна.


Григорій Мілейко (в центрі) з дітьми: зліва Богдан, справа — Ярослав і Ангеліна

«Перевіз до себе тещу, на свою голову»

Григорій в Корюківці був у справах, збирає документи до суду.

Чоловік несе важкувату коробку.

— Електроплиту купив. Півтищі. В селі газ з балона, а привозять — коли багато покупців назбирається. — Піч не топлю, котел є. І мультиварка, спасибі куму.

Проводжала чоловіка 25-річна донька Аня. Тепло попрощалися, поцілувала батька в щоку.

Донька від першого шлюбу. Ще є син Олексій, теж живе в Корюківці. В обох сім!

З першою дружиною Оленою розлучилися давно.

— Бо, на свою голову, перевіз до себе тещу зі Щорського району, — впевнений у причині Мілейко.

— Називав її матір’ю. Сказала: «Я тобі не мати». Ну ні, тоді теща. Так і звертався.

Як приїхала, півроку сиділа тихо. Наступні півроку я терпів. Потім почав огризатися і пішло-поїхало. Хотіла, щоб все було по її. І в чоловічу роботу мішалася. Дружину проти мене налаштувала: «Він не господар».

На розлучення подавала Лєна. Я був не проти, бо вже нерви вимотали. Гризли з двох сторін.

Сину Льоші було 11 років, вже мав право вибирати, з ким жити. Сказав: «Залишуся з тим, хто не подавав на розлучення». Аня просто батька любила, але була ще замала, 9 років. Залишили з матір’ю. А в 10 років, було, — на автобус і в Хотіївку. Приїжджали, забирали.

З Оленою у шлюбі прожили 15 років. Познайомилися в училищі в Щорсі, де я вчився на зварника, вона — штукатур-лицювальник-плиточник. Коли зводили будинок, багато своїми руками робили. Двох корів тримали, свиней по троє.

Розвелися, та деякий час ще жили під одним дахом. Я намагався додому не показуватися. Два дні — на роботі, два дні — в лісі на ягодах. По чорницю з Льошею моталися. Він збирав собі на запчастини для велосипеда, а я — на продукти і одяг. Ввечері до клубу тікав.

Врешті вона виїхала, потім подала в суд на частину будинку. Все виплатив. Вони з матір’ю в Корюківці хату придбали.

Зараз спілкуємося, діти ж спільні. Дочка з нею живе, син невеличку хатку купив.

Олексій з армії повернувся і в Корюківці на роботу влаштувався. Спочатку — у позавідомчій охороні, потім — на палетах. А це у магазині «Фаст-Буд» — водієм і грузчиком.

— Складно було самому з сином?

— Моя мати, Ганна Олексіївна, по сусідству жила.

Ні разу ні я, ні він не пожаліли. Йому було 11, мені десь 37. Я працював в СВК «Полісся», худобу пас. Близько трьох сотень корів, телиць, і бики були.

Коли Льоша не хотів допомагати по господарству, я пропонував: «Їдь до матері, там хазяйства нема, працювати не треба». Мовчки стає, допомагає.

З молоддю завжди добре ладнати виходило. В клуб не часто ходив, а вони до мене заходили. Музику слухали, анекдоти розказували. В карти могли перекинутися. Льоша в окремій кімнаті спати лягав.

Безплатної хати не дісталося

Будинок Григорія великий. Чисто, прибрано. Але не вистачає всіляких жіночих штучок: яскравого килимка, фікуса на підвіконні, дзеркала у вітальні.

— Нарешті, — біжить назустріч Богданчик. Заглядає батькові в сумку. Хлопець сьогодні сидів вдома, приболів.

— Молодець, що поприбирав, — заходимо до хати. — Тримай мандарину, як самому слухняному.

— А ще? — хитро дивиться на батька малий.

— Ну, бери дві. Заслужив.

Цей будинок нам з першою дружиною мав побудувати колгосп, — Григорій набирає кружку кленового соку, попити з дороги. — Солоденний в цьому році.

Раніше тут була четверта чорнобильська зона, держава будівництво колгоспам відшкодовувала.

Але поки до мене черга дійшла, виплати на ці будівництва відмінили. Матеріалу ледь випросили, і не на все, а будували вже самі. Потім колгоспу ми все відшкодували, десь і квитанції збереглися. А приватизувати вже не було за що.

Любов йшла шість кілометрів через замети

— Якось привели до мене цю Любу. Дівчата до клубу йшли, мене запросили. Я відмовився, бо якраз п’ятниця, треба було випрати хлопцю шкільний одяг. Перу вручну. Зараз за трьома поки випереш, — руки стираються. Але пральну машину треба до труби підключати. А в нас вода з колодязя. Зараз один на весь куток залишився і той висихає. Рано чи пізно свердловину пробивати прийдеться. Недешеве це задоволення.

Так от, до клубу я не пішов. А Любу роздивився.

Вона з Полісся Сосницького району. Тут поряд, через одне село. Молодша за мене на 21 рік. Почала заходити. Снігові замети по пояс, пішки — шість кілометрів. Я потім на мотоциклі засікав. Їй було 17, мені 38...

— Курям нести? — перебиває романтику Бодя.

— Давай, — киває батько і веде далі. — У неї до мене з’явився інтерес. Не буду брехати, що в мене нічого до неї не було. Отак помалу і зійшлись. Раз вони з братом залишились ночувати. Потім ще. Місяців три так бродили. Потім вона поселилася тут, речі привезла. На точку тут трохи поробила. Потім — дояркою.

А коли завагітніла, я й прописав її в будинку.

З животом бігала до клубу

Розписалися на сьомому місяці вагітності. Люба й не хотіла: «Буду отримувати гроші як мати-одиначка». А я сказав, що моє дитя має носити моє прізвище.

Весілля гуляли отут, у хаті. Для Люби: в основному її друзі, її рідня. Фата, плаття. Фото були, — забрала, мо’ попалила, — махає рукою.

— Так погано розійшлися?

— І жили погано, і розлучалися так само. І випити любила, і погуляти.

Навіть на сьомому місяці, з животом, бігала до клубу.

А вже як народила, — і до чоловіків.

Якось на роботу добудитися не зміг. Це коли батько її у нас жив. У Поліссі Любин старший брат, як вип’є — бушує. Мати встигала втікати, а батько ледь на двох паличках ходив. Переїхав сюди, тут його ніхто не ганяв.

Я ніч заснути не міг, щоб Люба на роботу не проспала. Буджу — не встає. Дитина прокинулась, я — на руки, кашу пішов гріти. Батьку кажу: «Будіть». Будив-будив, — нічого. Підійшов я, розвернув так, що вона на ноги зразу встала. І на мене з кулаками. Я Ярика прикриваю, і тут в спину горшок із цветком летить. По вухам їй надавав і виставив: «Іди на ферму, не позорся». Пішла й заснула під коровами.

В неї саме був коханець, Вася з Городнянського району. Люди розказали, що збиралася з ним поїхати. Я й сам здогадувався. З ферми прийшла, речі зібрала, до брата у Матвіївку відвезла (їх у сім’ї четверо). Вже й диван забрала. А поки вона з речами возилася, Вася мовчки крутонувся і вдрав. Люба кинулась, а його нема. Тиждень у брата посиділа, давай назад проситися.

Духи купить, а на олію не вистачить

— Я поставив умову: «Поїдемо до нотаріуса, напишеш розписку, що зобов’язуєшся не пити, не бігати по мужиках. А якщо ні — дитина залишається з батьком».

Вона: «Ти що, не буду такого писати. Але обіцяю, що більш не буду».

Я ж і сам в молодості пив, гуляв, — чесно признається Григорій.

— Ще б курити покинути, — гасить самокрутку.

— Заради дитини забрав її назад. Не пила, завагітніла Богданом. Дитину три місяці груддю годувала. Потім на роботу вийшла.

За народження дитини вже гроші платили. Але Любині потреби завжди перевищували можливості. Не вміла розподілити фінанси. Свої і мої. Зарплату віддавав.

Їде на Корюківку, наприклад. Кажу, Люба, купи крупи курчатам, нам — олії, там же дешевше. Повернулась, — ні крупи, ні олії. «Грошей не вистачило». Духи купила дороженні. Курчата хай голодні, діти теж. Я й розбив ті духи, зо зла.

Лисички виручали

Я ще тоді завклубом робив і за двох скот пас (дві мінімалки). Одну — за себе, на другу — її брата писав. Перший рік цю зарплату Петі і віддавав. Прийшло дитя — не одітися, не взутися. Ще не пив, Ярика виняньчив, бо ми — то на роботі, то на ягодах.

А потім начав балуватись, не хотів допомагати.

Другий рік писав на Льошу, йому гроші віддавав. Третій рік — знов на Петра, але зароблене мною вже не віддавав. Люба обурювалася: «А ти що, грошей Петі не даси, всі собі?» Кажу: «Не собі, а на сім’ю. На хліб, олію і на все інше».

Якби не набирав лисичок та не приховував трохи, — бувало що від зарплати до зарплати й на хліб не вистачало. А як витягну якусь копійку і дам — скандал влаштовувала: «Ти гроші ховаєш».

— Так ні на що й не накопили. Вже як пішла, то хоч ремонт в хаті зробили. Сестра Тамара допомагала. Нас теж в сім’ї четверо: два брати і дві сестри. Молодші — в Корюківці.

— Продали б цей будинок і теж в Корюківку переселилися.

— Скільки вклав у цю хату, я стільки за неї не візьму. І за ті гроші в Корюківці нічого не куплю.

— Як на третю дитину наважилися?

— Люба місяців три чи й більше не пила. Я вже, дійсно, подумав, що зав’язала. Коханця покинула, остепенилась. І запропонувала: «Я дочку хочу».

На третьому місяці вагітності знов запила, пішли компанії, друзі-собутильники. Мало не до самих пологів.

Народила Агнелінку. Всього місяць груддю погодувала.

Корову ж тримали. Просив: «Пий молоко, щоб і дитяті вистачало». «Не люблю».

Шкільний автобус привіз зі школи Ангеліну і Ярослава. В хаті стало гамірно. Поділили між собою решту мандаринів, смакують.

Новий коханець поселив дітей у літній кухні

— Загуляла Люба конкретно, вже нічого їй не треба. Я картоплю сапую, вона — грядки. Дзвонить коханець, що сіно в нього не складене. Грядки покинула, йому допомагати побігла. Повернулась напідпитку, преться до мене: «Ану гляну, як ти полеш». І я псіхонув трохи: «Так, як ти там полола». Наштовхав її, вона — мене у відповідь.

— Часто її били?

— Іноді нерви не витримували. Як прийде п’яна та почне огризатися. А то ще й задирається. Раз на фермі з вилками кинулася, прямо в живіт летіли, ледь ухилитися встиг. Вибив вила, посадив її в кормушку, щоб самому встигнути з сараю втекти.

А цього разу вона вирішила образитися, забрала дітей і пішла до нового коханця.

— Просто, жінка-вамп якась... Красуня?

— Не красуня і не страшко. Вміє, казав один, мізки запудрити.

Васильович старший за мене на 10 років. Мо’, на гроші його око поклала. Тільки не одна жінка його багатства не отримала, і ця — так само. І билися вони, й мирилися.

А той чужих дітей не хотів. Поселив їх у літній кухні.

— Раз в погребі закрив, — наче жарт пригадує Ярик.

— Кілька годин в погребі сиділи, — підтверджує Григорій.

— А, я пам’ятаю! — пригадав і Бодя, я змерз тоді.

— Хлопці до мене приходили і ночувати залишалися. Все літо в мене, всі канікули. Іноді, коли треба посидіти, Люба і Ангеліну залишала.

«Казала, по п’ять тисяч висилатиме, а сама на куриво просить»

Розвелися. А під осінь Люба телефонує: «Їду на заробітки». А вона малозабезпеченість не переоформила, жити ні за що. Каже: «Я тобі з заробленого по п’ять тисяч щомісяця перекидувати буду». Говорю: «Мені твоїх не треба. Залишай дитячу картку і їдь». А на Ангеліну ще по 1400 щомісяця виплати йшли.

Хлопців до школи одів-обув з того, що на ягодах заробив. А на зиму куртки треба було докупляти і Ярославу — теплі чоботи.

Аж Люба дзвонить: «Скоро детские прийдуть, перекинь пару сотень. Бо нема ні курити за що купить, ні — на хліб». «Любка! Морози, а діти в кросівках ходять! А тобі на куриво не вистачає? Ти ж на заробітки поїхала?» Обіцяла: «Приїду, обувачки хлопцям покупляю, все докупляю». Кажу: «Люба, я не знаю, коли ти приїдеш. А Ярик вже скаржиться, що ноги мерзнуть». Добився по суду, щоб діти зі мною жили.

На суд Люба приїжджала. Їй сказали: «Якщо будуть нормальні житлові умови і згодні діти, зможе забрати їх назад». Батьківства її не позбавляли. Питала, який час на це дається. Суддя каже: «Хоч до кінця життя». Ну, вона, мабуть, і розтягує.

Ми, як оформили малозабезпеченість, отримали виплату за кілька місяців і корову купили. На хорошу — не хватило, купили середню. Хороша від 18 тисяч коштує.

— Телефонували мамі?

Діти відвертаються.

— Ні. Вона сама телефонує. Обіцяє приїхати, гостинців привезти. В Київ забрати. А не їде.

— Побула, як Ангеліна в перший клас йшла. Два роки не показувалась взагалі. А на восьмиріччя до Ангелінки таки приїхала, — уточнює Григорій.

* * *

— Він живе дітьми, вони в нього на першому місці. У Гриші тільки клопоту — щось там купити дітям, щось для них зробити. Доглянуті, охайні, дівчинка причепурена. Чоловік не п’є. Хороший батько, — характеризує Григорія Раїса Пилипенко, староста Хотіївки. — Активні, приймають участь в самодіяльності. Ангелінка танцює, хлопці в сценках грають. Він завжди приходить дивитися на їх виступи.

Олена Гобанова, тижневик «Вісник Ч» №12 (1819), 25 березня 2021 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.