У хаті скраю жити страшно

Ольга Федоренко з сином Миколою і Ладою

У цій хаті по вулиці Комінтерну, 27 у селі Максим Козелецького району Ольга Вовнянко живе, вважай, п'ятдесят літ. Як пішла за Андрія, як привіз він її сюди, так і прожили душа в душу аж до його несподіваної кончини. Сім літ уже нема хазяїна. Але Ольга Федорівна не здається. Тримає й корову, і свиней, і птицю —усе, як було при Андрію. Звичайно, без допомоги дітей не справилася б. Але і Галя, й Микола, що живуть у Чернігові, про матір дбають, їздять дуже часто.

Тієї п'ятниці періщив дощ. Ми вже й не сподівалися, що у котрійсь із крайніх хату Максимі застанемо господарів, коли побачили, як біля однієї з них зупинилася іномарка.

— Ви господар? — запитали чоловіка, що вийшов з неї.
— Ми, ми, — привітно усміхнувся він. — Почекайте, відімкну хвіртку. Але справжня хазяйка — наша мама, Ольга Федорівна. Це вона тут порядкує, дай їй Бог здоров'я.

З машини вистрибнула білява дівчинка років дев'яти-десяти, а потім вийшла й Ольга Федорівна.
— Хазяїна нема вже давно, а ми ніяк не переведемо на мене його паї, — каже вона. — Усе не знаходимо часу. А сьогодні вже поїхали з сином в Остер, а тоді в Козелець. Наче все зробили.

Микола Андрійович — професійний військовий. Після Пушкінського училища служив на Далекому Сході. У 2001 році повернувся в рідні краї. Тепер відставний майор на пенсії, працює виконробом на будівництві. 14-поверховии будинок по вулиці Войкова, 27 якраз і зводили вони. Там ще високий жовтий китайський вантажопідйомний кран працював, викликаючи інтерес чернігівців. Але нині будівництво стоїть. Припинилося фінансування.

Рідне село, батьківський дім син любить, дбає, щоб узимку було чим годувати корову, а в хаті мати мала елементарні зручності. Пробив на подвір'ї свердловину, встановив у погребі водопідйомну станцію, провів у дім воду. Тепер у Ольги Федорівни в хаті холодна й гаряча вода. Ще Микола Андрійович мріє збудувати справжню лазню.

— Тепер уже діти тут порядкують, — каже Ольга Федорівна. — Галя часто їздить, онука Оксана. Галя у нас ветлікар. Вчилася у Козельці, а потім у Києві в академії. Робила на м'ясокомбінаті, а тепер «на птичках». Чоловік покійний усе життя шоферував. А я і в ланці робила, і кухарем у шкільній та колгоспній їдальні. 46 літ трудового стажу. А пенсія 700 гривень. Ніхто з властей про нас не думає, нічого доброго людям не робить. Нікому з них не симпатизую. Нікому! Ось Десна пропадає. Замулюється дно. Треба чистить річку, піски намивать. Дач собі начальство настроїло, особливо в сусідній Соколівці. Там увесь берег Десни під їхніми дачами. Скоро прості люди не матимуть доступу до води. А рятувати річку ніхто не збирається. Такі тепер олігархи.

Питаєте, як жить у хаті скраю? Важко і страшно. Розвелось бандитів, що прийдуть, обкрадуть і поглумляться над самотньою людиною. А ще дикі свині замучили. Торік усю пшеницю в городі з'їли. Більше шести соток знищили. Ми тепер сіємо жито і овес — вони такого не люблять. Цього року диких свиней у наших місцях менше. Мабуть, пішли в інший бік. Хоча були в людей на городах. Картоплю рили. їсти не їдять, а риють, щоб їм добра не було.

Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №41 (1221)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.