Француза Віктора й українку Ганну повінчала війна

Володимир Латуіль, українець із французьким родоводом

Журналісти писали про історію Володимира Латуіля з Линовиці Прилуцького району, який усе життя шукав батька Латуіля Віктора Франсуа Жозефа. І таки знайшов. У Франції. У листопаді 2004 року, через п'ять десятків літ, вони зустрілися. Володимир відвідав батька, який доживав свого віку в пансіонаті. Почалося листування, розмови по телефону. Як же далі склалися їх відносини?

Француза Віктора й українку Ганну повінчала війна

Нагадаємо хвилюючу історію Володимира Латуіля і його батьків.
Ганна Хитрик, 1923 року народження, була вивезена 25 червня 1942 року з Линовиці окупантами на примусові роботи до Німеччини. Там вона працювала на заводі «Юнкерс» у місті Страсфурті, де й зустріла Віктора. Він був старший за неї. Народився в 1915 році у французькому місті Римеллі, департамент Верхній Савой. Жив у Анессі кантону Анессі-Норд. У 1935 році був призваний в армію. Служив у колоніальних військах у Марокко. 1940 року потрапив у полон. У числі інших військовополонених працював на тому ж заводі «Юнкерс». У збиральному цеху підприємства їхні з Ганною робочі місця були поряд.
Молоді люди покохали одне одного. 13 квітня 1945 року їх обох звільнили з німецького полону. В радянському посольстві в Парижі вони зареєстрували свій шлюб.
Мати Віктора, мабуть, була проти одруження сина з іноземкою і не прийняла їх у свій дім. Молоді поїхали у Марокко, де до війни служив Віктор. Але й там щось не склалося. Треба було вирішувати, де жити.
Ганні, звичайно, хотілося додому.
—  Поїдемо в Україну, — запропонувала вона чоловікові. — У нас у Линовиці цукровий завод.
—  Мабуть, батько вирішив, що той завод належить її сім'ї, — говорить Володимир Вікторович. — Погодився охоче, і вони в 1946 році приїхали до Линовиці.  Сусіди розповідали, що мати була, як пава. Гарно вбрана, в капелюшку з вуаллю, вона буквально вразила всіх. Чоловік ніс валізи з речами. У повоєнному розореному селі вони здавалися пришельцями з іншого світу.

Але життя молодих не склалося. Зять-іноземець не подобався Ганниним матері і бабі. Віктор пішов працювати в електроцех цукрового заводу, був хорошим спеціалістом. А вдома його гризли, принижували, знущалися, як хотіли, зрештою вигнали з хати.
— Бідний батько поневірявся страшенно. Ходив голодний, просив милостиню, — розповідає Володимир Вікторович. — Була зима, а він без даху над головою, в легкій одежині, в чужій країні. Ще й мови не знає. Звичайно, застудився, захворів. Лежав на заводі на купі шлаку без тями. Добрі люди доправили його в лікарню, підгодовували, як могли. Настраждався бідолашний...
28 травня 1947 року він звільнився з заводу, а 17 червня народився я. Збереглася фотографія, де я, маленький, з мамою і татом. Мабуть, ще робилися спроби жити разом, але так з цього нічого й не вийшло. Пізніше батько поїхав до Прилук, влаштувався на роботу. Ми з мамою їздили до нього. Пам'ятаю, я дуже соромився, сторонився, хапався за мамину спідницю. Тато нахиляється до мене, щось говорить, а я нічого не можу видавити з себе, відвертаюсь, мовчу...
У Прилуках батько зійшовся з жінкою, яка мала свого сина. Уже ставши дорослим, я познайомився з нею, розпитував, чи знає вона, де тепер батько. Але вона нічого не знала про нього, чи живий, де живе, що з ним.

«Я шукав його все життя»

— Мати вийшла заміж удруге за свого ровесника-фронтовика, народила сина. У вітчима не було ноги, а пенсію не платили, бо коли він повертався з госпіталю додому, у поїзді вкрали документи. Уявляєте — з-за халяви чобота на єдиній нозі. Відновити документи допомогла газета «Красная звезда», куди я написав з Балтики, де служив у морській авіації.
Тоді ж почав шукати й батька, звертався до журналістів, у різні компетентні органи. Усе безрезультатно. Єдине, про що дізнався, це те, що 17 грудня 1955 року Віктор Франсуа Жозеф Латуіль через Брест виїхав за межі СРСР. Оце й усе. А куди виїхав, де він зараз, ніхто сказати не міг.
А мені так хотілося знати про нього більше. Шукав людей, які були з ним знайомі, працювали поряд, ловив кожне слово їх скупих розповідей.
Я закінчив Прилуцьке СПТУ-12, потім технікум, прийшов на роботу в електроцех цукрового заводу, де колись працював батько. Старожили підприємства пам'ятали його. Казали, що я дуже схожий на нього. Він був акуратним у роботі, дисциплінованим, хорошим електриком. Дивувався неорганізованості, відсутності елементарних побутових умов. Розумію, як йому було нелегко у ті далекі повоєнні роки в чужій країні, на розореному війною підприємстві, в сім'ї, де над ним знущалися, принижували. Бідний мій батько...
У 1971 році я одружився. Неля приїхала в бухгалтерію заводу після Кам'янець-Подільського технікуму. Вона рано осиротіла, виховувалася в школі-інтернаті. Побравшись, ми спочатку жили в заводській квартирі, а потім побудували дім, завели хазяйство. Старшого сина назвали Олександром, а молодшого — Віктором, на честь мого батька, розшукати хоча б сліди якого я не втрачав надії. Куди тільки не звертався, куди не писав. З передачі «Жди меня» навіть не відповіли. У Києві на з'їзді профспілок України, делегатом якого я був, зустрівся з французькими профспілковими діячами, розповів про свій пошук, показав фото молодого батька, просив посприяти, але й вони нічим не допомогли.

Радісна звістка прийшла в 2004 році: «Мсьє Латуіль живий. Ось його телефон»

— Допомога прийшла несподівано. У Санкт-Петербурзі живуть наші линовицькі люди, Ліда і Володя Левченки. Якось вони приїхали до Линовиці у відпустку. У розмові з Володею я поділився своїми клопотами, пожурився, що вже й не знаю, де і як шукати батька. І раптом Володя каже:
—  Слухай, мені здається, тобі могла б допомогти Ліда. От поговори з нею.
Ліда колись працювала в обласному архіві в Чернігові, а тепер — у Російському державному історичному архіві в Санкт-Петербурзі. Вона уважно вислухала мене, взяла необхідні дані.
— Спробую, — сказала. — Принаймні знаю, куди треба звернутися.
Не буду перелічувати усі організації, куди писала Лідія Андріївна. Зазначу лише, що до пошуку мого батька були залучені Україна, Росія, Франція і Німеччина. Минав час, а результату не було.
У 2004 році до Лідії Андріївни звернувся за допомогою один французький адвокат, родовід якого був із Дніпропетровщини. Ліда підготувала для нього усі необхідні документи. І в свою чергу попросила спробувати знайти у Франції дані про Віктора Франсуа Жозефа Латуіля, 1915 року народження. Вже на четвертий день адвокат повідомив, що людей з таким прізвищем у Франції більше сорока. А ось у місті Анессі Латуіль один. І рік народження в нього 1915-ий. Живе в пансіонаті «Пармелан».
Коли до пансіонату зателефонувала колега Лідії Андріївни, яка володіє французькою, і розповіла про українського сина мсьє Латуіля, котрий багато літ шукає батька, хотів хоча б вклонитися його могилі, на другому кінці здивувалися:
— Чому «вклонитися могилі»? Мсьє Латуіль живий. Ось його телефон.
4 липня 2004 року Лідія зателефонувала в Линовицю:
—  Радій, Володю. Знайшли!
Він слухав її голос і плакав. 

Пізніше вони говорили по телефону — син і батько. Володимиру треба було так багато розповісти йому, рідному, безмірно дорогому. Про себе, про свою сім'ю, дітей, онуків. Він послав у Францію фотографію, на якій вони всі — десять українських Латуілів. Відтоді батько, телефонувавши сину, обов'язково казав:
—  Володю, здрастуй! Цілуй усю мою велику фамілію.
Про те, щоб батько приїхав в Україну, не могло бути й мови. Солідний вік і несподівана травма — перелом шийки стегна зробили Віктора Франсуа Жозефа повним інвалідом. Рухався він тільки з допомогою милиць.
Але вони повинні були зустрітися! 13 листопада того ж таки 2004 року автобус Київ-Барселона довіз Володимира Вікторовича до Ліона, а далі електропоїзд доставив його в Анессі. Батько чекав сина на порозі пансіонату. Син побачив його здаля і відчув: це він, батько. Вони обнімалися і плакали, не могли надивитися один на одного. І говорили, говорили...
Вісім днів не розлучалися ні на мить. Здавалося, не буде кінця спогадам і розмовам. Згадуючи свій приїзд у Линовицю у 1946 році, батько признався:
—  Анна  сказала: «Люблю», і я поїхав.
Вдивляючись у дороге обличчя сина, вгадуючи дорогі риси, казав:
— Ти був дуже красивою дитиною, Володю.
Російську мову батько не забув, і вони добре розуміли одне одного.
Колись Віктор Франсуа Жозеф Латуіль був, мабуть, небідною людиною. Мав два будинки, машину «Сітроєн». Овдовівши, усе продав. Поселився в пансіонаті, який зведений на місці, де до того стояв один з його будинків. Мабуть, мав з цього якийсь прибуток. Його пенсія 1450 євро. А проживання в пансіонаті коштує 1500 євро. Різниця оплачується якимось фондом.
— Гадаю, якісь гроші у батька були, хоч я його ні про що не питав. Мови про це ніколи не було, — говорить  Володимир Вікторович. — При необхідності він викликав до себе клерка з банку, підписував чек. На мою поїздку надіслав тисячу євро. Я в нього єдиний син. Та для мене не це важливо. Я був щасливий, що розшукав батька, бачу його, розмовляю з ним, можу доторкнутися до його   натрудженої руки, обійняти, притулитись до його плеча. У свої п'ятдесят сім літ я знову був дитиною, поруч з якою — батько. Дуже важко було розлучатися. Боліла душа: чи побачимося ще? Майбутнє наше батько вирішив ще тоді, сказавши:
— Я  буду тут, у Франції. А ти — в Україні.

«Торік ми ще раз зустрілися. Уже востаннє»

—  Чотири роки з моменту нашої першої зустрічі вважаю щасливими для мене, — каже Володимир Вікторович. — Ми листувалися, а ще частіше розмовляли по телефону. У 2007 році я вийшов на пенсію і почав потроху відкладати гроші  на  ще  одну  поїздку  до Франції.
У січні минулого року ми привітали одне одного з Різдвом. І раптом батько каже:
— Синок, мені вже багато літ. Усе може статися. Дуже хотілося б ще раз зустрітися. Приїдь, Володю!
У кінці травня тим же автобусом Київ-Барселона я поїхав до Франції. В пансіонаті на мене чекала кімната, а обслуга зустріла, як рідного. Тато за ці роки здав, помітно постарів. Дуже радів моєму приїзду. Знову були безконечні розмови. Наче відчуваючи, що бачимося востаннє, ми не хотіли розлучатися ні на мить. Говорили про все на світі і не могли наговоритися.
Залишалося два дні до мого від'їзду, коли батькові стало погано. Його забрали в госпіталь в інше місто. Ми попрощалися. Тепер, як виявилось, уже назавжди.

У серпні нам у Линовицю зателефонував директор пансіонату. Французької я так і не вивчив. Розмовляв з ним англійською онук Славик. Директор повідомив, що 19 серпня батько помер. Цього вже треба було чекати, але я розгубився. Горе приголомшило. Наступного дня поїхав у Прилуки, до знайомої вчительки французької мови Надії Федорівни. Вона не раз допомагала мені. І тепер ми зв'язалися з пансіонатом. Директор повідомив, що батько у своєму заповіті просив після смерті його кремувати. Запитав, чи даю я, єдиний спадкоємець, на це дозвіл. Що я міг відповісти? Робіть так, сказав, як заповів батько, якою була його воля.
Ми з дружиною зробили поминальний обід. А тоді ще на дев'ять днів і на сорок. А тепер, через рік після його кончини, 19 серпня, на Спаса, знову зібралися за поминальним столом, щоб згадати добрим словом того, хто був для мене найріднішою, найдорожчою людиною. Важке життя випало батькові. Я ні в чому не можу йому дорікнути. Доля розвела нас дуже давно. І не з його вини. Я ріс без батька і завжди мріяв зустрітися. Шукав його довгі роки і знайшов. І ці останні чотири роки, коли ми зустрілися і по-новому пізнавали одне одного, були щасливі. Чи буде якийсь французький спадок, не знаю. Для мене це не важливо. Спасибі, дорогий мій тату, що ти в мене був. І прости за все.

Лідія Кузьменко, тижневик "Вісник Ч" №35 (1215)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.