Схилимо голову перед подвигом наших солдатів…

15 лютого наша країна відзначила 31-у річницю початку виведення радянських військ з Республіки Афганістан. Як ви знаєте нині цього дня також відзначається День вшанування учасників бойових дій на території інших держав. У кровопролитній війні в Афганістані брали участь близько 7,5 тисячі жителів Чернігівщини, 119 з них — загинули, 2–безвісти пропали. Який же урок ми з цього винесли?



На цю тему мені вдалося поспілкуватися з заступником голови Чернігівського обласного відділення Української Спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів) полковником запасу Віктором Гнатюком. Це справжній ратний офіцер, який має бойові нагороди — медаль «За відвагу» та орден «За службу Батьківщині у Збройних Силах СРСР» III-го ступеня, які він отримав, ще перебуваючи у лавах військовиків 40-ї армії.

Не секрет, що переважна більшість учасників тієї неоголошеної війни не дуже хоче згадувати все те, що вони там бачили на власні очі, а тим більше – яку «подяку» за виконання свого інтернаціонального обов’язку (боргу) вони потім отримали. Ось дещо з того, що мені Віктор Гнатюк розповів.

Із його слів, це були часи так званої «холодної війни» — світового суперництва СРСР та США. Як ви певно знаєте зі світової історії, коли керманичі країн ніяк не можуть мирним шляхом вирішити наболілі проблемні питання, «останній довід королів» — це гармати. На жаль, при цьому «гарматним м’ясом» стає пересічний солдат.



Війна в Афганістані — це повномасштабна збройна агресія Радянського Союзу проти суверенного Афганістану під приводом боротьби з моджахедами, яких підтримували Сполучені Штати з території Пакистану. Розпочалась вона у грудні 1979 року нападом спецпідрозділів КДБ на президентський палац у Кабулі і вбивством тодішнього президента країни Хафізули Аміна і його оточення (яке не зовсім влаштовувало «кремлівських старців»), і введенням у країну «обмеженого контингенту» радянської армії. Спочатку військовий контингент налічував 81 тисячу осіб, а вже у 1986-му — 120 тисяч. Афганська війна тривала з 25 грудня 1979 до 15 лютого 1989 року.Внаслідок цієї війни загинуло (за міжнародними даними, прийнятими також і СРСР) понад півтора мільйона мешканців Афганістану (10 % з числа тодішнього населення країни). Радянські втрати, за офіційними даними СРСР, становили близько 15-ти тисяч військовослужбовців. Але про це ми насправді дізналися вже після закінчення війни.

А 33 роки тому (у червні 1987-го) капітанові нашого полку зв’язку Віктору Гнатюку «запропонували» поїхати до Афганістану, й він не відмовився. Каже, що навіть збирався з бажанням там служити. І вже у червні він військовим літаком прибув до Кабула. Перше, що там побачив ,— справило досить невтішне враження. Спека, чисте сонячне синє небо, гори і навкруги –озброєні наші військовики, що з осторогою слідкують за кожним злетом та посадкою нашої авіації.

А що він тоді знав? Що СРСР та Афганістан уклали Угоду про дружбу, добросусідство і співробітництво між СРСР і Демократичною Республікою Афганістан. Який сумлінно і виконуємо: лікуємо, допомагаємо фахівцями, будуємо дороги, навчаємо місцевий люд різноманітним спеціальностям тощо. І завойовувати Афганістан ніхто не збирався. Такої задачі перед військовиками не ставилося…

А служив капітан Віктор Гнатюк у військовій частині 40-ї армії до останнього «дзвінка»: боровся з моджахедами, які воювали набагато краще, ніж військовослужбовці афганської армії ,забезпечував зв’язок та охорону командувача армії Бориса Громова, брав участь в операціях зі звільнення (обміну) військовополонених, доставки різноманітних вантажів у віддалені гарнізони і, наостанок, — у забезпеченні виводу наших військ. Адже головне у будь-якій війні — зостатися живим!

А нібито доброзичливі вдень місцеві мешканці — вже вночі легко перетворювалися на найлютіших ворогів! Коли потрапляли в полон і наші вояки їх питали, чому вони саме такі —відповідали: ми вас сюди не запрошували. А що ми? Виконували свій військовий обов’язок, захищаючи південні рубежі нашої Батьківщини.

Що було потім? А нас всіх, справжніх солдатів, воїнів — просто всіх «кинули»! Навіть не ховали з військовими почестями! У свинцевих трунах («вантаж 200») доставляли додому й навіть не дозволяли поховання в окремому «кварталі». А тільки у різних віддалених ділянках кладовища! І, не дай Боже, хоча б якась згадка, що ця людина загинула, виконуючи свій інтернаціональний обов’язок! При цьому на поховання родині загиблого воїна виділяли «астрономічно величезні» кошти. Родині рядового (сержанта) — 500 карбованців, прапорщика — тисячу, офіцера — дві тисячі. Для порівняння — в США сто тисяч доларів! І цим теж багато що сказано.

Через горнило радянсько-афганської війни пройшло більше 160 000 українців — близько 25% від загального числа радянських військовослужбовців. Із них понад 3 тисячі загинуло, десятки вважаються зниклими безвісти або тими, що потрапили в полон. Поранення отримали понад 8 000 українців, із них 4 687 повернулися додому інвалідами. В Афгані загинуло 53 жінки. А молодих, ще, фактично, хлопчиків до 20-ти років, — 8 655 осіб!

Саме тому воїн-інтернаціоналіст Віктор Гнатюк низько схиляє голову перед подвигом нинішніх наших солдатів. І дуже хоче, аби з ними не трапилося нічого подібного. Тим більше, що ветерани афганської війни не залишаються осторонь подій, які нині відбуваються в Україні. Близько трьох тисяч із них брали участь у Революції гідності. Понад 40 воїнів-афганців з Чернігівщини захищали територіальну цілісність країни в ході АТО/ООС. А Віктор Маслов та Герой України Олег Міхнюк (родом із Прилуцького району) — віддали своє життя, боронячи Україну.

Тому, давайте припинимо втомлюватися від сьогоднішньої неоголошеної війни. Й надалі допомагатимемо всім, чим можемо, нашим воїнам.Давайте вірити в нашу перемогу й ніколи не забувати їх сьогоднішній подвиг. Слава Україні!

Олександр Шило, Чернігівська обласна газета «Деснянська Правда». Фото з архіву Віктора Гнатюка

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.