«Ти мене бить не будеш?»

Завідувачка дитячого відділення Ніжинської районної лікарні Тетяна Большак часто бачить знедолених діток. Часом так прикипить серцем! Аж хочеться забрати.

• Історія перша. Печальна

Галина Єсипенко з Мильників: одна донька закатована, друга усиновлена

— Я, мабуть, усіх пам’ятаю... Пам’ятаю Діанку, — згадує Тетяна Вікторівна. — Її сестричку, дворічну Веронічку, убив Назар Красуня. Це було у Мильниках. (Про моторошну історію і дитячого ката Красуню писали усі газети, сайти, усі телеканали.)

Коли я зайшла, пам’ятаю, її тільки привезли. Сидить, дивиться: «Ти мене бить не будеш?» Її привезли з тієї сім’ї, коли вже сталося убивство. Медсестра каже: «Це наш лікар». А вона питає: «Ти мене бить не будеш?..» Вона мене взяла за руки... Щоразу, як заходила, летить, обніме ж так!

Діанка у нас у відділенні жила. Я досі жалкую, що не забрала її. Вона так до мене прив’язалась. Цю дівчинку удочерили. Хоча у мене всі питали: подумайте. Але у мене мама хвора була. І я не забрала. Мале житло і мама лежача. Я думала, що мені не віддадуть. А дитинка казала «мама Тетяна Вікторівна». Спочатку була у патронатній сім’ї. Але там не можна більше 6 місяців бути. Удочерили заможні люди. Я дуже рада, що у дитинки так склалася судьба. 20 березня був рік з тієї трагедії. Тітка все їздила. Шоу тут влаштовувала. А матір посадили. На 4 роки. Я і на суді була. Давала показання. Показання по Діанці. Яка вона була побита!.. Як згадаю її!.. Моєю помічничкою стала. Зі мною вела обходи. Сиділа тут у кабінеті. Я їй фломастери давала. Вона малювала, писала. Їй було 6 років. Уже у школу пішла.

Зараз, коли моя дочка вже поступила, коли мама померла, я думаю, що то мені Бог посилав ту дівчинку. Я б її виховувала. Дуже багато людей тоді до цієї дитинки прихилилося. Іграшечки приносили. Вона така дитина була... Дуже добра. Я і матір її знаю, Галю.

Галя була у Комарівці на Борзнянщині, в інтернаті. Її мама горілку пила. Якби Галя потрапила до хорошого чоловіка, воно б зовсім друге було б. Якби їй хто поміг... А так... Попала в компанію. Якби вона не в інтернаті була. З інтернату пішла у нікуди. Прибилася у Мильники. То там поживе, то там. Тоді її сестра зняла квартиру у Ніжині, вона тут пожила. Знову вернулася до подруги у Мильники. Ми і не знали, що вона з Ніжина виїхала.

• Історія друга. Сумна

Люба Ярешко із Великої Кошелівки сина покинула відразу

Відмовилася ще у пологовому. Після тяжких родів 25 вересня. Назвала Петро Петрович. У честь тата Петра Зюзі.

Через два місяці, як написала відмову, позбавлятимуть батьківських прав через суд.

— Два місяці має на те, щоб одуматися, — нагадує Тетяна Большак. — Потім служба у справах дітей подаватиме документи на позбавлення. Щоб люди, які хочуть дати дитині тепло і доброту, могли це зробити.

— Це шоста дитина Ярешко, — уточнює голова села Велика Кошелівка Олександр Соломаха. — Я особисто, з дільничним, іншими людьми, вагітну Любу і її співмешканця Зюзю шукав. Щодня, протягом 2 тижнів. Знайшли її у схроні. У землянці біля кладовища. Там яр, лісок. Ще було тепло. Жили там. Ховалися. Украла кролів. Серед білого дня. Казала, що нібито забрала як плату за роботу. На 5 дітей позбавлена батьківських прав. Одне з них, Веронічка, народилася років 10 тому у тюрмі. Деякі зі старших уже дорослі.

Люба деякий час жила у Комарівці на Борзнянщині. Приїхала у Велику Кошелівку. У селі копала хрін і здавала, заробляла на життя. Здавали зі співмешканцем метал. Брали те, що погано лежить. Поліція неодноразово приїжджала.

Тоді із землянки Любу забрали, помили, дали чистий одяг, відправили у пологовий. Роди були передчасними. Додому дитя так і не потрапило. На другий день життя, 27 вересня, забрала Чернігівська обласна лікарня. Дуже тяжким народилося. Судоми були. Перестало дихати.

Після обласної хлопчик опинився у Ніжинській районній лікарні. Ніжин забрав своєю машиною.

— Обласна дитяча лікарня виходила, а потім його ж треба кудись дівать, кудись оформлять, — переживає Тетяна Вікторівна. — Мама не забирає, обласна лікарня теж має ліміт перебування.

— Щоки такі. Крикливе таке. Як їсти, то усі чують, — по-доброму сміються у відділенні.

Ще в обласній лікарні до дитини приходила тітка. Сусідка Ярешків. Рідна сестра Петра Зюзі, Оксана Спичак, у дівоцтві Зюзя. Приїжджає вона і в Ніжинську районку. Хотіла б забрати, але...

— Бачу, що справді людина хоче помогти, — співчуває Тетяна Вікторівна. — Родичка тата. Але ж тато ніде не числиться, що тато. Вона по документах ніхто і не може усиновити, бо їй 50 років. А по закону тільки до 45 років можна. Якщо 50, можна взяти під опіку. А під опіку, це ж стільки документів. Думає оформляти.

Приїжджає. Каже, хоч через віконечко гляну... Дзвонить, питає, як він там. Він їсть? Їсть. Я дуже б хотіла, щоб жінці з Великої Кошелівки віддали. Хоча їй 50 років. Доньці 30 років. Каже, дочка б допомагала. І дитина б не була у закладі. Вона свою свекруху догляділа. Чоловік пішов до другої жінки. А мені, каже, її так жалко було. Уявіть. Вона аж світиться добротою.

• Історія третя. Журлива

Інна Коваль з Данини від дитини не відмовляється, але…


Інна Коваль

Юрко народився 22 жовтня. Юрій Андрійович називають його у відділенні. Син Інни Коваль із села Данина. Батько дитини у тюрмі, Інну і дитя забрали у Ніжинську районну лікарню прямо з пологового, Інна ні їсти зварити, ні скупати дитя. Без соціальних навичок. Юра — перша дитина. Інна незаміжня. Непрацююча. Навчалася у Мринському ПТУ. У Данині непрацююча мати. Двоє братів. Батько Інни помер.

— Як почувається синок? — дивлюся на Інну. Вона сама як дитина.

— Нормально, спить.

— Тато його з Данини?

— З Лосинівки.

— Де житимеш?

— Відразу дома, а потім у хлопця мабуть.

— У якого хлопця, Інночко? — хвилюється Тетяна Большак.

— У звичайного, — відмахується.

— Поки наведете порядок, десь би треба пожити.

— Я дитину не віддам.

— Вона від неї не відмовляється, — переживає лікарка. — Нічого не вміє робити, але не відмовляється. Може дитину гладить, поносить. Але суміш приготувати... Медсестричка їй приготувала. Зараз треба 2 ложечки суміші, 50 мілілітрів води. А якщо дитину додому відпустить, вона так і буде постійно 2 ложечки давати? Хіба що фельдшер там буде жити. Учимо, щоб уміла і речі складати. І помити, і їсти приготувати.

— Тобі тут подобається? — до Інни.

— Ні.

— Чому? Не усе можна? Ми усі умови створили. Учора викупали дитятко. Одьожечок нанесли, їжі дитині. А дома що? Нема ні копійки грошей. Як ви будете жить? У тебе молочка нема. Треба суміші купувати. Де ти будеш брати гроші? Бабуся (мати) не їде. Ніхто не хоче провідувати. Якби ви хотіли дитинку додому, порядочок би навели. Якщо б мою думку питали... Я боюся віддавати у ту сім’ю. Дали люди їсти, вони цій дитині (Інні) нічого не передали, усе з’їли. Дзвоню: «Ви хоч їсти принесіть». Чужі добрі люди приносять одяг, їжу. Найкраще для Інни було б потрапити у хорошу добру сім'ю. Або до центру, де мати й дитина разом, такий є у Чернігові. Проживання півтора року, вчать усьому. Можливо, на тимчасове у «Надію», будинок дитини у Прилуки. А вона не хоче, питає одне «Коли додому? Додому, додому».

— Дали крейду, фарбу, простирадла, тюлі, — бідкається голова села Данина, у минулому учителька Інни, Ганна Оксенич. — Просимо, наведіть лад у хаті. Вони бездіють. Я з місцевими фермерами зв’язалася. Той 500 дав, той 1000 гривень. ЧІМКа (Чернігівська індустріальна молочна компанія) — 2000. Це на харчування дитяті і Інні. Матері Інни, Наталці Коваль; даю курточку, чоботи. Прошу, одвези дитяті (Інні), щоб було у чому на вулицю вийти, ковток свіжого повітря ухопити. Нема за що їхати, каже. Непоганий диван для них знайшли. Тільки приїдь забери. Я не можу, відмовляється. Привезли їм буржуйку. Дрова привезли, вони навіть не порубали. Не працює. А їй і 50 нема. Троє дітей. Крім Інни, Мишко, дорослий, і Вася, ходить у 4 клас.

Андрій (його вважають батьком Інниного дитяти) до них їздив. Чи до Інни, чи до Наталки. Рік тому так побив Наталку, що на ній не було живого місця, лопнула селезінка. Ми збирали кошти на операцію, близько 7 тисяч гривень. Заяву написала, потім забрала. Андрія посадили, але за інший випадок.

І як у таку сім’ю дитя повертати? Дві кімнати у хаті. Одна, де сплять, друга, де піч і буржуйка. Прошу, хоч ширмою відгородіть для дитини, якщо хочете забрати. Хай не позбавляють батьківських прав, але хай хоч на півроку домовляться про тимчасове перебування, поки у хаті наведуть лад.

• Історія четверта. Скорботна

Тетяна Мазна з Носівщини: одне дитя померло, друге убило телевізором, третє вилучили

Ще одне дитятко з Великої Кошелівки жило у Ніжинській районній лікарні. Діма. Син горе-матері Тетяни Мазної. Одне дитя померло, друге — убило телевізором, Діму вилучили.

— У Кошелівці — там як хмара випала, — сумно жартує Тетяна Большак.

— Тетяна Мазна із Носівщини, — пояснює голова Великої Кошелівки Олександр Соломаха. — І зараз вона там. Казала, що хоче піти на роботу.

• Історія п'ята. Важка

Не забрала із санаторія не могла

Знаходять у лікарні прихисток діти з санаторію «Пролісок», село Мала Кошелівка. Санаторій закривався на профроботи між змінами. Приїхали. Як їм сказали сидіти, так вони тихенько і сидять. Хлопчик і дівчинка. Як два грибочки. Привезли, щоб перебули, і назад повернулися. Невже мама забула забрати?

— Буває, по домовленості лишають іще на одну зміну, — заспокоюють у «Проліску». — Мама з Меншини. З дитятком у Києві у лікарні. За дітей клопоталися лікарі з Мени.

Ольга Болва з Кукович з сином Максимом в «Охматдиті». У дитини відмовила нирка після операції на серці. У родині Ольги та Ігоря Лісового 4 дітей. Якийсь час сім’я перебувала на обліку як неблагополучна.

— Двоє діток досі (на 29.11.19) у «Проліску», — говорить виконувач обов’язків старости села Куковичі Віталій Чичкан. — Ще одну дитину, поки Оля у лікарні, забрала родичка. Тато працює. Допомагають сусіди.

В Чужі іноді бувають добріші за рідних

— У мене в Італії двоюрідна сестра. Я запитувала: чому допомагаєте не обдарованим, а знедоленим? — ділиться Тетяна Большак. — Бо ці діти відкриті до Бога, їм допомога більш треба, інколи їду на патронажі. Є такі сім’ї — дивлюся маленьке дитятко, а старші дивляться в сумку. Мама: «Не можна!» А як цукерки виймаю «від зайчика», скільки радості. Колись я роздарувала шубки своєї дитини. Приїжджаю, а до мене біжать діти, і на них шубки мої. Я бачу в них свою дівчинку маленькою. Мені теж люди допомагали. З донькою у Києві лежали у лікарні. Іду в автобусі, одна жінка підходить, каже, я хочу вашій дитині передати ведмедика. Що у мене душа — мертві клітини ожили. Що жінка — зраділа. Люди, мабуть, стають ближче до Бога, коли допомагають.

Тамара Кравченко, тижневик «Вісник Ч» №49 (1751), 5 грудня 2019 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.