Іван Каплюк: «Якщо у мого сина немає матері, то я стану нею»

Іван Каплюк з Антончиком

Зазвичай, коли народжується дитина, основний догляд за нею лягає на матір: годування, пелюшки, недоспані ночі... А батько, як правило, хоч і допомагає дружині, та все ж таки грає другорядну роль. Та бувають й інші чоловіки, такі, як, наприклад, 28-річний Іван Каплюк із Ічні, який буквально з самого народження виховує свого сина сам.
Коли я приїхала до Ічні, то Івана вдома не застала — він був на роботі (підробляв у людей). До хати нас запросив його брат. На кухні кричали папуги (їх у Каплюків троє, і всіх купила нині покійна дружина Івана Оксана). Кімнатою бігало товстолапе цуценя і хватало дитячі іграшки, що впали. За ним — замурзане шоколадом хлоп'я, яке весь час намагалося ухопити цуценя за хвіст.
— Знайомтесь, це наш Антончик, — сказала літня жінка, що сиділа на дивані. — А я його бабуся, Любов Миколаївна.
Весь час, поки я була в Каплюків, спостерігала за Антончиком: швидкий, грайливий, справжній бешкетник. Бабуся показала фотокартки його мами — хлопчик як дві краплі води схожий на неї. На жаль, жодної фотографії Антончика з нею не було... Івана так і не дочекалась, з ним поговорила пізніше.

Матір Антончика померла, коли йому було два тижні

— Оксану я знав з дитинства,   —   розповідає Іван. — Знати знав, а ось спілкуватись не доводилось. Та якось ми опинились в одній компанії, поговорили... Із того дня вже не розлучались. Через півроку я освідчився. У неї вже була дитина — 2-річна донька Анжеліка від першого шлюбу, і я, скажу чесно, боявся, як вона сприйме мене, чи потоваришуємо ми з нею. Після одруження стали ремонтувати материну хату, там же й жили. Заробляли копійки, тож ремонт затягнувся. А через чотири роки спільного життя Оксана завагітніла. Я дуже радів і просив, щоб вона подарувала мені сина. Так і вийшло. Влітку 2007 року в нас народився хлопчик. Ми назвали його Антоном. Здавалося, живи і радій. Але за два тижні після пологів (Оксана вже була вдома) дружина пожалілася мені на сильний головний біль. Я подзвонив у «швидку», та лікарі приїхати відмовились, порадили тільки, які пігулки їй дати. Оксані ставало все гірше, я знову зателефонував на «03». І хоча за другим разом «швидка» все ж таки приїхала, та було вже пізно... У довідці про смерть написали, що смерть настала через крововилив у мозок (до цього моя дружина жодного разу не скаржилась на погане самопочуття). Оксані було 30 років.

Батько у декретній відпустці

Оксану поховали. Антончик залишився напівсиротою. Спочатку родичі Оксани намагалися вмовити Івана, щоб він віддав дитину до Будинку маляти, але той навідріз відмовився. Потім запропонували віддати хлопчика їм, та й тут батько не погодився, сказавши: «Якщо у мого сина немає матері, то я стану нею». Йому довелося піти з роботи (Іван працював водієм) й оформити декретну відпустку на себе. І досі він сидить без роботи, хоча ще кілька місяців тому віддав сина до дитсадка...
— Кому такий працівник треба? — каже він. — Мені ж щохвилини можуть зателефонувати з дитячого садка, сказати, що в Антончика підвищилась температура  чи він почав кашляти, і мені доведеться кидати все й бігти до сина. Щоправда, мені допомагає моя мати Любов Миколаївна. Це вона навчила, як  правильно сповивати  немовлят, як годувати і чим. Я цього не вмів. А ще до нас часто приходить Анжеліка (вона живе у брата дружини) і допомагає няньчити братика. Вона його дуже любить, і я інколи спостерігаю, як вона віддає свої цукерки йому... А ось родичів Оксани я не бачив уже майже рік. Мені ніхто не телефонував і не цікавився Антоном. Син знає, що його мами немає на цьому світі, бо майже щотижня ми ходимо на кладовище і я йому розповідаю, що ось тут спить його мама.

Найголовніше — син

Уже два роки, як Іван вдівець. Але одружуватись вдруге чоловік не поспішає.
— Я розумію, що мої однолітки ходять на дискотеки, розважаються. Мені також цього хочеться, та на мені лежить велика відповідальність — дитина. І я маю дати синові все найкраще. За 130  гривень декретних, які я отримую, я не зможу цього зробити, тож ходжу по людях, підробляю: дадуть якусь копійчину — і добре. З дівчатами не зустрічаюсь. По-перше, дівчині треба дарувати квіти, якісь подаруночки, а в мене невеликий заробіток. А по-друге, я хочу зустріти таку жінку, яка б прийняла мого сина, як власну дитину. А таку знайти дуже важко...

Ольга Мусій, тижневик «ГАРТ» №32 (2420)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.