Він 44 роки життя віддав количівським дітлахам

Майже півсотні років – таким трудовим стажем може похвалитись не кожен вчитель. Якщо бути точним, то педагогічний стаж Анатолія Ященка - шанованого і улюбленого вчителя не одного покоління дітей - аж 48 років! І вся його вчительська доля була нерозривно пов’язана з однією сільською школою, розташованою в селі Количівка (Чернігівський район). В ній Анатолій Сергійович пропрацював майже 44 роки. Зараз він не жалкує за тим, що так склалось його життя, хоча колись зовсім юний Толя мріяв про іншу долю…  

Бути моряком…

Народився наш герой в 1938 році. Про своє нелегке дитинство він може розповідати годинами. Пам’ятає, як збирав в колгоспному полі напівгнилу картоплю, яким смачним був борщ із кропиви, як босоніж ходив до школи, як в шкільні роки старанно виводив чорнилом літери в газеті (зошитів в ті часи не було – Кор.), як тяжко зранку до ночі в колгоспі працювала його мати… Після закінчення сільської семирічки, юнак вже твердо знав, чого хоче від життя. Вирішив – в колгоспі ні за що не залишиться! Більшість навчальних закладів тих часів, розташованих в райцентрах, готували медиків та педагогів. Анатолій же мріяв про… море. Він хотів бути моряком. На даху вантажного потягу хлопець разом зі своїм приятелем навіть в Миколаїв приїхав – вступати до морехідного училища. Але не судилось – в училище не прийняли. Так Анатолій повернувся в рідні краї.
«Вирішив вступати до педучилища. Моя мама не хотіла, щоб я вступав і їхав на навчання. Вона, як могла, відмовляла мене. Я розумів, що в селі без помічника їй буде, ой, як тяжко! - говорить Анатолій Ященко. – Але вирішив вчитись. Щоправда, тоді я навіть не мріяв бути вчителем, а вступив тому, що кращої альтернативи просто-напросто не було. В ті часи ми навіть не здогадувались про розмаїття професій. Знали, що можна працювати в колгоспі, а ще - бути лікарем або вчителем. Та й усе! Конкурс на вступних іспитах був величезний – 15 учнів на одне місце».

Цього разу доля посміхнулося Толі, – він вдало пройшов іспити і був зарахований в училище. Перші два роки вчився в рідному Новгороді-Сіверському, потім училище закрили і його перевели на навчання в Сталінську область (нині Донеччина) в місто Макіївку. Вчився хлопець добре, але думки про море ні на мить не полишали його. І раптом – армія. Анатолій мріє служити в морській авіації Тихоокеанського флоту. Але його мріям і цього разу не судилось збутись. За станом здоров’я лікарі не допустили його у флот і дали відстрочку. В армію Анатолій так і не потрапив.  А став учителем.

Після закінчення навчання, одержавши на руки направлення на роботу та «підйомні», тобто, грошову допомогу від держави у розмірі 400 рублів, він знову опинився на Чернігівщині. «Ось так, як приїхав в Количівку в 1958 році, так і живу тут донині. Влаштувався на роботу в місцеву школу, - говорить Анатолій Ященко, - Почав працювати вчителем фізкультури». Згодом вирішив отримати вищу освіту і вступив на заочне відділення Ніжинського педагогічного інституту. Закінчив факультет «Біологія та основи сільського виробництва». Працював і вчителем фізкультури, і вчителем біології, і хімії, і трудового навчання, і навіть вихователем групи продовженого дня – і все це в стінах рідної школи! За довгі роки своєї роботи Анатолій Сергійович лише раз покинув Количівську школу, і то - тільки на півтора роки. «В 1981 році мене призначили директором школи, розташованої в сусідньому селі Лукашівка, - говорить Анатолій Ященко. – працював я там недовго, а потім знову повернувся назад в количівську школу. Чому? Незручно мені було на нову роботу добиратись. От я і написав заяву з проханням перевести мене назад».

З дня в день, «сіючи розумне, добре, вічне», Анатолій Ященко заслужив не лише повагу та любов учнів, їхніх батьків та колег по роботі, а й - визнання. Він неодноразово був нагороджений ювілейними відзнаками, почесними грамотами та грошовими нагородами. «Мені подобалось працювати з дітьми. Я вчив їх, а вони - мене. Я радів з того, що мене люблять діти, - говорить Анатолій Ященко. – Колись вчителі були шанованими і авторитетним людьми в селі. До їхньої думки прислухались інші, до них звертались по допомогу. На жаль, змінились цінності – змінилось і ставлення до вчителя».
Анатолій Сергійович – людина скромна. Про своє сьогодення не дуже хоче розповідати, хоча і з першого погляду на його количівську садибу, на хатній затишок і розкішні яблуні в саду зрозуміло, що все у нього в повному порядку. Єдине, що сказав мені Анатолій Ященко, це: «Що ж стосується побуту... У мене є чудова дружина! Разом з нею ми виростили двох донечок. Тепер от внукам радіємо…»

Радянські нормативи варто змінювати!

Залюбки розповів Анатолій Сергійович і про такі давно забуті методи навчання, як практична робота на пришкільній навчально-дослідній ділянці. «За кожним класом була закріплена невеличка ділянка. На ній діти саджали моркву, буряк, капусту, огірки, картоплю. Потім доглядали за рослинами і збирали врожай, - говорить Анатолій Сергійович. – Це було не просто цікаво, а й корисно, це давало можливість закріпити теоретичний матеріал, привчало до праці, виховувало наполегливість, відповідальність, старанність та любов до всього живого».

Щодо уроків фізкультури, то Анатолій Ященко вважає, що радянські нормативи давно потрібно переглянути і змінити. «Не варто думати, що ці нормативи були розраховані на спортсменів. Колись їх виконували всі діти, а розраховані вони були на «середніх» учнів, - говорить Анатолій Сергійович. – А зараз діти кволі, тому і маємо стільки смертей на уроках фізкультури. Та й хіба може дитина бути здоровою, якщо вона не загартовується, харчується чіпсами і веде пасивний посіб життя?! Щоправда, й екологія нині не та. Я не хочу сказати, що колись було добре, а тепер – погано. Свої плюси і мінуси є в кожної епохи. Але за радянських часів фізичному розвитку дітей приділялось значно більше уваги. Наприклад, ранок в школі розпочинався із зарядки на свіжому повітрі. Під час канікул ми всім класом ходили на екскурсії та в туристичні походи. Влітку діти відпочивали в таборах, їздили на море. Путівки для школярів були безкоштовними. Зараз не у всіх батьків є можливість відправити свою дитину на відпочинок. От діти і проводять вільний час, сидячи перед комп’ютером, лежачи перед телевізором або ж, без нагляду вештаючись вулицями. Відпочинок же в таборі – це і дисципліна, і режим дня, і гартування, і активний відпочинок (проводяться рухливі ігри, конкурси, змагання). А ще їздили ми з учнями на екскурсії в Москву, в Крим, в Південну Осетію, в Грузію. Пам’ятаю, повертались літаком із Сухумі, і всі дітки в руках везли гілочки з мандаринами – хотіли показати батькам, як ростуть ці фрукти».

На екскурсії в Криму зі своїми учнями

Випуск початкових класів 1978 року

Валентина Федусь

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.