Володимир Суховерський: «Я - щаслива людина!»

Талант заслуженого діяча мистецтв України, директора Чернігівського музичного коледжу ім. Л.Ревуцького - Володимира Суховерського - добре відомий серед митців не тільки Сіверського краю, але й далеко за межами області і за кордоном. У ці дні унікальний керівник, викладач, диригент, профі баяніст-балалаєчник, автор статей і брошур про музичну культуру Чернігівщини відзначає свій 60-річний ювілей. І, зрозуміло, що ця поважна подія стала чудовою нагодою взяти ексклюзивне інтерв'ю та згадати окремі яскраві миттєвості творчого життя непересічного українця-митця.



Найталановитіший гармоніст району

- Пане Володимире, а звідки у хлопчини з сільської глибинки виникла така тяга до музики, зокрема бажання грати саме на баяні?

- Мій дід Іван мав природний талант музиканта-самородка і співака, а вдома зібрав цілий оркестр інструменте - дві гармошки. баян з німецьким строєм, скрипку, гітару, мандоліну, балалайку. Своє захоплення та майстерність дідусь передав своєму синові, моєму батьку Михайлу, який, працюючи тока-рем-шліфувальииком на автобазі «Укрнафтагазбуд» і не маючи відповідної освіти, став одним із кращих музикантів навколишніх сіл Прилуцького району. В руках батька, як і діда, всі інструменти гарно звучали і радували слухачів.

Зрозуміло, що чарівний музичний світ мене оточував мало не з дня народження. І як тільки я набрався сил. аби тримати гармошку, тато почав заохочувати мене до сімейних та сільських свят, ювілеїв, весіль, а з часом залучив до постійних занять у Прилуцькій музичній школі, щоб я втілив його заповітну мрію - став професійним баяністом. І хоча мене більше приваблювала гра на легесенькій скрипці, я не мав іншого вибору. Та ще в нашій оселі частенько бували поважні гості, приїжджали й керівники районних установ. Я вже знав репертуар тієї чи іншої компанії та П улюблені народні пісні, граючи їх в усіх тональностях та популярних обробках.

- Та це була хоч і приємна, але сільська самодіяльність...

- Тому-то батько після напруженого робочого дня мотоциклом віз мене польовими дорогами до Прилук і терпляче чекав завершення уроків по класу баяна. Як бачите, моє покликання стати музикантом випливло з коріння мого роду. І батько до останнього подиху життя пильно слідкував та контролював сходинки моєї майстерності, будучи прискіпливим слухачем. «Синку, - казав він, - не туди тягнеш...» Я відкривав ноти - і справді, сі-бемоль треба грати, а не діез Саме батькова мрія, наполегливість у її досягненні принесли мені, п'ятикласнику, не тільки славу першого музиканта на селі, але й звання переможця обласного конкурсу баяністів з врученням премії аж 25 карбованців. Можете уявити, з якою радістю та гордістю повертався додому.

Село голосисто співало і танцювало без «айфонів» і магнітофононів



- А що ще закарбувалося в пам'яті з дитячих та шкільних років у рідній Голубівці?

- Мій дід Іван, працюючи старшим конюхом у колгоспі, довіряв мені не тільки доглядати за скакунами, але й навчив їздити верхи, що я робив залюбки. І тепер, коли випадає нагода, прямую до кінного комплексу в Бречі, щоб згадати ті миттєвості А вони, з позицій сьогоднішнього дня. були вкрай насиченими і неповторними: будівництвом нової хати, догляданням за численною живністю - коровою, бичком, свинями, курями, гусками, поранням на півгектарному городі а у вільний час. якого було обмаль. - заняттями музикою та спортом. І хоча жили бідненько, але село співало й танцювало! Ланки рільниць. йдучи польовими дорогами, голосисто і дзвінко виспівували, зі своєю притаманною народною манерою виконання. Власними силами ставили популярну «Наталку Полтавку» та інші вистави. У нас була своя футбольна і баскетбольна команди, які змагалися у районних чемпіонатах Без «айфонів». телефонів і ТБ наше дитинство було повноцінним і яскравим. Це закарбувалося на все життя.

- Закінчивши иа «відмінно» музичну школу, мабуть, без вагань поїхали до обласного центру продовжувати освіту?

- Безперечно, адже батькову мрію потрібно було втілювати. Але чернігівський період життя розпочався з провалу. У конкурсі за одну путівку до музичного училища змагалося 10-15 абітурієнтів. Відзначивши мої здібності, викладачі закладу порадили мені більш ретельно підготуватися і приїхати наступного року...

Яскрава чернігівська пора

- Після такої невдачі чи не зникло бажання зупинитися або ж змінити свої'устремління?

- Ні-ні, постать батька, його наполегливість, настирливість не допускали навіть думки, щоб не стати професійним музикантом. Тому я продовжив навчання у профорієнтаційному класі музтиої школи, серйозно готуючись до екзаменів, а паралельно здобував освіту в Івківцівській десятирічці, в якій за цей час закінчив ще й курси водіів-трактористів, отримавши відповідні права на керування транспортом.

- Тож збагачений певним досвідом і знаннями знову приїхали до Чернігова? Мабуть, хвилювання зашкалювало?

- Ні, відбулася подія, а точніше зустріч, яка виявилася знаковою та досить несподіваною. Вдруге, як і я, спробувала вступити до училища чарівна 15-річна Людмила з Чернігова, з якою на екзаменах познайомилися попереднього року. А того літа ми відсвяткували подвійний успіх, подолавши важкий фаховий конкурс! Щоправда, мені, через нестачу місць, запропонували клас балалаєчників, не припиняючи удосконалюватися у грі на баяні. І ось я до третього курсу опановував дві спеціалізації. У цій непростій ситуації талановитий педагог, заслужений працівник культури України Ангеліна Стрига дала мені пораду: «Володимире, на мою думку, у тебе більше перспектив і талану до професійного опанування гри на балалайці»...

- І, мабуть, таки поцілила у «десятку»?

- Справді, подальше музичне життя підтвердило П мудру пораду. А далі вона доклала чимало зусиль, аби я після закм-чеиня училища вступив до Воронезького інституту мистецтв (нині академія) і став лауреатом всеросійського конкурсу балалаєчників у Саратові, отримавши дозвіл на вільне відвідування лекцій і занять, що дало можливість паралельно працювати викладачем місцевої музичної школи та бути диригентом оркестру народних інструментів у чернігівському училищі, починаючи вже з 1983 року.

Пройшовши ступенями різних керівних посад у рідному закладі, згодом був призначений його директором, і вже очолюю училище чверть століття, примножуючи славні традиції. Приємно, що за підсумками 2004 року Міністерство культури і мистецтв України визнало мене кращим директором держави серед вишів I-II рівня акредитації з врученням диплому, золотої медалі та подяки Кабміну. Минуло десять років, і міністерство визнало училище флагманом освіти і науки України, а держава мою діяльність відзначила двома орденами «За заслуги» III і II ступенів.

Музика - не професія, музика - це покликання

- Бути керівником такого музично-мистецького закладу складно чи легко?

- З таким колективом, як у нас. досить легко. Тому я - щаслива людина! Адже на роботу йду з радістю. Мені приємно спілкуватися з унікальними творчими оригінальними колегами, які виховують справжніх професіоналів, і серед них - чимало лауреатів, переможців всеукраїнських та міжнародних конкурсів. Для мене коледж - це рідна домівка з моїми талановитими однодумцями.

- А до учнів як ставитесь: демократично чи по-диктаторському?

- Ціную особистість кожного учня і ніколи не перегинаю палицю. Намагаюся зрозуміти творчі пориви кожного мого вихованця.

- Чи є у вас улюблений композитор?

- Я відчув велич класичної музики завдяки творчості композитора Сергія Рахманінова. І він для мене є найулюбленішим. Зрозуміло, що ціную і намагаюся пропагувати творчість наших українських музичних геніїв - Ревуцького, Вербицького, Леонтовича. Лятошинського, Стеценка. Гулака-Артемовсько-го. Тож невипадково на базі коледжу створено музей музичної культури та мистецтв Чернігівщини.

- Що порадите тим, хто вирішив присвятити життя мистецтву?

- Музика і мистецтво - не є професією, це - покликання. Юнь має зрозуміти одну просту річ: без цього жити далі не зможуть, а якщо зможуть, то намагатися знайти своє місце у виконавській чи викладацькій діяльності. Я вірю, що прийде час. і слово Вчитель писатимуть з великої літери.

Унікальна мелодія родини Суховерських

- Яку роль у вашому мистецькому житті відіграє сім'я? Чим вас причарувала Людмила?

- Чим, чим? Коханням, ніжністю і красою. Перш за все. духовною. Ми чотири роки, навчаючись в училищі, виллескували свої яскраві емоції, які привели нас на сімейний рушничок щастя, по якому вже йдемо майже чотири десятиліття. Людмила подарувала мені донечку Наталочку, яка нині працює в Національній музичній академії імені Петра Чайковського. закінчивши аспірантуру, і синочка Сергія, а діти порадувані нас онуками. Так що я - вже дідусь, а моя матуся Ольга Михайлівна - прабабуся.

- На ваш погляд, що головне в музичній сім'ї?

- Якомога менше вести мову про музику, адже дружина протягом цих років викладає у Любецькій музичній школі по класу баяна і мас від цього не тільки моральне задоволення, але й високі результати своїх учнів.

Ми з розумінням ставимось одне до одного, поважаючи власний вибір. Мене інколи питають: чого не запропонував дружині влаштуватися на роботу в коледж. Відповідаю: Людмила отримує справжній «кайф» від виховання, сгілкування та зростанням юних зірочок! І я ціную П вибір.

Велич потужного братства друзів

- У вас багато друзів, адже коло ваших захоплень надзвичайно широке?

- Ще раз наголошу: я щаслива людина, і завдяки саме друзям мій чернігівський період мас радісний і плідний характер. У нас потужне братство! Головне - мати внутрішнє відчуття, що друг у тебе є і він ніколи не зрадить. Це високе і святе ставлення до дружби надихає й звеличує мене. Саме друзі різних професій і посад допомагали мені досягти творчих висот та сформувати характер. Спасибі їм, імен їхніх я свідомо не називаю.



Десна і «Деснянка» - як своєрідна симфонія життя

- Про що мріється ювіляру?

- Мрію про створення музичного скверика біля коледжу з пам'ятниками Ревуцькому, Верьовці. Лисенку і зробити поруч з білим роялем альтанку, яка б надихала юних чернігівців та гостей на високу ауру.

- I на завершення, що б побажали читачам «Деснянки»?

- Десна і «Деснянка» - це наш генетичний код. Ці назви об’єднують тисячі жителів Чернігівщини, а для мене вони звучать, як музика серця, як своєрідна симфонія життя. Я не переглядаю цей обласний тижневик, я його читаю і наповнююся позитивними емоціями. Тому з великим задоволенням даю інтерв'ю саме «Деснянці» і бажаю читачам газети отримувати побільше чудового настрою від кожного номера.

Сергій Гайдук, «Деснянка» №23 (758) від 6 червня 2019

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.