Материнське інтерв’ю
Щороку в кінці лютого, напередодні чергової річниці Корюківської трагедії, я ходила на далекі вулиці, слухала й записувала людські спогади про минулі криваві дні. Не було ще такого березня, щоб вони не з’явилися на газетних шпальтах.
Одного року спало на думку нікуди не йти, а поговорити зі своєю мамою – Ларисою Назаровою. Їй вдалося врятуватися з двома доньками, моїми старшими сестрами. Інколи вона згадувала пережите, та я, молода, цього не занотовувала. Останній час ненька не виходила з дому. Тяжка хвороба паралізувала її рухи, але не відібрала пам’яті.
Бувало, мама лежить у ліжку й щось розповідає, згадуючи минуле. В мене роботи по вінця, дитина хворіє, в редакції гаряча пора і вдома, прислухатися ніколи:
– Мамо, що ти кажеш?! Мені ніколи!
Вона не сердиться, лише промовить:
– Захочеш колись, аби я з тобою поговорила, та мене вже не буде…
Йду хоч на хвильку, хустинку перев’яжу, послухаю й знову до роботи…
Отож у кого ж, як не в матері, взяти інтерв’ю для газети?! Сказала про це їй. А в неї руки тремтять і голос:
– Нічого не буду розповідати! Не можу…
– Мамочко, що з тобою? Ти завжди хотіла зі мною поділитися пережитим…
– Хотіла. А зараз не можу… То ми так з тобою балакали, а це ж для газети!..
Не вмовила я матінку. Та й дуже не старалася. Згадувати – не просто! Аби щось хороше, світле, сонячне, а то гірке, тяжке. Вона й без спогадів ледве жива…
Назавтра уранці моя ненька свою думку змінила:
– Борщ учорашній залишився? Не вари сьогодні. Краще посидь, моя дитино, біля мене. Розкажу! Як промовчати?! Буду себе потім карати. Ти послухай, розберешся. Наше коріння скоро землею присиплеться…
Не спалося їй уночі. У голові щось коїлося. Перед ранком забулася уві сні. Троє діточок примарилося. Усі дівчатка – одна під одну.
– Дві ж були у війну! Дві! А де ж третя взялася?.. – отямилася. – Та що це я? Моя ти, дитино, післявоєнна…
Розмовляли ми з нею довго. Більше вона. Я зрідка. Словами мати не розкидалася. Та видно було: думки одна одну обганяли:
– Людина для радості народжується, а в житті всяке буває, пізнає все… Горе поб’є – тільки тоді життя цінується по-справжньому... Наше покоління страшну війну пережило!
І досі перед очима: невеличка кімнатка в аптеці, де ми жили з дітьми. Інколи забігали партизани серед ночі. Продуктів у мене не було їм дати. Хіба що кілька білих халатів…
А після них вороги двері відчинили. Один з них пістолет направив у лице меншенькій, Іринці:
– Були партизани?!
Стоїть біла, мов крейда, й тихо шепоче:
– Ні – ні!..
– Маленькі мої патріоти! Це ж добре, що ніхто не вистрілив…
Дні фашистської окупації тяглися довго. Вороги особливо лютували на партизанські дії.
Мама згадувала про те, як уночі на 27 лютого 1943 року знову до них прийшли лісові месники, наказали лягти на підлогу. Відчинили вікно, на підвіконні вмостили кулемет і почали стріляти у двір в’язниці, де сиділи їхні дружини, діти чи батьки. В’язнів визволили. І знову стало тихо. Ні партизанів, ні фашистів. Люди бачили, як дружина бургомістра Барановського речі з дому виносила. Втекли вони з чоловіком у Сновськ. Люди відчули: буде щось страшне. Казали, що треба тікати в ліс або на околиці Корюківки.
– Від тривожної тиші було моторошно, – згадує мама. – У неділю, 28 лютого, я забрала дівчаток, і ми пішли на лісопилку, так називався цей куток, до дружини лісничого Кирила Хлистуна. Вона жила в лісгоспівському будинку біля лісу. Відчинили двері, а там повнісінько жінок з дітьми. Мов у рукавичці! Та привітна господиня всім знайшла місце для ночівлі.
Уранці 1 березня мороз градусів п’ятнадцять. І знову тиша.
Надумала мати додому сходити, побачити, що робиться в центрі, щось їсти взяти. Дітям наказала нікуди не виходити, чекати на неї. Та мої сестри Діна й Іра її не послухали. Пішли нишком слідом. Якби залишилися, згоріли б у вогні, бо карателі почали знищувати людей саме з околиць.
– Я ж прибігла додому. В центрі – нікого. Думаю, розпалю грубку, – тихо мовить мати. – Поставила горщечок квасолі всередину – намочила ще вчора. Тільки загорілося, аж вбігає Іринка, за нею Діна:
– Мамо! Стріляють і щось горить. Машина їхала, з кабіни хтось кричав: «Тікайте! Будуть палити!»
Вискочили на вулицю. Не знали, куди бігти. Звідусіль чулися постріли.
Спочатку ми заховалися за стінами цегляного магазину, та потім перебігли до сусідки Фені Романенко, котра жила навпроти. Полягли на підлогу. Кати стріляли по вікнах. У хаті залишатися було небезпечно.
Через дорогу від аптеки стояв невеликий погрібець, накритий гноєм. Ми швидко сховалися. Ще й сусідка Феня Романенко зі свекрухою з нами. Двері не причиняли, за ними сховалися.
– А далі? Далі що? – не втримуюсь я.
– Чуємо, людей женуть. Діти плачуть. Жінки кричать: «Відпустіть нас!» Ресторан – рукою подати. Там розстрілювали. Ми – майже навпроти. Загляне хто в погріб – нам кінець...
Знову людей женуть. Не передати того крику й плачу… У нас волосся піднімалося на голові…
Два дні пекла і мук. Хіба забути? До Фені Романенко дістався з околиці поранений батько. Закривавлене обличчя, око вибите. Сусідську садибу першого дня ще не палили, тож Феня заховала старого в сараї, в соломі. Перев’язала, дала води і зачинила. Та прийшли кляті вбивці, запалили хату, відчинили сарай. Знайшли батька, він стогнав. Нелюди випустили худобу, а діда запалили в соломі. Старий бідолашний чоловік страшенно кричав. Від того крику, здавалося, впаде небо.
– Я благала Феню нікуди не бігти, бо вб’ють і нас, і дітей. Від нестерпного душевного болю її тіло здригалося…
Мама не витерпіла й виглянула на вулицю. Ще більший жах. Навпроти спинами до неї стояли кати й обливали гасом аптеку.
Треба тікати!
На щастя, їх не помітили. Побігли на городи і впали між тілами біля картопляних буртів. Пролежали на снігу до вечора. Замерзли, голодні. Навколо – пожежі, ніч світла. Вирішили добиратися лугом до Наумівки. Не вдалося! Почали переходити маленьку річечку за левадою – лід розтав від вогню. Дівчата в худеньких черевиках, мама – в дірявих валянках…
Рятувалися, як могли. У снігах, на городах лежали. У сарайчику за спаленою аптекою, який дивом уцілів з деякими маминими речами – килимом і швейною машинкою. І в погріб поверталися.
– Наступного дня ми лежали за хатами між бездиханними тілами. Скрізь ходили вороги. Навіть поворухнутися не можна було – помітять, уб’ють. Гітлерівці і поліцаї закінчували розпочате: добивали, кого знаходили, й допалювали.
Полягли між якимись колодами. Та хіба в холоді влежиш! Свекруха Фені Романенко вирішила:
– Ви як хочете, а я піду до своєї хати. Хоч погріюся біля головешок…
Перед ранком мама з дівчатками і Фенею повернулися в погріб. Задрімали, нарешті. Їй наснилося, що вмиває Іринку чистою-чистою водою. Прокинулася, розповіла Фені.
– Живі будемо! Ось побачиш!..
Уранці 3 березня чують: десь дитина закричала. Не так, як учора.
– Виходьте, хто живий! Не стріляють і не палять. Нікого немає! – обізвався жіночий голос.
Поодинокі жителі. Страшна картина згарищ. Феня знайшла на попелищі пряжку від татусевого ременя. Мати – горщик з квасолею, який, на диво, не згорів усередині грубки…
Якась жінка сказала нашій матері:
– Ти щаслива: у тебе діти живі й пальто є...
Залишатися в Корюківці не було сенсу. Ні житла, ні їжі, та й есесівці з поліцаями не забаряться.
Куди йти? Допомогла матір Іри Бородавко. З нею в одному класі до війни навчалася наша Іра. Жінка приїхала конем на згарище, щоб знайти свою рідну матір. Та зібрала лише кісточки. А потім всі разом поїхали у бік Тютюниці.
У Сахутівці напросилися переночувати всього на одну ніч до Пелагеї Стеценко, а залишилися на місяці. Сільська добра жінка не змогла відправити з хати їх, бідолашних. У самої теж доньки, теж свої біди, власним життям ризикували.
– Хіба ми лежали на печі? Старалися в усьому допомогти Пелагеї. Дівчата наші до роботи бралися. Іра, на жаль, кілька місяців ходити не могла – так їй холод і жах нашкодили, – згадувала мати.
Після звільнення села мої рідні перебралися до Киселівки. Мамі запропонувала працювати санітаркою в лікарні Гаяна Ананова, чуйна лікарка-вірменка.
– Доглядаючи хворих, я там теж захворіла на тиф, але якось вижила, – каже мама. – Гаяна рятувала. Мене жаліла й дітей. Навіть вишиванки їм подарувала… Ми після війни так і не бачилися. З Пелагеєю Стеценко – теж.
Та потім до нас відчинили двері її онука Валентина Приступа з чоловіком Павлом, молоденька вчителька іноземної мови. Мама ще була жива. Дуже зраділа.
Незважаючи на життєві біди, ненька вважала себе щасливою, адже багато матерів і їхніх дітей згоріли в отому страшному полум’ї. Під час «інтерв’ю» моя найдорожча в світі мати просила, щоб я так і написала.
Після війни рятівний погріб ще довго стояв у центрі міста біля дороги, аж поки не побудували взуттєвий магазин. А потім і його знесли. Давно вже там кінотеатр і пошта.
Зоя Шматок, «Деснянка» №18 (753) від 2 травня 2019
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш
Telegram.