«Оце такий день народження. Дізналася, що дитя у полоні у руських»

Чотири дні 19-річного контрактника 30-ї Окремої механізованої бригади ВСУ Володимира Воскобійника з Солонівки Городнянського району вважали безвісти зниклим. Пропав зі зброєю у ніч з 23 на 24 травня біля Докучаєвська Донецької області. Блокпости розташовані на лінії розмежування. 28 травня в Інтернеті рідні побачили відео: Вова сидить у наручниках в кімнаті. Розповідає: «Війна йде не з Росією, а між собою. Команда була розузнать боєві точки противника. Такого я і не дізнався. Ні чеченців, ні російських диверсантів немає, йде брат на брата. Нас тупо обманюють. Був випивши, мене затримали. Я б сюди не пішов би», — розказував Володимир на камеру.


Володимир Воскобійник у наручниках. Момент зйомки

«Мамко, не плач, я його бачила, живий»

— Ніхто нічого мені не каже, — закриває обличчя руками і плаче 55-річна Тетяна Воскобійник, мати Вови. — 30 травня мені минуло 55 років. Оце такий день народження. Дізналася, що дитя у полоні у руських. 28 травня подзвонив якийсь підполковник, сказав. Оце і все. Ой, людечки добрі, — притримується руками за паркан. — На таблетках сиджу і не знаю, що з ним, як туди потрапив. Коровку на пашу вигнала. Щоб хоч якось відволіктися, вийшла на город сапати. Бо в хаті самій зовсім з ума можна зійти.

В АТО син восьмий місяць. У відпустку приїздив у березні. Сяде за стіл, а не їсть. Каже: «Там мої хлопці можуть голодні сидіти». Дівчини не було. Гуляти нікуди не ходив. Все з маткою вдома. Допомагав. Коли йому минуло 18, хотів піти добровольцем у наш, Городнянський, військкомат. Підписати контракт. Всі документи зібрав. Аж тут у Білорусії почалися навчання (російсько-білоруські «Захід-2017»). Ми живемо майже на кордоні. Поряд пункт пропуску з Росією і Білоруссю. Тоді до нас на кордон з’їхалися хлопці. Була бригада з Новоград-Волинського Житомирської області. Пішов до них і сам попросився. Через декілька днів поїхав з дому. Місяць вони побули на полігоні у Гончарівському Чернігівського району. А звідти в АТО.

Знаю, ніс службу у розвідроті, десь під Донецьком. Де конкретно, ніколи не розказував. Подзвонить на секундочку, декілька слів скаже: «У мене все добре, я живий, їсти є що». І все.

Чоловік мій помер у 2014 році, у 52. Був на роботі. Шлунок хапонуло. Лікарі сказали, третя стадія раку. Восени помер. Не пройшло і місяця, як вбили зятя. Цивільного чоловіка старшої дочки Наташі. Пам’ятаєте Андрія Іщенка? (Служив у батальйоні патрульної служби міліції особливого призначення «Чернігів». 16 листопада 2014 загинув під Станицею Луганською Луганської області. — Авт.). Наташа з внуком Андрієм живуть у Чернігові. Тільки оговталися. Тепер з сином таке. Наташка побачила в Інтернеті відео, яке виклали росіяни. Дзвонить мені: «Мамко, не плач, я його бачила, живий». У мене серце хворе, доньки нічого конкретного не кажуть. Виростила п’ятеро дітей. Анька, їй 28 років, живе з родиною у нашому селі. Насті 24, у Туреччині, там вийшла заміж. Яні — 22 роки. Теж заміжня, нещодавно доньку народила.

— Солонівка — прикордонна зона. У Росії також багато Воскобойників.

— Я у цьому селі народилася, тут все життя прожила. У Росії ні разу не була. Чоловікова мама родом з Черкащини, та він теж народився вже тут. Все життя у колгоспі, а потім у фермерів пропрацював. У Солонівці багато людей з таким прізвищем.

«На чемоданах сиділи, чекали ротацію»

— 23 травня близько одинадцятої вечора ми з ним розмовляли, — каже сестра Володимира 30-річна Наталія Воскобійник. — Сказав, буду йти спати, бо о третій ночі заступати на чергування. Чергують хлопці на постах по три години. А зранку, не було ще восьмої, подзвонили мамі. Сказали, що на чергування Вова так і не заступив.

Брат зник з автоматом, двома зарядженими магазинами і гранатою. Так вони ходять тільки на завдання. При собі ще був мобільний. Всі документи — військовий квиток, паспорт, банківські картки — лишилися у бліндажі. «Пробити» мобільний: коли востаннє дзвонив, з якої точки поступав сигнал — не змогли. З телефону витягли батарею і сімку. Розглядали різні версії. Одна, що він сам втік. Інша — перейшов на бік Росії. Зараз, кажуть, він у Докучаєвську Донецької області, у так званих ДНРівців.

— Одна з версій, і Вова це казав і на відео, що випив і пішов гуляти.

— Це ж не Чернігів, щоб так робити. Вони розвідники. Були на «нульовці», перша лінія розмежування. За 250 метрів — ДНРівські угруповання. По периметру наші блокпости.

— На відео він не побитий, поводить себе впевнено.

— Очі запалі. Светр не його, на розмір більший. Руки, обличчя цілі, а от що під одягом? У наручниках... Декілька разів переглядала відео. Впевненості у брата немає. Я його добре знаю. Змалечку ростила. І, як кажуть, попу підтирала.

Спочатку Вова старався говорити чистою українською. Але в Городнянському районі ніхто так не розмовляє. Суржик, і дуже специфічний. На ньому він заговорив вже під кінець. Коли розказував, що ми йдемо брат на брата, ніякої війни з Росією немає, здалося, що текст він читає. А ще він казав про наші батальйони: «Айдар», «Азов», «Торнадо» і не доказав про «Правий сектор». Хтось перебив. Якщо перші два на слуху, то про «Торнадо» {у 2015 році був скандал. Бійців батальйону звинувачували у побитті, гвалтуванні мирного населення) він і чути не міг. Його давно розформували. А коли він був створений, Вові було ще 15 років.

— Припускаєте, що міг перейти на бік ворога?

— Ні. Він патріот. Вову ж не забрали з дому по мобілізації чи в армію служити. Пішов сам.

— Що кажуть хлопці, з якими він був у той вечір?

— Мовчать. Сказали, телефоном розповідати не будуть. А потім і взагалі перестали брати слухавку. Бо, за чутками, у той вечір їх пропало двоє, але один повернувся. Припускаю, був на завданні і щось пішло не так.

Офіційно підтверджено, що у Вови статус полоненого. І його записали в список на обмін. Та коли він буде, одному Богу відомо.

— Інколи рідним полонених дзвонять, пропонують відпустити за гроші.

— Нам ще ніхто не дзвонив. Вони ж не тисячу гривень за викуп просять. А ми живемо скромно. Маму туди, щоб домовлялася, однозначно не пущу. У мене мала дитина, яку виховую сама. Зв’язалися з представниками «Червоного Хреста». Вони можуть заїжджати на їхню територію, спілкуватися з полоненими. Але минуло ще мало часу.

Як він там? Це ж дитина. Спокійний. Добрий і довірливий. Завжди хлопців пригощав. Навіть незнайомцям там гроші давав. У день його зникнення в Інтернеті писали повідомлення, що він, прихопивши з собою зброю, втік з поста. У зв’язку з цим була оголошена операція «Сирена». Але напередодні я з ним розмовляла, сказав: «Сидимо на чемоданах, чекаємо, коли підпишуть документи на ротацію». Тепер нехай каже, робить все, що будуть загадувати, аби тільки додому повернувся живим.

Матеріали по темі:

На Донбасі взяли в полон жителя Чернігівщини (відео)

Боєць з Чернігівщини потрапив у полон бойовиків на Донеччині. Що каже його сестра? (відео)

Юлія Семенець, тижневик «Вісник Ч» №23 (1674), 7 червня 2018 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.