Додому через... 77 років

У День пам’яті та примирення у Бобровиці відбулося перепоховання тлінних останків українського солдата, які знайшли біля села Оратівка, що на Вінничині. Напередодні найбільшого свята всіх тих, хто віддав свої найкращі роки війні, Дня Перемоги, фронтовик Стельмах Михайло Дмитрович повернувся на свою малу Батьківщину у цинковій домовині. На рідній землі його поховали з усіма почестями, поряд з дружиною. В останню путь відважного предка провели онуки й правнуки, вдячні земляки й ветерани трьох війн: афганці, представники Спілики ветеранів-десантників «Північ» та воїни неоголошеної кровопролитної війни на Сході України.



...Михайлу Дмитровичу, уродженцю села Вороньки, було 39 років, коли він загинув від численних поранень безжального ворога. Вдома на нього чекали дружина Пелагея і четверо дітей. Багатодітний батько нероздумуючи пішов боронити країну, коли ворог вдерся на його священну землю. Він не був полководцем чи офіцером, але його подвиг вартий того, аби багато поколінь з вуст в уста передавали розповіді про звичайного українського солдата, для якого війна закінчилася не салютом, а свинцем у серці...

Внучка Катерина Шута про свого дідуся розповідає зі сльозами на очах, хоча й ніколи його не бачила, але точно знає, що він герой. Рідним вдалося не лише повернути діда-фронтовика додому, а й дещо дізнатися із записів очевидців тих кровопролитних боїв на Вінничині, які забрали у дітей – батька, у батьків – сина, а у дружини – дорогого чоловіка, опору й підтримку...

«Наш дідусь Михайло Дмитрович служив у 240-ій стрілецькій дивізії під командуванням Тимофія Ілліча Уманського. Це був 836 полк. Захищаючи Оратівку, де був великий бій у 1944 році, він зазнав численних поранень», - розповідає Катерина Григорівна.

Населений пункт таки вдалося звільнити, але ціною 2416 синів Вітчизни. Земля була услата тілами. Про це у своєму щоденнику писала 16-річна дівчина, яка разом з іншими юними дівчатами опісля гуртом хоронили наших солдат. Це був березень місяць, пише вона, танув сніг, але землі за розстріляними тілами не було видно.

«Свій щоденник перед смертю очевидиця передала голові ради ветеранів. Він нам і розповів ці подробиці. Дідуся винесли з поля бою з важкими пораненнями. Люди забрали його, але на наступний день він помер, - переповідає історію онука. – Вбитих солдат кіньми звозили на узбіччя до лісу, де зробили чотири великі траншеї. В них воїнів ложили штабелями, прикриваючи шинелями та присипаючи землею. Такі-собі кагати. Нам, на щастя, вдалося перепоховати дідуся. Врешті-решт він буде спокійно спочивати поряд зі своєю дружиною. Ми дуже вдячні пошуковцям, що тепер матимемо можливість прийти на могилу і вклонитися рідному воїну, який з честю захищав українську землю».

Серед земляків, які проводили солдата в останню путь важко було не помітити жінку, яка не стримувала сліз. Як виявилося Катерина Демченко – однокласниця двох доньок воїна Михайла Стельмаха. Жінка ледь встигає витирати сльози, які квапливо стікають по щоках, згадуючи ті післявоєнні часи. Часи голоду й холоду...

«Галинка й Катя були гарними дівчатами, але такі вже худесенькі, як тростиночки. А очі сяяли, хоч і життя у них було тяжке... Дівчата ходили до школи по черзі, бо нічого було взути і вдягнути. Чобітки одні на двох, пальтечко теж, - згадує пані Катерина. – Мати їхня сама підняла на ноги чотирьох дітей. Старшенька Оля, а ще брат Гришка. Всі молилися і чекали на повернення батька, а замість цього отримали звістку, що Михайло Стельмах зник безвісти. Особливо нестерпним було очікування та невідомість. Допомоги ніякої ніхто не платив. Бідували... Але навіть в цих умовах Пелагея Омелянівна виховала дітей достойними громадянами суспільства. До сьогодні, на жаль, не дожили. Добре, що онуки, правнуки є. Рід достойної людини продовжений, а солдат нехай спочиває з миром на рідній землі».



Після молитви за православним звичаєм останки героя були віддані землі, а на честь загиблого пролунав військовий салют.

«Війна триває доти, доки не похований останній із загиблих солдатів. І наш із вами обов'язок – закінчити цю війну. Ті, хто боровся за наше з вами життя, мають право бути похованими на своїй малій батьківщині, серед рідних і близьких людей», - наголосила насамкінець голова Бобровицької районної ради ветеранів Ольга Піддубна.

Сніжана Божок, "Чернігівщина" №20 (681) від 17 травня 2018

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.