Кінець світу так і не настав. Чого тепер боятися?

Три роки минуло з дня кінця світу. Древня цивілізація майя прогнозувала його на 21 грудня 2012 року. Люди кидалися скуповувати свічки, сірники, сіль, крупи, у кого на що вистачало грошей. Чого боятися тепер? І коли наступний кінець світу?



Марія Тарасенко, пенсіонерка, Десна, Козелецький район:
— Найбільше боюся війни, бо вона це і кінець світу, і кінець світла. Син і донька військові. Дуже переживаю. Маю родичів на окупованих територіях. Не всі ж кликали: «Путін, пріді», лише ті, хто тепер наживається на війні. А простим людям велике горе. Наживали будинки, машини, дачі, усяке добро цілими поколіннями. Тепер його або віджали, або пограбували, чи розбомбили. У великих містах багато людей сидять без світла і тепла, стережуть свої оселі, щоб мародери останнього не винесли, батарей не повиривали. Села годують ополченців. Не даси продуктів, так можуть розстріляти, страшно. Не всі селяни вибігали зустрічати хлібом-сіллю російських солдат. Прозріння прийшло, хоча не до всіх. Зазомбували їх «ящики».
Страшно уявити, що війна може дістатися і до нас. Багаті повтікають за кордон. А що робити простим людям, самотнім старим, сім’ям з маленькими дітьми? Молюся і вдень, і вночі, щоб Господь відвернув кровопролиття від нашого краю, і прошу всіх — моліться. Так, ми грішні, але Всевишній почує. Бо він Владика на Землі, а не ті, хто сидить у високих кабінетах і вирішує: бомбить чи не бомбить.

Олександра Цвях, співробітниця приватної компанії, Чернігів:
— Кінець світу — це фігня. Це коли в один день не стало б усіх. У реальному життя у кожного свої страхи, які «вбивають» людину день у день помаленьку. Якщо, звісно, вона зациклюється на них. Я, як і багато моїх приятелів, боюся скорочення на роботі. Втрата високооплачуваної роботи в наш час — великий удар. Серед моїх близьких друзів, людей із середнім достатком, широким світоглядом і цілком сучасних, є ті, хто страждає фобіями. Колега страшно боїться стоматологів. Подруга боїться самотності. Інша — постаріти. Використовує креми, практикує йогу, маски зі сперми, примочки з сечі і ще багато нетрадиційного, гидкого. Я ефекту не помічаю. А вона вірить, що все це допомагає.

Іван Бузун, пенсіонер, Чернігів:
— Боюся померти. В Чернігові хоронити дорого, а в селі рідні немає. Я після інсульту, тиск скаче. Ліки дорогі, від тиску та інших хвороб п’ю відвари насіння льону, різні настої. Стараюся більше бувати надворі. Лежав у лікарні, за півмісяця п’ять тисяч гривень пішло. Як немає грошей на лікування чи операцію, хоч умирай. Оце дожилися. Лікарю можна і не платити, але ж медикаменти треба купувати. Все-таки в радянські часи всі мали доступ до лікування. Якщо зараз за комуналку хоч субсидію дають, то на лікарню — ні.

Віктор Кононченко, пенсіонер, Івангород, Ічнянський район:
— Ми, пенсіонери, часто хворіємо. То те, то се. Отож нам нічого боятися, крім болячок. Як побачиш ціни в аптеках, хоч стій, хоч падай. Он за тиждень у лікарні в Чернігові по дві-три тисячі треба віддавати. Якби пенсії були трохи більші... Та ми вже й не сподіваємося. Сидимо, боїмося — хоча б те, що є, віддавали.
Страшно, що у дітей не буде роботи, інфляція зросте ще більше, кошти з’їсть. У нас із дружиною син та донька. Обоє бухгалтери, економісти. Коли отримували професію, економісти наче були й затребувані. Син зараз працює в Чернігові, а от доньку скоротили — сидить без роботи. Як за дітей не переживать? «Не так смерть страшна, як її очікування».
У кінець світу ми з дружиною не вірили. Коли нас запитували, чи купили свічки, відповідали: керосинкою обійдемося.

Анатолій Бутурлін, старший пастор громад адвентистів сьомого дня в області, Чернігів:
— Точну дату не можу назвати. І у Святому Письмі ні року, ні століття кінця світу немає. Немає навіть словосполучення кінець світу. Цей термін більше вживається в розмові. Але є знамення (ознаки), їх дуже багато. Коли брати сукупність цих знамень, то можна робити певні висновки — кінець світу близько.

Надія Сакало, пенсіонерка, Срібне:
— Війни, звісно. Б’ються, ніяк не розберуться, а нам сиди і чекай хтозна-чого. Так жаль дітей, рятуй душечку, скільки їх загинуло... Он і наш, з Карпилівки (32-річний Олександр Таценко. — Авт.), своє життя віддав.
Так хочеться миру. Щоб усі були щасливі. А нелюди ці порозвалювали все, що люди роками робили... Україна, Білорусь, Росія — ми ж всі були рідні люди... Он у мене син у Смоленській області живе. Донька — в Прилуках.
Коли оголосили «кінець світу», я теж пішла в магазин і зробила запаси. Тушонкою, звісно, холодильник не заставляла, проте свічки накупила, та чимало. Вірила — не вірила у «кінець»... Купляла, бо всі купляли. У нас у той час якраз світло почали вимикати — то свічки, куплені на «кінець світу», і стали в нагоді.

Тижневик «Вісник Ч» №51 (1545)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.