Люди різні — біда одна

Здавалося б, ні в кого не виникає запитання, звідки взялося оте «від суми і від тюрми не зарікайся» і що воно означає. Проте на питання «як стають бомжами?» відповідь «знають усі». «Самі в усьому винні, пити треба менше» і далі в такому ж дусі. Але правда завжди десь посередині, тому що в нашому жорстокому світі ніхто не застрахований від лиха, скажімо, пожежі чи дій шахраїв. Прикладом тому є десятки переселенців зі Сходу країни, котрі точно не планували знайти прописку в Чернігівському центрі соціальної адаптації бездомних та безпритульних, що простягнув їм руку допомоги. На місці кожного з майже двох десятків мешканців центру міг опинитися будь-хто. Тому не можна применшувати значимість цього закладу, який багатьом дає надію на кращу долю. А за півкроку від зими це стає особливо актуальним.

Чи є життя на вулиці?



Якби Галині Боярській, народженій у далекому 1931 році, навіть хтось напророкував таку долю — стати біженкою в поважному віці і знайти прихисток у такому місці, маючи власне житло, вона б не повірила. Ця маленька тендітна чернігівка є найстаршою за віком підопічною центру, напевно, з найбільшим трудовим стажем — 30 років роботи (на «Хімволокно») і найдовшим періодом перебування тут. Перше, що впадає в очі, це відчай жінки, якій не судилося доживати спокійну старість.

Питання «чи є життя на вулиці?» для Галини Семенівни постало тоді, коли, тікаючи світ за очі з квартири, окупованої власним сином і невісткою, вона опинилася на вулиці. Повернулася, постукала до сусідів, але кому зараз є діло до чужої біди?
Поневірянь стара людина зазнала через оковиту, на яку були падкі безробітні «діти».
— Їхні запої тривали по тижню, потім було більш-менш нормально, — розповідає бабуся Галина. — Та коли дійшло до білої гарячки, почалися знущання, погрози, я не витримала й пішла. Того дня син покликав мене в кухню і завів розмову про те, щоб його тут прописати, він вважає, що я забираю те, що належить йому. Я намагалася відволікти від таких думок. Не вдалося… Тоді він забив двері дошками і сказав, що мене здадуть у психлікарню, а там і справі кінець.

Коли син утихомирився, приміщення розпечатали, і Галина Семенівна вперше свідомо полишила все й пішла з дому.
— Я йшла і поверталась, бо жити було ніде. Так тривало кілька років, поки знайома не привела мене до центру, сказала, що тут прихистять і не дадуть замерзнути на вулиці. Директор центру Микола Романов поставився із розумінням, і я йому дуже вдячна.

Немає людини — немає проблеми

Ідею позбутися матері та заволодіти житлом 57-річний син не полишає і зараз. Це видно навіть зі звернень, що з завидною настирливістю невістка з чоловіком раз по раз надсилають на урядову гарячу лінію міліції. В останньому листі за 28 жовтня заявниця, тобто невістка, вимагає письмової відповіді на попереднє звернення, у якому зазначено, що «заявниця звертається з проханням допомогти отримати довідку про те, що її свекруха Боярська Галина Семенівна, яка перебуває в Чернігівському центрі для безхатченків, є психічнохворою та недієздатною, щоб розпоряджатися своїм майном (квартирою)». Така довідка потрібна заявниці для того, щоб ні директор центру для безхатченків, ні інші особи не могли незаконним шляхом відібрати квартиру за вказаною адресою. Заявниця підозрює, що в цьому центрі Боярську Г.С. тримають із вищезазначених мотивів, оскільки вона має при собі документи на право власності на квартиру та перебуває незаконно в центрі, адже зареєстрована за адресою, що вказана в картці. Заявниця зазначає, що Боярська Г.С. на обліку у психіатра не перебуває.

Встановити «ненормальність» матері, її недієздатність — ось такий варіант вийти з положення обрали «турботливі» діти. До речі, за проживання в квартирі Семенівни (як її звуть у центрі), де вона жила з 1977 року, «діти» не сплачують ані копійки. Оформивши субсидію, платить за свої кровні стара жінка — квитанції при ній (як і про всяк випадок «свіжа» довідка про стан психічного здоров’я, де зазначено, що вона здорова). «Їм навіть харчуватись немає за що, не те що платити. Раніше син жив у першої дружини. Тоді годували свати, а потім з усіма пересварився», — розповідає вона.

Як з’ясувалося, непутящий син після розлучення прописки взагалі не має. Здавалося б, яка взагалі проблема: виселити нахабних «зозуль» і забути все, як страшний сон. Як розповів Микола Романов, «до того і йшло, адже торік Новозаводський суд постановив виселити окупантів. Але вони подали апеляцію, яку ми програли, суд відмінив своє рішення».

Із тих пір минуло 1,5 року. Семенівна і сама розуміє, що знаходитися тут надалі вона не може, адже максимальний термін перебування в центрі — 3 місяці, і надається він тим, хто потрапив у складні життєві обставини. Та й побутові умови тут не для старої людини. «Але додому я не можу повернутися», — каже, ледве стримуючи сльози, Семенівна. Що з того, що вона згодна піти в геріатричний пансіонат — її не візьмуть: формально жінка має тих, хто мав би піклуватись про неї.

У надії не тільки на Чудотворця

Не все так просто, але й не все так безнадійно (варіанти виходу з ситуації є, але розкривати їх не будемо). Семенівна за те, щоб розміняти квартиру й купити собі однокімнатну, а решту віддати сину, аби той міг купити щось собі деінде. Але для цього потрібно відновити втрачені документи в БТІ, спеціалістів якого менші Боярські просто не пускають. Та й, як радить дільничний, «їй самій не варто братися за це», адже знає, скільки заводиться кримінальних справ за фактом махінацій із житлом. А це значить, що десятки, сотні довірливих громадян поповнили ряди бомжів. От і туляться тепер до центру, що немов рятівний острівець у морі байдужості не дає їм потонути в трясовині біди. Микола Романов розповів про випадки, коли людина повернулася з місць позбавлення волі, а житло, де вона була прописана, уже продав родич. У однієї з постояльців центру Тетяни донька і співмешканець забирали всю пенсію по інвалідності, так і довели її до «суми». А зовсім молоду Марину Скворцову «бомжом» язик не повертається назвати. Разом із батьком та братом вони втратили все, що мали рік тому, коли продавали 4-кімнатну квартиру на Рокоссовського. Купити щось окреме після того взагалі не змогли, адже отримали від ріелтора (якого, до речі, знайшов брат із Конотопа) всього-на-всього 10 тисяч доларів. Юристи кажуть, що нічого вже не повернеш. Але найбільший біль — це біль від втрати батька, серце якого не витримало такої колізії долі. Марина з дитиною і братом наразі винаймають житло, а сюди вона забігла за продуктовим набором та проконсультуватись.

До слова, очолюваний Миколою Миколайовичем заклад на вулиці Святомиколаївській, 33, створений на день Святого Миколая, тобто 19 грудня, відзначатиме перші свої 5 років. Тож сподіваємося, що внесок, який робить центр для міста (а це гуманна місія в комплексі з організаційною роботою по відновленню втрачених документів) буде врахований і зроблено все, аби він міг урятувати життя ще багатьом людям.

Інга Вітковська, тижневик «Чернігівські відомості» № 47 (1235), 19 листопада 2014

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.