Що можна побачити в Криму за сім днів. Частина друга: Орджонікідзе, Малоріченське, підсумки

Понедельник, 15 Июля 2013 12:22 | Просмотров: 4843

Я закінчую свою розповідь про те, як ми подорожували по Криму. Із попередніми частинами її можна познайомитися тут (правила автостопу) і тут (Біла Скеля і Тиха бухта).

Отже, Тиха бухта. Пляж на початку бухти з боку Коктебелю є піщаним і зручним для заходу у воду. Тут і зосереджується більш частина туристів, для них існують всякі зручності типу туалетів і виїзної торгівлі, прокат кайтів, дайверського спорядження і т.д. Далі вздовж берега характер пляжу змінюється. За невеликою скелею, де починається дикий пляж, на самій лінії прибою пісок переходить в каміння. Берег всіяний галькою, дно таке ж кам’янисте і не дуже зручне для купання. Недолік стає перевагою, коли згадати про те, що мало хто хоче відпочивати тут, поки є вільні більш зручні місця, і на всьому пляжі довжиною кількасот метрів стоїть штук п’ять палаток, і ще може стільки ж нагорі, на невеликій кручі. Ось вам і початок червня! У липні-серпні це місце виглядає зовсім інакше - від автомобілів і наметів немає жодного вільного клаптику берега.

Зранку в суботу, 15 червня, після сніданку, купань і засмагань на сонці, ми знову зустріли нашу знайому Клавдію із Пітера. Люди, біля яких вона зупинилася, сказали, що звідси зовсім недалеко до Орджонікідзе, і дівчина вирішила сходити на місцевий ринок закупитися чимось харчовим. Чи не хочемо ми теж прогулятися до селища? Хочемо, звісно. Не все ж на пляжі боки пролежувати, тим більше у таку спеку - 36 градусів.
Теоретично, іти тут зовсім недалеко, селище десь за мисом, що східніше місця нашої стоянки. Сказано - зроблено, через 5 хвилин ми вже ідемо вздовж пляжу.

До Орджонікідзе від Тихої бухти пройти можна по скелям, які височіють над узбережжям. Ця дорога гарантує подорожньому неповторні пейзажі, де з одного боку провалля гір обривають до моря, і на цій межі змішується яскравий лазурит води і прижухла зелень трав з гірських схилів. Постійні підйоми та спуски по вузеньким стежечкам на цьому шляху вимагають гарної фізичної підготовки. Також можна звернути трохи вглиб і пройтися долиною. Тут буде лише один довженький підйом і такий же спуск до селища, де доріжки виходять прямо на пляж. Нами, звісно, була вибрана важча і красивіша дорога. Фізкультура - наше все, а якщо хочеш зробити гарні фотографії, ризик попотіти зовсім не лякає. Тим більше, піднявшись буквально на найнижчу гірку, спеку вже не відчуваєш, тут завжди вітер.

Похід по пагорбам описувати довго не буду. Скажу лише, що на найвищій із пасма горі Біюк-Янишар перед селищем, стоїть цікава арка із металоконструкцій. ЇЇ особливість - вона вся прикрашена стрічками, що залишають тут покоління туристів. Смужки тканини, носові хусточки, шкіряні ремінці, шматки одягу, целофанові пакети. Помічено навіть симпатичні мережеві трусики-стрінги, які пов’язала якась весела курортниця на удачу. Наша супутниця розрізає наявний ремінець натроє, і ми теж пов’язуємо його частини на арку. Пощастить чи ні - діло таке, а інстинкт стада ніхто не відміняв. Всього ідеться по горам із паузами і зупинками на фотографування години півтори.

Саме Орджонікідзе - типове курортне селище, що живе від сезону до сезону. В радянські часи це було закрите поселення, що обслуговувало торпедні заводи. В мирний час - звичайний кримський курорт. Пляж тут піщаний, гарний. Людей на ньому в обідню пору було досить багато. Втім, ми вирішили не купатися, щоб більше погуляти по селу. Із цікавостей - цілих три пам’ятники діячам комуністичної доби на таке маленьке селище. Крім титульного Орджонікідзе, зустріли ще монументи Кірова та Леніна. У всьому іншому - село як село. Багато курортників і торговців, якісь особливі туристичні принади типу аквапарків, атракціонів і т.д. відсутні, зате безкоштовно можна насолоджуватися красивими пейзажами околиць.

На ринку ціни дуже різні, треба шукати і торгуватися. Так, черешні, за які в одному місці тітка-українка просила двадцять п’ять гривень, ми купили через двадцять метрів у татарина по п’ятнадцять. Приблизно та ж ситуація і з іншими місцевими фруктами. В цілому - ціни очікувано вищі за чернігівські. Кефір яготинський 0,5л в магазині - майже 9 грн. Місцеве кримське "Живе" пиво із кега на пляжі 24 грн. за літр.

Додому повертаємося уже майже по темряві, а вечір проводимо на вечірці з рапанами у наших нових знайомих-дайверів.

Наступного дня у нас по графіку виїзд із бухти до Коктебеля і подорож до с. Малоріченське. У ситуацію неочікувано втручається погода. Гроза, під звуки якої ми ночували в Тихій бухті першу ніч, вирішила повернутися. Пагорби навколо бухти вкриті пасмами хмар, і лінивий дощ іде, то вщухаючи, то поновлюючись, із самого ранку. Маршрутки по мокрій глині не поїдуть, доведеться йти до Коктебелю пішки.
Цей похід виявляється найекстремальнішою пригодою за всю нашу подорож. Даша роззувається зразу і йде по мокрій глині боса з тапками в руках. Я, оцінивши гостроту камінців на стежині і вагу свого рюкзака, який впечатуватиме мої підошви в землю, іду в кросовках, несучи на кожному по кілограму багнюки.

На середині шляху починається дощ, роблячи і так слизьку дорогу зовсім нестерпною. Нам кілька разів трапляються автомобілі, що самовпевнено вирішили виїхати в таку погоду, і сіли в глину намертво. Втім, справжнім джедаям дощ і бездоріжжя ніпочім, по дорозі зустрічаємо веселого мужичка з напівпустим дволітровичем пива і тапками в руці. Він іде з Коктебеля до Тихої бухти попірнати. Ну і нам назад повертатися вже не з руки. Дистанцію кілометрів в чотири ми долаємо півтори години, промокнувши вщент незважаючи на куртки. На пляжі Коктебеля я просто у джинсах і взутті заходжу у воду, змиваючи із себе налиплий бруд.

Дощ тим часом не вщухає, до Малоріченського ходить єдиний автобус, він прибуває через дві з половиною години, і квитків на нього вже немає. Перспектива ловити дрижаки під козирком автостанції а потім стояти ще години три у автобусі нам зовсім не посміхається. Ми вирішуємо їхати до Сімферополя, звідки щопівгодини є автобуси у потрібному напрямку. В Сімферополі на вокзалі перевдягаємося в сухе і хвилин через п’ятнадцять уже відправляємося. Їхати треба автобусом Сімферополь-Рибаче. Як завжди - білети всі продані, але вільні місця є, варто тільки підійти до водія.

Селище Малоріченське знаходиться східніше від Алушти на шосе Алушта-Феодосія між селищами Сонячногірське та Рибаче. Його від інших таких же маленьких курортних поселень на південному березі Криму відрізняє збудований тут у 2006 році Храм-маяк Святого Миколая Мірлікійського - найвища церква Криму висотою 65 метрів.

Для нас цікавість храму в тому, що він спроектований нашими земляками - чернігівськими архітекторами Анатолієм Гайдамакою та Борисом Дєдовим. Храм присвячено всім, хто загинув на водах, а у його підвальному приміщені Борисом Степановичем Дєдовим організовано Музей катастроф на водах, унікальний в Україні. Він організований у формі трюму затонулого корабля, у приміщеннях якого розміщені експозиції. Самі "палуби" декоровані і прикрашені автентичними експонатами, і проходячи із приміщення у приміщення можна ознайомитися із найтрагічнішими морськими катастрофами в історії людства і переглянути мультимедіа-презентації на екранах проекторів.

Із оглядового майданчика храму відкривається прекрасний краєвид на бухту. Екскурсоводами в музеї щоліта їздить працювати купа моїх знайомих із Чернігова, а директор його - давній мій товариш Сергій Тонканов. З таким блатом ми з Дашею отримали по музею безкоштовну екскурсію. Ціна її для дорослих 45 і 25 грн. (з екскурсоводом і без) а для дітей - 30 і 15 грн. відповідно. Також, як свої, ми користувалися всіма благами цивілізації: водою, зарядкою мобільних телефонів і вечірками із малоріченською "Марсалою" під гітару біля вогнища щовечора.

Відносно привабливості селища як курорту. Зі слів мого товариша, який вже став тут місцевим, зараз ціни на оренду житла, якщо домовитися, починатися можуть від 50 грн., в сезон буде по 75. Можна, за нашим прикладом, розташуватися з палаткою десь на схилах над морем. Центральний піщаний пляж досить недовгий, але в цю пору малолюдний. Прямо посеред нього в море впадає потічок з гір, який у дощ перетворюється у бурхливу брудну річку. Відповідно, після дощу (якраз коли ми приїхали) море на кількасот метрів в обидва від гирла річечки боки перетворюється у мутну малопривабливу водойму, цінність купання у якій значно падає. Хоча люди уваги не звертають і брьохаються у воді, особливо діти. Вздовж пляжу повно торгових точок і кафешок, де ціни є "курортними". Дещо дешевше можна закупитися в магазинах у центрі села, хоча і там продукти харчування трохи дорожчі, ніж в Чернігові.

Щоб поплавати в чистій воді, треба йти вздовж берега праворуч, де за Сирною скелею на околиці селища раніше був дикий пляж. В останні роки туди проклали сходи, і любителі натуральної засмаги були витіснені оравою "цивілізованих" курортників. Можна також пройтися ліворуч, де пісок на березі швидко змінюється камінням. Зайти у воду тут практично неможливо, і щоб мати можливість поплавати, доведеться довго брести майже в кінець пляжу, де можна залізти на камені, і вже з них стрибати у воду, яка тут є чистою і прозорою. Відпочиваючих навколо майже немає, тому для дикого відпочинку місце теж цілком підходить.

У Малорічці ми стояли два дні. Місце як ніяке інше підходило для розслабленого відпочинку після безперервного лазіння по горам. Тут же і знайшла свій прихисток в кишенях торговців значна частина наших грошей, які до цього тратилися в основному лише на проїзд.

В останній день відпустки рано-вранці ми виїхали до Севастополя. Звідти у нас був вечірній поїзд на Київ, а день ми присвятили прогулянкам вулицями міста і набережною. По Графській пристані гуляти абсолютно некомфортно - кожну хвилину до тебе пристають нахабні продавці водних екскурсій. Але якщо відійти кудись вбік, то можна спокійно і неквапом насолодитися місцевими краєвидами.

Як резюме: вся подорож на двох нам обійшлася у півтори тисячі гривень за одинадцять днів. Більше половини цієї суми було потрачено на пересування, незважаючи на те, що до Криму ми добиралися автостопом. Їздили ми багато, а в самому Криму проїзд дуже дорогий. Біла Скеля і Тиха бухта - місця, однозначно рекомендовані до відвідування. Тиха бухта - краще не в сезон, інакше можна просто не знайти місця для стоянки. Малоріченське не дуже підходить для любителів дикого відпочинку, ну і коли дощі - купатися некомфортно. Але якщо ви просто проїздите трасою між Алуштою і Феодосією, варто заїхати в місцевий храм і Музей катастроф на водах.

Богдан Гуляй, фото Дана Фрост