Чому не працює гемодіалізний центр?

На початку 2010 року у Корюківській ЦРЛ виділили приміщення для створення міжрайонного діалізного центру. У вересні того ж року завезли та змонтували обладнання. Але й досі високопосадовці не визначилися, хто фінансуватиме цей об’єкт. Тому його відкриття відкладається на невизначений термін…

Розмовляю із завідувачем Корюківського міжрайонного центру гемодіалізу Сергієм Пивоваром:
- Відповідно до державної програми євроінтеграції, німецька фірма «Фрезеніус» підписала міждержавну угоду про облаштування в Україні сучасних гемодіалізних центрів. Німецька сторона власним коштом облаштовує такі центри, навчає кадри, а наша держава бере фінансові витрати на лікування хворих на себе.
Ще на початку 2010 року для такого відділення було виділене приміщення у Корюківській райлікарні, завезене сучасне медичне обладнання німецького виробництва. Розпочався його монтаж. Вже у вересні минулого року наш гемодіалізний центр був підготовлений до прийому перших пацієнтів. Встановлено чотири апарати штучної нирки, тобто чотири пацієнти одночасно можуть проходити курс лікування. Є можливість працювати у три зміни і в такий спосіб приймати по 12 хворих щодня. Підібрано й підготовлено медперсонал, всі пройшли відповідне навчання.

Німецькі апарати штучної нирки, встановлені у нас, відкривають широкі можливості і дають високу якість лікування. Можна порівняти, наприклад, у обласному центрі гемодіалізу лікування відбувається на швейцарському обладнанні, яке вже працює не один рік і має певний процент зношеності. Виконуючи процедури на ньому, хворий забезпечує собі можливість прожити 3-5 років. На німецькому ж обладнанні тривалість життя продовжується до 12-15 років. Маємо гарне обладнання з очистки води, адже якісна вода, яку використовуємо у процесі процедури, забезпечує ефективне лікування. Кожен апарат штучної нирки підключено до всесвітньої Інтернет – мережі. Під час проходження лікувального курсу німецькі лікарі можуть спостерігати за процесом, вносити коректування, робити пропозиції тощо. Отож лікарська помилка під час лікування виключається.

На сьогодні наш гемодіалізний центр не працює. Причина - нема фінансування. Поки що пацієнти, які мають хвороби нирок, долають добру сотню кілометрів і лікуються у обласному центрі. Гадаю, що на початку нового фінансового року це питання вирішиться і ми розпочнемо прийом хворих. Сьогодні у Корюківському, Менському, Щорському, Новгород – Сіверському, Сосницькому, Семенівськокму та Коропському районах налічується 11 осіб, які терміново потребують гемодіалізного лікування. Торік їх було – 14. Отож троє хворих вже померли, так і не дочекавшись відкриття нашого міжрайонного лікувального центру. Треба сказати, що гемодіалізні центри фірми «Фрезеніус» успішно працюють в Україні, наприклад, третій рік у них лікуються хворі з м. Черкас і другий рік – м. Чернігова.

На смертній сповіді

Сороковини світлої пам’яті своєї Наталії недавно відпоминала родина Кукуюків з Холмів. 34 роки і 10 днів прожила на цьому світі їх донька, залишивши у спадок по собі п’ятирічну донечку Кіру. Підійде дівча тихенько до столика, схилить голівку до фотокартки матері і дивиться уважно, уважно й довго. А потім… цілує фото. «Мамочко, як я за тобою скучила», - промовляє тихенько і слізно…
Виховують Кірочку батьки Наталії, Тетяна Анатоліївна та Леонід Іванович. Оформили їй пенсію по втраті годувальника, Леонід Іванович, як господар сім’ї, став офіційним опікуном дівчинки. Але… Але її мама Наталія і сьогодні стоїть перед очима у батьків. Думка про те, що її вже немає, гальмує інші думки. Батьки і досі - у стані розгубленості, не розуміють, що сталося. Чому померла їх донька?

Наталочка з дитинства була інвалідом по зору. Лікували її в Одесі у 1979 році. Три операції було зроблено після того у Москві, почалася глаукома. Але, маючи інвалідність, не бажала Наталія сидіти вдома, пішла працювати до місцевого відділення територіального центру. На початку лютого цього року захворіла на грип і, як ускладнення, – відмовили нирки. Лікувалася, допомагали батьки і всі рідні. У травні їй було встановлено діагноз: ревматоїдний артрит і надано першу групу інвалідності. Лікувалася у нефрології. 30 вересня 2011 р. вранці Наталія була на гемодіалізі. Зателефонував тато. Вона пожалкувалася йому: «Я – на діалізі, змінили апарат і мені чомусь так погано, погано…». Батько підтримував її словами: «Тримайся, донечко, мама вже їде до тебе». Та о десятій ранку німотну тишу будинку Кукуюків розірвав телефонний дзвінок «мобілки». Леонід Іванович притулив телефон до вуха і почув голос лікаря: «Ваша Наталья умерла». Дружина у той момент ще тільки під’їжджала до Березни…

Всього три місяці, до смерті, перебувала на першій групі інвалідності Наталія Кукуюк. А наслухалася від лікарів різного, натерпілася, як і її батьки. Коли зайшла мова про безкоштовне надання ліків, один медичний клерк районного масштабу просто відфутболив родину Кукуюків, сказавши: «Не ходіть і не просіть! Знаєте скільки вас таких у мене…». І потім надіслав відписку, у якій зазначалося, що Наталії Кукуюк – інваліду по зору «не положено» безкоштовних ліків. Не взяв він до уваги того, що на той момент Наталія вже була інвалідом І групи по захворюванню нирок і потребувала стороннього догляду. «Якби не втрутився депутат райради Володимир Шумілін, то так нічого і не добилися б. Велика йому вдячність», - мовила плачучи Тетяна Анатоліївна.

Знайшовся і посадовець, який морочив голову батькам Наталії після її смерті, коли оформляли опікунство над її осиротілою донькою Кірою. Звернулися до нього із заявою за необхідною довідкою. Немає і немає відповіді. Поїхали питати, а він і каже: «Ми маємо право розглядати вашу заяву у місячний термін… Зрештою все владналося.
За словами батьків Наталії, гнати треба з посадових крісел лайняною мітлою лікарів і посадовців, які зачерствіли серцем. Що ви робите?! Чи буде вам прощення? Якщо ваших вчинків чомусь не бачать ваші вищі керівники, то окрім них, є ще у світі вища сила, перед якою стоятимете навколішки на смертній сповіді…


Маленька Кіра сумує за мамою

Утирає сльозу згорьована мати...

Хвора людина в сім’ї, то велика біда. Особливо, коли хвороба супроводжується невимовним болем, обмежує рухливість та працездатність, поглинаючи знеможену психіку. Рідні ж, хочуть допомогти, достукуються до лікарів, до медичних науковців, шукають, як будь-яким коштом позбутися хвороби. Але не завжди і не всюди їх приймають з розпростертими обіймами, увагою та співчуттям. Часто - густо медиків, по великому рахунку, більше цікавить заробіток, ніж стан здоров’я пацієнта. Пересвідчилась у цьому і Алла Євсійчик з Холмів, якій довелося мати справу з лікарями різного рівня. Її сину Ігорю ще у ранньому дитинстві зробили хірургічну операцію, пов’язану з сечовипусканням. І потім щорічно вона возила сина у Київ на огляди, консультувалася, лікувала. Виріс Ігор. У армію не пішов, бо видали йому довідку про те, що він непридатний до служби. Чому ж лікарі не сказали тоді матері, що йому рекомендована група інвалідності?

Навчався син у Сосницькому технікумі. Опісля влаштувався на роботу в Ріпках бухгалтером колгоспу, одружився. Та якось не склалося. Після розлучення переїхав до Холмів і одружився вдруге, торгував на місцевому базарі, освоював ази підприємництва. Та чомусь раптово з’явився біль у колінах. Коли біль почав дуже «діставати», звернувся до лікарів. Призначали медичні препарати, але хвороба прогресувала. З’явилася пухлина на носі. Лікувався в інфекційному та нефрологічному відділеннях. За словами матері, її син три місяці перебував на гемодіалізі. Скільки пішло коштів на лікування Ігоря, вона вже й не пам’ятає, бо ж було оте у 2007 році. Багато, каже, напозичалися у сусідів та інших добрих людей селища. Гемодіаліз проводився безкоштовно. Але почали відмовляти інші життєво важливі органи, які треба було лікувати. Мати просила лікарів надати їй епікриз з офіційним діагнозом. А далі і настійливо вимагала. І нарешті - 10 жовтня 2007 року сину було встановлено групу інвалідності. Та лікарі перевели її сина у хірургічне відділення і сказали, що йому потрібна операція, оскільки у нього – виразка шлунка. Прооперувати Ігоря не встигли, 24 жовтня він помер. Плаче мати і бідкається: «Якби ж було вчасно встановлено діагноз, може, ми до Києва дісталися б, до медичних світил. Я б нічого не пожаліла для того, аби врятувати рідну кровиночку. Що ж він прожив ото – 35 років. І група інвалідності – на кришку домовини…

Ігор Халіман, Корюківська районна газета «МАЯК»

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.