Інструктор Євгеній Левківський: «У 158-й наче прокинувся у раю»

«За Батьківщину не треба помирати — за неї треба вою­вати», — вважає і власним прикладом це показує старший сержант, нагороджений орденом «За мужність» III ступе­ня, 29-річний Євгеній Левківський. Родом він із Кіровоградщини, але Чернігівщину вважає своїм другим домом.

I за неї мало не віддав життя... Після поранення Євгеній мав право звільнитися зі Збройних сил, але вирішив слу­жити далі. Зі своєю «залізною» рукою побував і на передо­вій, а зараз на посаді інструктора готовий ділитися бага­торічним бойовим досвідом із новобранцями 158-ї окре­мої механізованої бригади.

БІЗОН

— Я сам із смт Олександрівка Кіровоградської області. Коли у 2014 році почалася війна, навчався в політехнічному коледжі за спе­ціальністю «ремонт автомобілів і двигунів» (це пригодилося — потім в армії стільки ЗІЛів, і не лише, перекрутив!), — розказує про себе Євге­ній. — Я не міг спокійно навчатися, постійно думав: раптом ворог дійде до нас, а я, навіть якщо й роздобуду автомат, не зможу ним користува­тися... Тому ще у 2014-му хотів піти служити, але тоді не мав 18 років, а мама «добро» не дала (тим, кому немає 18-ти, для служби потрібно за­ява від батьків, що вони не проти).

У 2016-му я закінчив коледж і зразу, не роздумуючи, — у військко­мат. Після підготовки на Яворівському полігоні в Старичах на Львів­щині потрапив у Гончарівське — в 1-шу танкову Сіверську бригаду.
Служив в окремій роті розвідки.



Іще під час АТО Євгенієві довелося повоювати під Волновахою на Донеччині. Там він здобув бойовий досвід і позивний — Бізон.
— Це не я сам собі придумав, мене так назвали (вочевидь, було за що. — Авт.). Тоді позивні нами не обиралися, а заслуговувалися.
І саме там, на війні, Євгеній знайшов свою майбутню дружину.

— Дар’я була кухарем, а я — командиром відділення. Ми зустріли­ся спершу на службі під Волновахою, а потім знову — в пункті постійної дислокації в Гончарівському (Дар’я звідти й родом). Чомусь я їй сподо­бався, — усміхається. — Й ось уже нашій донечці Каті 5 років.

До речі, останні роки служби з Євгенієм незмінно донеччин подару­нок — маленький м’який ведмедик.
— Він завжди зі мною в речах, де осідаю — виставляю на видноті. А останнім часом доня дарує мені свої малюнки, ними в мене на роботі вся стінка завішана.
Євгеній каже, що такі нагадування про дитину і родину дають сил та мотивації воювати: мовляв, ти чітко бачиш, кого саме захищаєш.


— Повномасштабка за­стала мене в Гончарівському. 24 лютого командир подзвонив о пів на четвер­ту ранку, ми вже всі були на баулах — перед цим ма­ли навчальні виїзди за три­вогою. Нам прямо не гово­рили, що буде війна, але до неї готували. 24-го під звуки сирени ми отримали зброю. А о 4-4.30 був приліт пер­шої ракети по навчальному корпусу. Загинув черговий, іще одна людина була пора­нена.

Від командира розвід­увальної роти мені як ко­мандиру відділення надій­шов наказ вибрати екіпаж і з ним вибути в населений пункт Сибереж (Ріпкинщина) по гомельській тра­сі, там закріпитися. Інші на­ші два екіпажі вже стояли бі­ля Халявина, ще один — по­близу Ріпок. Ми проїхали Халявин, не встигли виїхати з Рівнопілля, як зіткнулися лоб в лоб з колоною ворожої техніки. їх було 10 машин («Тигри» без розпізнаваль­них знаків), а нас — 7 чоло­вік на одній БМП, усі сиділи зверху на броні, бо всере­дині все було забито збро­єю, баулами з речами. Во­рог відкрив вогонь, почався жорсткий бій. Я машиналь­но за секунду встиг підірва­тися з башти і застрибнути за БМП, а вслід мені ле­тіли осколки по ногах. Я за­йняв позицію за машиною, почав відстрілюватися з ав­томата. Раптом вона стала здавати назад (водій, як по­тім виявилося, зазнав пора­нення і знепритомнів), пере­їхала мені ліву руку і поїха­ла далі, поки не зупинилась. Я залишився лежати на ас­фальті. Кого не гукав — від­повіді не було, і я подумав: мабуть, увесь мій екіпаж уже «200-ті»...

Розбивши нас, росіяни не зупиняючись поїхали да­лі. Біля Халявина теж відпра­цювали по позиціях наших, розвернулися (там по дві смуги в обидва боки), підня­ли стволи і, стріляючи вго­ру, знову рушили в наш бік. Обминули нас і поїхали далі трасою, так само не зупиня­ючись.

По нашій точці почали працювати «Гради», арти­лерія. Я лежав під обстрі­лом хвилин тридцять — ра­хував у голові час. Не міг на­віть перевернутися — на лік­ті утворилась величезна ге­матома. Раптом біля мене зупинилася машина. Я поду­мав: ну все, час прощатися з життям — добиватимуть. Але почув голос: «Хто тут є жи­вий?» Це був цивільний чо­ловік. Я озвався, він підбіг. Був не сам (із кимось пере­мовлявся, але я не бачив з ким). Я так зрозумів, що во­ни тікали з цих країв ( Сибережа, Ріпок тощо). Чоловік пояснив: «Зупинився, бо по­бачив, що наші військові ле­жать. Що робити?» Я сказав: «Ідіть подивіться, чи є ще хтось живий. Якщо так, на­дайте допомогу їм, а потім прийдете до мене». Він по­вернувся весь у крові з кри­ками: «Там хлопець без но­ги, але ще живий. Як діяти?» — «У нього на поясі є аптеч­ка, діставайте турнікет, на­кладайте». Він побіг, наклав турнікет — і знов до мене. Я попросив: «Стягніть мене з дороги в кущі». Тільки стяг­нув — і тут знову почався об­стріл. Чоловік вибачився: «Тримайся, я побіг, бо зараз і по мені прилетить».

Я подумав, що на цьо­му моє везіння скінчилося — буду в кущах доходити. Але після припинення обстрілу. чоловік повернувся: «Що ро­бити далі?» Я попросив його викликати цивільну «швид­ку», раз наша медрота ніяк не прибуває (хоч і мала б, уже знаючи, що наш екіпаж розбитий).

Примчала «швидка», я сказав першим забирати того хлопця, що без ноги, а вже другою «швидкою» і ме­не відвезли в госпіталь. Там поставили дренажі, відкача­ли з руки багато крові (був внутрішній крововилив). І десь через тиждень зроби­ли операцію. Після нарко­зу я проснувся вже метале­вим — у руці спиці, шурупи, зате вона працює, слава Бо­гу. На жаль, той хлопець, що втратив ногу, за чотири до­би помер — надто довго ле­жав, втратив забагато крові. З екіпажу вижив тільки я...

Мій рятівник, допома­гаючи завантажувати ме­не в «швидку», на моє за­питання назвав своє ім’я, але я був у шоковому стані і не запам’ятав. А дуже хо­тів би зустріти цього чолові­ка і сказати йому «величезне спасибі» за те, що я досі жи­вий! Якщо він це прочитає, нехай відгукнеться.



«ВІЙСЬКОВИЙ НА ВСЮ ГОЛОВУ»

Іще під час окупації ро­сіянами Чернігівщини Євгенієві вдалося вивезти звід­си своїх.
— Коли я пішов на реабі­літацію, то дізнався про ла­зівку на Кропивницький. Ви­брався з Чернігова, забрав дружину з донечкою (вони з початку вторгнення сиді­ли на дачі в селі Козероги) і знайомих, завіз їх усіх на Кіровоградщину — там у мене є будинок. Трохи побув із ни­ми і повернувся назад. Після реабілітації відмовився спи­суватися, вирішив служити далі.

— А чому? — я не могла не спитати.
— Бо стільки років в ар­мії, у цивільному житті се­бе не бачу, я військовий на всю голову, — напівсерйоз­но-напівжартома відповідає Євгеній. Узагалі він розпо­відає навіть про страшні ре­чі з нотками гумору й самоі­ронії. Мовляв, це допомагає на війні не втратити здоро­вого глузду.

— Мені дали статус «об­межено придатний» на рік, потім я пройшов перекомісовку й отримав третю гру­пу інвалідності пожиттєво. Відновився, побув у резер­ві, тоді мене відправили в Донецьку область (ближче до лінії зіткнення). Іще там по «передку» побігав, поко­пав... Пережив страшні емо­ції. Там добу стріляють по тобі з усього, що є: із дронів, артилерії, танків, АГС — тіль­ки чуєш виходи, і лишається чекати, де снаряд лягатиме біля тебе. Це страшна шту­ка, щоразу думаєш, що ти звідси не вийдеш. Хочеш додому, до дружини, до ди­тини, але знову і знову йдеш на позиції.

ІЗ РОЗВІДНИКА - ДО ІНСТРУКТОРА 158-Ї

— Після поранення я хо­тів і далі служити в розвід­ці, але мені дали обмежен­ня — служба в тилових час­тинах. Я перевівся в один із навчальних центрів, де про­служив пів року інструкто­ром. Побачив, як там навча­ють. М’яко кажучи, нена­лежним чином. І я не міг зна­йти спільної мови з коман­диром. Попросив перевести мене в ППО у Чернігів, при­ніс відношення від підрозді­лу, але мого прохання не за­довольнили, ще й виріши­ли покарати — наказом пе­ревели у 158-му ОМБр. А я тут наче прокинувся в раю: командири чудові, ставлен­ня людяне. Ти можеш піді­йти з будь-якого питання до командира напряму, він ви­слухає, знайде розв’язання проблеми.

158-ма ОМБр — під­розділ у складі Сухопутних військ Збройних сил Укра­їни. Заснована у 2024-му (недавно відзначила річни­цю), зараз дислокується на Чернігівщині. Ядро бригади складають досвідчені офі­цери, сержанти і солдати — учасники бойових дій, як-от Євгеній, які передаватимуть свій досвід новобранцям.

— Зараз я на посаді інструктора першого меха­нізованого батальйону.
Коли буде укомплектована рота, буду з нею займати­ся. У нас є своя «психосмуга», свій окремий полігон, де
я навчатиму, все детально розповідатиму, будемо при­стрілюватися тощо.

Нині в інформаційному просторі точаться дискусії: доцільніше створювати нові бригади чи доукомплектову­вати створені раніше.

— Нова бригада дає нові можливості, нові погляди на військову службу. Найпер­ше — це час на підготовку, — говорить Євгеній. — У ново­му підрозділі новобранці ма­тимуть кілька місяців на на­вчання (базову загальну вій­ськову підготовку та навчан­ня відповідно до обраної по­сади, в тому числі й за кор­доном) і на злагодження. А це шанс більш ретельно підготуватися й адаптуватися до служби.

Друге — це більше мож­ливостей вибору. В ново­му підрозділі зразу пропо­нуються десятки різних спе­ціальностей, причому як пов’язаних із прямим кон­тактом з ворогом, так і не пов’язаних.

Зараз 158-ма бригада активно комплектується і за­прошує до своїх лав на поса­ди стрільців, кулеметників, мінометників, навідників, механіків-водіїв, радіотелефоністів, інженерів БпЛА, а також кухарів та представ­ників інших цивільних про­фесій.

— Війна триває, і колись усе одно доведеться йти до війська. Проте, якщо вас мобілізують, ви поїдете ку­ди розподілять. А якщо при­йдете самі в наш підрозділ, то зможете обрати спеці­альність відповідно до сво­їх навичок і вмінь, обійняти підходящі вам посади і слу­жити в згуртованому колек­тиві, який працює як єдиний організм і де дослухають­ся до бажань кожного. Для чернігівців це класний шанс — ретельно підготуватися фактично в себе вдома.
Звернутися до 158-ї окремої механізованої бри­гади можна через її сторінки в соціальних мережах або за номером (096) 771-76-77.

Джерело: газета "Гарт", Аліна Ковальова

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.