У Сосниці на 5 маршруток залишився один водій

День автомобіліста та дорожника щороку відзначають в останню неділю жовт­ня. Цьогоріч свято припало на 27 жовтня. У цей день заведено вітати всіх, хто хоч якось причетний до автомобіля та дороги. Проте найбільше це свято стосується тих, хто щодня крутить кермо, за будь-якої погоди забезпечує перевезення това­рів та пасажирів, бо без поїздок нині не уявляємо свого життя. Отож професійне свято відзначають водії громадського транспорту Сосницького АПТ-17452, а нині це «ФОП Кравченко».

Напередодні цього дня ми поспілкувалися з керівником автопідприємства Володимиром Кравченком, який і сам щодня сідає за кермо маршруток - такі умо­ви роботи і життя диктує сьогодення. Адже війна принесла багато проблем і про­стому люду, і бізнесу. Півроку 2022-го водії Сосницького автопідприємства взага­лі не виходили на рейси - не було логістики, проблема з пальним, тривожність па­сажирів. Але поступово всі намагалися увійти у колію свого повсякденного жит­тя, бо не можливо обійтись без поїздок до обласного центру. Комусь треба було добиратись у лікарню, комусь рятувати дітей, батьків. Потім маршрути віднови­лись, і на села стали ходити маршрутки, але без проблем не буває, в країні іде люта війна і кожен налаштовує свій бізнес як захоче і не завжди законно, а точні­ше нагло і підло, незважаючи ні на партнерство, ні на звичайну людяність.

- Розкажіть, Володимире Семеновичу, про виклики, які постійно вас переслідують?
- Починаючи з 2022 і по сьогодні важкий період для всіх і водіїв також. Відразу скажу, що робота водія дуже цікава і почесна, а коли ти перевозиш людей, то ще й дуже відповідально і престижно. Ми вже вивчили багатьох пасажирів, які нас на­дихають, розуміють і підтримують. Тому ми хо­чемо всім допомогти, добре розуміємо, що не всі жителі мають власний транспорт і коли зама­неться можуть поїхати будь-куди, не всі можуть замовити таксі, бо це коштує чималі гроші. Тому з усіх сил тримаємо свій тил попри всі виклики сьогодення. А їх дуже багато.

По-перше, мобілізація. На разі у нас залишив­ся один водій Іван Петрович Васюк на 5 маршру­ток, в нього закінчився призивний вік і він, загар­тований роками, за день може здійснювати де­кілька маршрутів. Трьом іншим водіям вручено повістки. Тому водіїв катастрофічно не вистачає. З прийняттям нового закону про мобілізацію, пе­ревезення пасажирів не входять до переліку кри­тичних підприємств, тому водії не бронюються.

- Можливо спробувати взяти на роботу жі­нок?
- Можливо, поки що такого варіанту не розгля­дали. Хоча нині достатньо відкритої категорії Д і звісно досвіду. А раніше, щоб стати водієм ав­тобуса, який здійснює пасажирські перевезення, потрібно було мати водійські посвідчення з кате­горією Д та пропрацювати водієм не менше двох років на вантажівці. Просто так взяти жінок та по­садити за кермо автобуса неможливо.

- А чи не звертались до служби зайнятості?
- Були часи, коли я звертався до центру зайня­тості, але жодний безробітний не зацікавився та­кою роботою.

- А за якими критеріями ви обираєте воді­їв?
- Головне відповідальність. Хоча професія во­дія - це лише на перший погляд не важка. Комусь може здатися, що це зовсім і не професія: просто сиди на сидінні і тисни на педалі та крути кермо. Але не все так просто. Навчитися керувати ав­томобілем може абсолютно кожна людина, а от стати гарним водієм - це вже не просте вміння, а мистецтво. Тут дуже важливо те, як мислить сама людина. Дуже важливо завжди бути уваж­ним й уміти вчасно дати оцінку ситуації, що скла­лася на дорозі.

Людина, що вибрала для себе професію водія, в обов’язковому порядку повиннна мати певні якості. Потрібно вміти швидко реагувати на ситу­ації, бути уважним, зосередженим, мати витрим­ку. їм просто необхідно звикнути до монотонності дороги. І постійно спостерігати за тим, що відбу­вається на дорозі, не відволікатися.

- Повертаючись до викликів, що ще впли­ває на якість вашої роботи?
- Другий виклик і, можливо, він стоїть і нарів­ні з першим, - це не контрольованість, безкар­ність системи перевезення. Якщо раніше графік перевезень пасажирів регулювався, то нині аб­солютно ні. Колись якщо виїхав автобус, то дру­гий буде йти не раніше як через 20 хвилин. А що нині! Ти працюєш відкрито, законно сплачуєш всі податки, відповідно всі знають твій графік і ось за 5 хвилин перед тобою відправляється інший перевізник, нелегальний, як з цим боротися?

- А як щодо пільгових перевезень?
- Ніяк. їх не існує. Так, закон є, який передба­чає для певних категорій громадян безкоштов­ний проїзд. Але чим їхати? Чи існують держав­ні автопідприємства? Колись пільгові перевезен­ня регулювались державою, тобто АТП одержу­вало державну субвенцію, яка покривала витра­ти за проїзд пільговиків. Потім цю функцію вико­нували адміністрації, а нині громада на себе не взяла цих витрат, у місцевому бюджеті нема та­ких грошей. Раніше пільговик міг пред’явити своє посвідчення, наприклад, учасника війни, і йому у касі автостанції давали безкоштовний квиток. Водію маршрутки автостанція видавала відо­мість, в якій зазначалось скільки квитків прода­но, в тому числі і пільгових. Але нині у касі вам не видадуть безкоштовного квитка, навіть якщо ви пред’явили посвідчення учасника війни. Був такий випадок: водію маршрутки, як зазвичай, Чернігівською автостанцією видали відомість, а в ній із 22 проданих квитків 20 безкоштовних, пільгових. Водій повернув відомість, розвернув маршрутку і в рейс не вийшов, він же не благо­дійник, а приватник, який має сам собі заробити і на зарплату, і на податки, і на запчастини, і чи­мось треба заправити транспорт, на повітрі він не їде! А нині, як бачимо, більшість пільговиків. Ось такі виклики.

- Пригадуючи кращі часи, скажіть, скільки у автопідприємстві було водіїв,скільки вони і куди здійснювали рейси?
- Коли ми відділились від Коропського АТП, а це приблизно 1995 рік, у нас працювало 30 чо­ловік. Тоді ми в основному здійснювали переве­зення товарів для магазинів. Був рейс Сосниця - Київ. За кожним автобусом закріплювалось 2 во­дії і в рейс, який був більше 500 км, їхало 2 водії. Крім цього майже щовихідних запускали рейс на Хмельницький, і не один, 2-3 автобуси на день. Була пора, коли сосничани масово там скупля­лись.

Багато здійснювалось екскурсійно-туристичних маршрутів по Україні. А ще по Чорнобильських програмах на оздоровлення ми возили дітей у Трускавець, Ізмаїл (Одещина).

Під час війни доставляли військових на полі­гон в учбові центри. І ось цими вихідними було лише 2-ге екскурсійне замовлення. А то нині пе­реважна більшість замовлень пов’язана із похо­ронами.

НАУКУ ЗА ПЛЕЧИМА НЕ НОСИТИ

Продовжуючи тему створення Сосницького АТП, Володимир Кравченко розповів про свій трудовий шлях, зокрема як він став водієм і керівником.

З 18 років це його друге місце роботи. Розпочинав він свій трудовий шлях у 1973 році трактористом Сільгосптехніки, де проробив 22 роки. А водійський стаж почавсь у 1981-му, коли вже 25-річним повернувся з армії. Чому аж у 25? Бо була відстрочка. Тоді вийшла банальна істо­рія.

Після 10 класу Володимир Кравченко, як і його два брати, поїхав перший раз потягом у Білопілля (Сумщина) вступати на машиніста тепловоза. Там йому сказали, щоб навчатися, потрібна від­строчка від строкової служби. Так юнак пішов у військкомат і попросив відстрочку. Тоді подав всі документи, пройшов медкомісію і навіть май­стер, який вчив брата, вже записав його у свою групу, і поїхав додому чекати початку навчально­го року. А вдома саме зібрались два брати-заліз- ничники: один - на канікулах був, а другий при­їхав у відпустку, вже працював машиністом те­пловоза. Ще і найстарший вже теж працював у Пскові. Порадились і Володимир роздумав бути третім у сім’ї залізничником. А брати його під­тримали, мовляв ти наймолодший, треба комусь бути ближче до батьків.

- Отак не склалося. На навчання я не поїхав, через 2 місяці забрав документи, та сидіти дома не хотів. Сусід працював у Сосницькій сільгосп­техніці і я поїхав туди. Відразу мене направили на 6-місячні курси трактористів у Сосницьке ПТУ. Учусь, працюю, а відстрочка лежить. Вже одно­класники відслужили, а мені не несуть повістки. Тоді було все навпаки, ніж тепер, ніхто «не ко­сив», бо якщо ти не був в армії - дівчата косо дивились, значить ти якийсь не такий. Пішов у військкомат і незабаром я два роки відслужив у Харкові.

Після армії чоловік повернувся у Сільгосп­техніку. Тут він працював на кормозбиральних комбайнах, заготовляли силосну масу для кол­госпів. По 16 годин, починаючи із 5-ої ранку без вихідних працювали. І гроші добрі получали. А взимку, щоб не гаяти часу, йому дали направ­лення на курси водіїв у ДТСАФ. До речі, вже тоді навчання проходило у новому корпусі, а коли на­вчався на водіння мотоциклом (1974 рік), то за­няття проходили у приміщенні Покровської цер­кви, де не було богослужінь. Півроку відучився і став водієм і легковиків, і вантажівок. А вже зго­дом, бажаючи як і кожна людина зростання, від­крив всі категорії, в тому числі і Д, ще тоді не ду­мавши, що перевозитиме людей.
Працюючи тут, заочно закінчив і Ніжинський тех­нікум механізації та електрифікації, і Харківський інститут у 1992 році.
Та у Сільгосптехніці відбулось скорочення і Володимир залишився безробітним. На заробле­ні гроші, а заробляв він вдвічі більше, ніж дирек­тор, йому дали спецавтомобіль за 20 тисяч. Тоді Жигулі коштували до 10. Це була третя машина, яку віддали працівникам. Для прикладу, якщо у керуючого зарплата була 220 карбованців, у бух­галтера 180, то Володимир із напарником за­робляли по 450-650 крб., але це вважалась не зарплата, а відряджувальні і ці гроші йому за за­явою мали перевести на ощадну книжку.

- Добре, що цього не сталося, - каже Володимир Семенович. - Я знімаю спецоблад­нання, ставлю кузов, реєструю і вожу картоплю в москву, ленінград. Щонайменше нею з’їздив 15 разів. Були думки добратись до Архангельська. Возили виключно свою картоплю, тоді вручну обробляли півгектара землі. Гуртувалися з ки­мось удвох і завантажували 3-4 тонни. Тоді всі заробляли на картоплі. Це було вигідно.

Отоді і проявлялись водійські навички і знання слюсарської справи, бо дорога і техніка неперед- бачувані, а ще можливість побути у багатьох мі­стах, побачити як живуть люди, їхні звичаї і тра­диції. У цьому і є унікальність професії водія.

ЗА РІК ПРИДБАЛИ 4 МАРШРУТКИ

У 90-х роках Володимир Кравченко влаштував­ся на роботу у автопідприємство спочатку слю­сарем, потім механіком. Були важкі часи, виріши­ли від’єднатися. Про це телефоном Володимир Семенович повідомив голову Сосницької адмі­ністрації Анатолія Смаглюка, з ним він був зна­йомий ще з часів, коли в колгоспи возив силос­ну масу. А через два-три місяці вже обговорюва­ли кого ж призначити керівником «Сосницького АТП-17452». Володимир пропонував механіка Сільгосптехніки Олександра Денисенка, з ним він був у дружніх відносинах, той мав вищу осві­ту, молодий, енергій. Але Смаглюк бачить на по­саді іншу кандидатуру, він призначає директо­ром Холмецького, який працював у комунгоспі. Так почалось створення відокремленого автопід­приємства.

- Почали звідусіль стягувати транспорт, зап­частини. Навезли дві машини путні, а решта на тросах з Ічні, Прилук. Холмецький не витримав і каже: «Нащо мені така морока, до пенсії рік-два залишилося». І повернувся назад у комунгосп. А Денисенко таки обійняв посаду директора, я - головного інженера, - пригадав Володимир Кравченко. - Так ми працювали до 2001 року.

ДОВІРА КОЛЕКТИВУ

А далі почалось роздержавлення, борги. Олександру Степановичу пропонують очоли­ти Чернігівське АТП і він залишає Сосницьке АТП. Автоматично Володимир Кравченко вико­нує обов’язки директора. Але за правилами ак­ціонерного товариства, акціонери мають вибра­ти керівника, таким чином скликаються вибори. Влада, за ще старими повноваженнями пропо­нує на цю посаду свого кандидата, але працівни­ки автопідприємства проти, вибори скликаються вдруге і таки акціонери підтримують свого коле­гу, висловлюючи довіру Володимиру Кравченку. Ось така історія створення автопідприємства.

Період суттєвого розвитку припав на 2005-2006 роки. Тоді підприємство за власний кошт онови­лось 4 новими маршрутками. Водійський кістяк залишався. Це були досвідчені, умілі чоловіки, які зналися і на ремонті, і вміли оцінити ситуацію на дорозі, і з пасажирами знаходили мову.

А нині знову важкі часи, хоч відновлено рей­си у села громади і до обласного центру. За по­треби керівник теж сів за кермо. Добре, що при­йшов на посаду не з чиновницького крісла, а пройшов усі щаблі.

Випадки були різні: і техніка іноді підводила, і погода різна, хтось забув валізу, хтось не вийшов на потрібній зупинці - у всіх ситуаціях водії зна­ходять правильне рішення, бо тільки справжній водій має витримку і загартованість.

Джерело: Вісті Сосниччини, Олена Кузьменко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.