Школу у Кудрівці не закриють, через наплив переселенців з дітьми

— Телефонують навіть із Франції — українці, що вте­кли туди від війни. Хочуть до нас переселитися, — роз­казує директорка Кудрівської (на Сосниччині) ЗОШ Оксана Рудя.

Скільки таких дзвінків було протягом літа, смієть­ся, пригадати нереально. Як і людей, яких разом зі старо­стою — Тетяною Гончарен­ко — зустрічали, допомага­ли влаштуватися на ново­му місці чи, навпаки, прово­джали.
Про ініціативу, в рамках якої до Кудрівки запрошу­вали на помешкання (без­коштовно надавали будин­ки) родини з дітьми, ми пи­сали в травні цього року. Тоді в місцевій — типовій двопо­верховій — школі з великою спортзалою та укриттям (на­вчання очне), що може вміс­тити понад 300 учнів, їх бу­ло всього 46. Це разом зі школярами із сусідньої Киріївки. До кінця навчального року залишилося 43 — одна сім’я виїхала.



Оксана Рудя (справа) з переселенцями із Житомирщини — Тетяною Макарчук та її дітьми

У перспективі школі сві­тило... закриття, адже з 1 вересня 2025 року, згідно з рішенням уряду, якщо в на­вчальному закладі немає 45 учнів, припиняється фінан­сування — коштом освітньої субвенції — заробітної плати вчителів 5-11 класів.
Таке рішення вже ухва­лювали 2016 року — то­ді воно стосувалося шкіл, у яких навчалося менш ніж 25 учнів. У результаті вони при­пинили своє існування.

— Звісно, люди не хотіли такого розвитку подій, — ка­же староста. — У селі — по­над 400 мешканців. Пра­цюють два магазини, є від­ділення Укрпошти, Нова пошта, медпункт, Будинок культури, сучасний стадіон. У 2022 році відкрилася си­роварня (приватне підпри­ємство, на якому продук­цію виготовляють із молока, яке закуповують у місцевих мешканців. — Авт.) До того ж у нас дуже красиві місця. За селом — річка, став. А го­ловне — село не у прифрон­товій зоні.

Як уберегти школу від закриття, підказав меценат (він проти оприлюднення його прізвища). Він власним коштом почав викуповува­ти в господарів порожні бу­динки — так з’явилося жит­ло для родин переселенців.

— Я розмістила оголо­шення про це в Інтернеті. Спочатку воно залишалося без реакції. Уже почала по­боюватися: а раптом нічого не вийде. Потім пішли дзвін­ки з усієї України. А невдовзі люди почали до нас переселятися, — говорить Оксана Олексіївна. — У кожної сім’ї — своя важка історія. Кожній хотілося допомогти.



Оксана Сигута зі старшим сином Андрієм

Першою (на початку лі­та) до Кудрівки приїхала жи­ти родина з трьома дітьми із Семенівки.

— Після неї було ще 6 сі­мей, — каже Тетяна Гонча­ренко. — По одній із нашої області (з Новгород-Сіверщини) та Житомирщини, по дві — із Херсонщини та Донеччини.

Останні виїхали з Донба­су ще на початку війни. Жи­ли в Дніпропетровській об­ласті.

— Скільки тепер дітей у школі? — запитую дирек­торку.
— Шістдесят троє, — по­відомляє з радістю. — Цього року в нас немає першо­го класу. Наступного має бу­ти. Додалося й дошкільнят. Хотілося б, щоб і дитсадок у селі відкрили.

— Порожні хати не за­кінчилися?
— Ще вистачає. Пере­селенці живуть у них безко­штовно. Платять тільки за електрику. Якщо захочуть, можуть викупити.
Умови, зрозуміло, не ідеальні. Опалення — пічне, вода — на вулиці. Практич­но кожна оселя потребує ре­монту — десь косметичного, десь більш ґрунтовного. Ро­бити його частково допома­гають старостатівські пра­цівники з благоустрою, та в основному житло ремонту­ють самі новосели. Але лю­дей, які тепер нарешті хай і у відносній, проте безпеці, це не лякає.

Ті, хто розраховував на вигоди, на роботу за фа­хом, виїхали не розпаковую­чи речей.

— Одна жінка хотіла пра­цювати тільки в аптеці. Інша (вона приїхала з двома ді­тьми: старший хлопчик — у другому класі, молодшому — 10 місяців) була переко­нана, що її мають забезпе­чити всім і зразу, — розказу­ють мої співрозмовниці.
Тепер — для більш по­вної інформації — вони зні­мають відео про наявне жит­ло, про село і відправляють потенційним переселен­цям. Бо їм доведеться жити, як усі кудрівці: хочеш більше статків — обробляй город, заводь господарство.

— Нам не звикати, — ка­же Оксана Сигута. Вона ра­зом із двома синами пере­селилась у Кудрівку в серп­ні. Чоловік поки що вдома — у прикордонній Вороб’ївці Новгород-Сіверського ра­йону. Доглядає господар­ство. Та й вирощеному вро­жаю треба дати лад.

Розказують: у селі за­лишатися небезпечно — у вересні, коли їздили додо­му копати картоплю, якраз прийшла черга пасти чере­ду. 15-річний Андрій разом із батьком потрапив під об­стріл прямо на пасовищі. На щастя минулося...
Запитую в директорки школи, як у дітей переселен­ців із навчанням.

— Більшість із них до цього навчалася онлайн. То­му очно їм нелегко. Але по­троху звикають, вживаються в шкільний колектив. Діти — різні. Як і всюди.

Джерело: газета “Гарт”, Марія Ісаченко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.