Дочка російського військового молиться за українських захисників

- На випадок коли у Покровськ (на Донеччині - авт.) увійдуть росини, у мене було заготовлене до них одне прохання, щоб зразу розстріляли, — говорить 83-річна Марія Москаленко.

У п'ятиповерхівці, де вона мешкала, через постійні обстріли міста май же не зосталося людей. Так склалося, що спочатку виїхали саме ті, з ким вона найбільше дружила і які підтримували й допомага­ли їй справлятися з побу­товими проблемами: жін­ка майже не бачить і наси­лу ходить.

— Була соцробітниця, але теж евакуювалася. У сусідки з верхнього повер­ху — тяжко хвора мама. За­лишалася ще одна сім'я, та їм також не до мене. Там така обстановка, що кожен думає, як самому вижити.

За своє життя вона не боролася й раніше. Коли захворіла на коронавірус, просила лікарів рятувати не її, а молодих.

— А вони: «Треба жи­ти!» Повернули мене з того світу. А на цьому згодом — війна. На моєму віку цн вже друга.
Перша почалася, коли мені було пів року — наро­дилась у січні 1941-го в Саратові, батько був вій­ськовим. Він вивіз нас із мамою до своїх далеких родичів в Україну — на До­неччину. Вони прихистили нас. Підтримали після його загибелі, і не дали помер­ти з голоду в 1947-му. Ді­лилися продуктами навіть сусіди, хоч самі жили над­голодь.

А зараз їхні онуки і правнуки гинуть на війні з росією. Боляче.

Згадує: останнім часом почувалася дуже самот­ньою. Місто щодня здри­галося від вибухів. Не було жодних сподівань. Однак виїжджати з Покровська Марія Терентіївна не зби­ралася. Вважала: зривати­ся абикуди — світ за очі — з надією, що все якось са­мо собою владнається, уже пізно. Набагато молодшим нелегко починати все спо­чатку на новому місці, а її коріння вже надто старе, щоб десь прижитися. Ви­рішила: що буде, те й бу­де. Просила Бога тільки про одне: «Якщо смерть, то щоб миттєва. І хай похова­ють поряд із Миколою».

— Ца мій другий чоло­вік. Помер у 2009-му. Пер­шого звали Олександром. Показний був, бідовий — хлопець-вогонь. Мамі по­добався. А мені тоді було всього 18. Посватали - по­годилася.
Та прожили ми недов­го. Сім'янин із Сашка був ніякий. Зате перший в усіх бійках. Прийде в крові, у багнюці — побитий і ... за­доволений. Це було для нього як адреналін.

Народився син. Аль­берт. Коли ми розлучили­ся, він був іще маленький.
Потім я зустріла Мико­лу.
Він і Сашко - небо І земля. Врівноважений, до­брий господар. Усе вмів - навіть готувати. І це не про яєчню чи картоплю в мун­дирах. Борщі, холодці у нього виходили кращі, ніжу мене. Я навіть не уявляла, що чоловік може так добре куховарити.
Коля був на 12 років старший. Любив мене, жа­лів, балував. До Альберта ставився дуже добре.

Ми хотіли й спільних ді­тей, та не судилося.

На роботі — у дорож­ньому відділі — я зазнала серйозної травми. Пере­несла складну операцію. Дали групу. Народжувати вже не могла.

— Кажуть, що чоловік любить дружину здоро­вою.
— Це не про мого. Він, навпаки, став іще уважні­шим. Встигав і на робо­ті (працював слюсарем із контрольно-вимірювальних приладів та автомати­ки), і вдома.

Тоді взагалі іса скла­далося якнайкраща: Мико­лин дядько дозволив нам жити в його новому вели­кому домі. А коли захворів, оформив на Миколу дарчу. Так ми несподівано отри­мали розкішне житло.

Альберт закінчив шко­лу, вступив до медучили­ща, потім — медінституту. Одружився. У нас із чолові­ком з'явився онук.
Жили молоді на Брянщині. Ми часто бували а них, вони — у нас.

Коли Микола помер, запросили мене переїха­ти назовсім. Я погодилася, хоч клімат не зовсім підхо­див: завжди їду туди здо­ровою, а повертаюся без сил. Побуду вдома кілька днів - усе стає на свої міс­ця.
Але сподівалася, що якось звикну. Почали пере­возити речі. Та чим ближче до переїзду, тим мені було тривожніше. Стало снити­ся, наче їду а електричці і раптом міст перед нею за­кривається великою сірою плахою. Подумала-подумала і... залишилася вдома.

Будинок, у якому ми жили з чоловіком, продала.
Купила квартиру. Вона хоч і однокімнатна, та місця до­сить. Чекала сина із сім'єю, та він приїжджав сам — не все гаразд стало в їхньо­му шлюбі. А згодом він вза­галі розпався. Мій онук за­лишився з невісткою. За­раз уже дорослий. Працює фармацевтом. Та ми май­же не спілкуємось.



Незадовго до війни Альберт оженився вдруге. Дружина - з Чернігівщини. Але я бачила її тільки на відео в телефоні.
Та головне — сину з нею добре. Я відчуваю це з йо­го розмов, настрою, навіть за голосом. І ворожка таке ж саме сказала, — посміха­ється. — А ще — що будемо жити разом.

Це вона теж угадала. Син із невісткою так і пла­нували. Вирішили, що по­будуть у росії, поки Аль­берт не вийде на пенсію (працює лікарем), а потім переїдуть до мене а Покровськ. 60 йому виповни­лось у 2022-му. І тут — вій­на...

Подружжя підтримува­ло маму і морально, і фі­нансово. Але як знайти лю­дину, яка б опікувалася нею щодня, коли одні виїхали, а інші вже спакували валізи, бо небезпека посилюва­лась із кожним д нем?

— Якось бахнуло зовсім близько. Повилітали вікна. Одне — прямо на мене. Привалило — ледве виліз­ла, — зітхає Марія Торентіївна. - Важко було, сумно. Потім приїхала Катя…

Про Катерину Гайдук зі Сновська ми розповідали в попередньому номері. Во­на їздила в Покровськ по­бачитися з чоловіком-вій­ськовим, а після цього за­їхала до Марії Терентівни, забрала її і привезла а Седнів — до старшої сестри дружини Альберта Валентини Меньковської.

- Ми з Надією (се­редульшою із сестер. — Авт.) давно про це говори­ли. Нема куди дітися Терентіївні — заберемо до себе. Наживо ми на бачились, майже нічого про неї не знали, та яка різниця: над­ворі війна, а вона там зо­всім сама.

Надя готова була при­хистити бабусю в себе у Сновську та потім ви­рішили, що їй краще бу­де в мене. У нас із чолові­ком великий будинок, а ми в ньому — тільки вдвох: до­чки із сім’ями у Чернігові і кімната покійної мами вже п'ять рокю порожня.

Проблема була тільки в тому, як доправити Терентіївну. Але несподівано все вирішилося. І досі дивую­ся: це ж треба було такому статися, щоб Надія вчасно дізналася, що Катя їде са­ме в Покровськ, а головне — що вона погодилася привезти нам бабусю.
Переживали, як до­їде. Шлях же неблизький, а раптом стане зле. Постійно були на зв'язку. Катя над­силала фотографії з доро­ги, — розповідає Валенти­на Андріївна.

Не приховує: багато хто дивувався її рішенню. Мовляв, нащо вам із чоло­віком цей клопіт. Самі вже не молоді (Валентині 68, Олексію 72), а бабуся вже дев’ятий десяток розміня­ла, а що як зляже, та ще й характер невідомо який. Та це нічого не змінило.

— Приїхали 12 серпня. Вийшли зустрічати, і в ме­не аж серце стислося — жінка така зморена доро­гою, худенька.

— Тепер Валя мене від­годовує, відпоює домаш­нім молоком, — посміха­ється Марія Терєнтіївна. — Побачила на фотографії, якою я була раніше, і каже : треба, щоб і зараз так ви­глядала.

У неї — сім'я, хазяй­ство, город закрутки на зиму і всяке інше, а про ме­не дбає так, наче я їй рідна. Тепер і жити хочеться.

— Вона на маму дуже схожа, — каже Валентина.

— Так само стане на поро­зі і тими ж словами: “Давай буду допомагати”.

І катаракта в мами теж була. Пам'ятаю, яка вона була щаслива, коли про­оперували. Раділа як дити­на: “Тепер я бачу” -
Терентіївна теж бачити­ме. Ми вже почали збирати гроші на операцію.

Запитую в Марі Терентіївни, що їй цього разу снилося перед переїздом.

— Наряди всякі, сукні красиві Хороші були сни. А зараз сниться домівка...

Щодня Валентина Ан­дріївна читає їй новини про Покровськ. Втішних немає пошкоджена газова інфра­структура, зупинило робо­ту єдине резервне джере­ло водопостачання, зруй­новано Дмитріївський міст, що сполучав місто із сусіднім Мирноградом не припиняються обстріли, гинуть люди.

— Плаче, — запитую.
— Молиться, щоб українські захисники не пусти­ли росіян у місто.

Джерело: газета “Гарт”, Марія Ісаченко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.