Олександр Бабич з Городні розповів, як американські «Бредлі» рятують життя наших бійців

Це з власного досвіду знає наш земляк, колишній командир взводу розвідки 47-ї окремої механізованої бригади "Магура" - 26-річний Олександр Бабич. Їхня бригада першою отримала на озброєння ці західні БМП і була з ними на вістрі минулорічного контрнаступу в Запорізькій області. Там Саші довелося пережити справжнє пекло - десять днів безперервного штурму! Потім було поранення в голову. І мікроінсульт, який стався у нього вже у госпіталі (внаслідок важкої контузії). Та навіть це не зламало розвідника. Після лікування він повернувся на передову. Брав участь в обороні Авдіївки Донецької області, а нині продовжує службу на Чернігівщині.



НА ВІЙНУ ПІШОВ ДОБРОВОЛЬЦЕМ

Олександр родом з Городні. Закінчив 9 класів, вступив до Чернігівського ліцею з посиленою військовою фізичною підготовкою. Планував стати льотчиком. Навіть намагався вступити до Харківського університету Повітряних сил.

- Не пройшов по здоров'ю, - розказує. - З'ясувалося, що у мене слабкий вестибулярний апарат. Та я все одно вирішив зостатися в Харкові. Вступив на біолога до місцевого педуніверситету. Паралельно навчався на військовій кафедрі, у вільний час підробляв кухарем у ресторані.

У 2021-му Олександр отримав погони лейтенанта запасу. Продовжував працювати в ресторані і мав плани на майбутнє. Та їх перекреслила одна дата - 24 лютого 2022 року.

— У Харкові ми з товаришем винаймали квартиру в мікрорайо­ні Північна Салтівка. Це на окраїні міста. Уже вранці 24-го туди ста­ло прилітати, — розповідає Саша. — Пам'ятаю, як прокинувся від вибухів, вибіг на балкон, див­люсь — удалині заграва від при­льотів. Мій товариш Стас (він пе­реселенець із Донецька) зразу все зрозумів: «Почалося!» Ми швид­ко зібралися, вийшли на вулицю, а там крики, метушня: хтось біжить, хтось іде, черги біля банкоматів, магазинів, аптек. Перших два тиж­ні ми залишалися в Харкові. Не стало електрики, води, тепла. На додачу в місто почали прориватися ворожі танки, авіація бомбила жит­лові квартали. Зрештою нас із дру­зями вивезли волонтери, що їха­ли в Кременчук Полтавської об­ласті. Звідти ми добралися до зна­йомих у Черкаси. Там я пробув до квітня 2022-го.

Увесь цей час Саша дуже пе­реживав за маму, яка залишалася в окупованій рашистами Горо­дні. Зв'язку з нею не було. Зідзвонитися вдалося лише раз — в один з перших днів війни. Тож, тільки-но Чернігівщину визволили, зразу поїхав до неї.

- У мене мов камінь з душі впав, коли я побачив маму живою і неушкодженою. Уже в Городні я ви­рішив приєднатися до ЗСУ. Пішов у місцевий військкомат.

Призвали мене десь за місяць. Направили у навчальний центр. Там запропонували кілька варіан­тів підготовки — на десантника, зв'язківця або розвідника. Я ви­брав останнє.

Підготовка в «учебці» тривала місяць. Потім Сашу направили в тоді ще 47-й окремий штурмовий полк, який за кілька місяців пере­формували в 47-му окрему меха­нізовану бригаду (славнозвісну «Маґуру»). Після злагодження під­розділ перекинули охороняти пів­нічні рубежі. А в лютому 2023-го у повному складі відправили на дво­місячне навчання до Німеччи­ни, де вони першими мали освоїти американські «Бредлі».

«МИ ВЧИЛИСЯ В ІНСТРУКТОРІВ, А ВОНИ - У НАС»

— Навчання проходило на вій­ськовій базі НАТО. Із нами за­ймалися американські інструкто­ри, які пройшли війни в Афганіс­тані, Іраку. Заняття відбувалися шість раз на тиждень із 6.00 до 17.00. Субота — вихідний. Ми ма­ли змогу прогулятися територією військового містечка. Воно вели­чезне Там купа різних магазинів, закладів харчування. Перших два тижні в нас була базова підготовка: стріляли з різних видів зброї, вчи­ли теорію. Потім нас розділили для навчання за своїм профілем. На­приклад, піхотинці відпрацьовува­ли штурми, екіпажі «Бредлі» вчи­нися керувати технікою, а механі­ки - її обслуговувати. Я ж зі своєю групою відпрацьовував основні ви­ди розвідки: спостереження, під­слуховування, засідка та інші.

Другий місяць навчання був спрямований на злагодження ба­тальйонів. За допомогою лазертагів і GPS-маячків ми відтворювали повну картину бою. Крім того на­вчалися «зачистки» будівель, мас­кування, тактичної медицини. Що стосується останнього, то амери­канські інструктори дають дуже ді­єві знання. При цьому вони бага­то чого навчалися в нас.

Спра­ва в тому, що американські війська діють за відпрацьованою схемою: спершу противника атакують сотні літаків, які «під нуль» зносять воро­жі опорні пункти, потім територію «зачищають» танки й артилерія і лише після цього туди заходить пі­хота. У нас немає таких можливос­тей. Ми воюємо з ворогом, який переважає нас як у техніці, так і в особовому складі. Тому наш досвід для американців дуже цінний.

— «Бредлі» дійсно така хоро­ша БМП, як про неї кажуть?
— Це неймовірно крута маши­на! У ній усе комп'ютеризовано, є автоматична коробка передач, тепловізійні екрани. На озброєн­ні стоїть 25-міліметрова гарма­та і спарений кулемет 7,62 мм які дозволяють ефективно знищу­вати не лише ворожу піхоту, а й танки. При цьому «Бредлі» майже безшумна. Вона чудово підходить для нічних вилазок. І що найголо­вніше - має значно кращу броню, ніж будь-яка російська БМП. Я на власні очі бачив, як «Бредлі» ви­тримує наїзд на міну і навіть при­літ протитанкової керованої ракети. Уявіть лише: під час штурму од­на з ракет відірвала башту, в якій перебував наш командир роти. І він’вижив! Хоч і зазнав контузії. «Бредлі» в прямому сенсі рятують життя наших бійців.



ДЕСЯТЬ ДНІВ ШТУРМУ

Після повернення з Німеччини «Маґура» пройшла ще одне злаго­дження і почала готуватися до від­правки на фронт. У підпорядкуван­ні Саші був його розвідвзвод із 27 чоловік (включаючи трьох аеророзвідників і два екіпажі на «Бред­лі» — по 3 чоловіки).

— Ми розуміли, що оскільки отримали західну техніку, то або будемо на вістрі контрнаступу, або нас направлять під Кремінну на Луганщині, де тоді було загострення.

І дійсно, нам дали наказ висувати­ся на Запоріжжя. Туди ми приїха­ли на початку травня, розгорнули­ся. Місцеві мешканці ставилися до нас добре. Діти навіть зав'язували бійцям на зап'ястя червоні ниточ­ки-обереги. А ось у прифронто­вих селах ставлення до ЗСУ кар­динально протилежне. Бо за пів­тора року постійних обстрілів рашисти перетворили ці села на ру­їни. Там немає ні води, ні електрики ні газу. Проукраїнські мешканці звідти давно виїхали, залиши­лися тільки «ждуни» та немічні. Наприклад, коли я зі своєю гру­пою зайшов у Малу Токмачку (за З км від фронту), до нас вийшов дід, у якого на кепці був російський прапор. Він, м’яко кажучи, не дуже нам зрадів.

Український контрнаступ на За­поріжжі почався ввечері 8 черв­ня 2023 року. Бійці 47-ї механізо­ваної бригади разом із суміжними підрозділами стали прориватися в напрямку Роботиного.

— Першим пішов третій баталь­йон. Він мав прорвати першу лінію оборони ворога і закріпитися. За ним мав зайти наш, другий, ба­тальйон. Та, на жаль, не все пішло за планом, — зітхає Олександр. — Через величезну кількість мінних полів, ворожої артилерії та авіації третій батальйон зазнав втрат і не зміг прорвати передній край. То­ді це завдання лягло на наші плечі.

У наступі задіяли і мій розвідвзвод.
Та й взагалі, як показала практика, розвідники під час наступу — це ті ж самі штурмовики. Мені до­велося наступати в одній із «Бред­лі», що була в моєму підпорядку­ванні. Бо за кілька днів до контр­наступу травмувався механік-во­дій і замінити його було ніким. То­му я зайняв місце командира ма­шини. О дев'ятій вечора на про­рив висунулася наша колона із 10 одиниць техніки. Рашисти відби­валися всім, що в них було. Не по­жаліли навіть ракет С-300. Уда­рили ними по колоні. Потім поча­ли обстріл артилерією. Осколка­ми в нашій машині пробило па­ливний бак. Я дав команду десан­ту висадитися, а ми з екіпажем від­вели машину в посадку. Там якраз зав’язався бій із рашистами. Тож наша група підтягнулася на допо­могу піхоті.

Головна проблема по­лягала в тому, що довкола все бу­ло всіяно мінами-пелюстками і «розтяжками». Дехто з хлопців підірвався. Зрештою нам вдалося увірватись у ворожі окопи. Під час перестрілки ми вбили 8 вагнерівців, зайняли кругову оборону. Та оскільки це були ворожі позиції, то окупанти добре знали координати і стали бити по нас із танків та ар­тилерії.

Перша ніч була, мабуть, найважчою. Потім ситуація тро­хи стабілізувалася. На ранок помі­нялися наші піхотинці та моя група розвідників (зайшло шестеро сві­жих бійців). У подальшому хлопці мінялися щодоби, та я залишався з новими групами і штурмував по­зиції упродовж 10 днів. Ночував в окопах. Спав по одній-дві години. Перших 3-4 дні взагалі нічого не їв. Лише пив воду і курив цигарки. Двічі росіяни намагалися відбити втрачені позиції. Відправляли до нас свою «спецуру». Та обидва ра­зи ми відбивалися і продовжували наступ. Зайняли ще кілька позицій.

На десятий день штурму Олек­сандр із побратимами знайшли в одному з окопів покинутий рашис­тами протитанковий ракетний комплекс «Фагот» із боєприпаса­ми до нього.

— Про знахідку я доповів ко­мандиру Він каже “Забирай тро­фей, свою групу і відходьте на­зад. Пора вам трохи відпочити”. Та тільки-но ми почали збиратися, як почався обстріл. За ним - воро­жий штурм. Зав’язався бій. По нас
стали гатити з танка. Так вийшло, що поряд зі мною в цей момент бу­ли двоє піхотинців. Вони кинули­ся до бліндажа, я за ними. І якраз стався приліт... Хлопці, на жаль, за­гинули, мене ж відкинуло вибухо­вою хвилею і посікло осколка­ми. Коли я отямився, то відчув, як по обличчю тече кров і перед очи­ма все пливе. Сам би я не вибрав­ся з поля бою. Допоміг один боєць, який узяв мене під руку і довів до бойового медика. А вже той із пе­редишками тягнув мене два кіло­метри до місця евакуації.

ГОСПІТАЛЬ, МІКРОІНСУЛЬТ І ЗНОВУ ФРОНТ

Після поранення Олександр потрапив до запорізького госпіта­лю. Там у нього діагностували важ­ку контузію, розрив барабанної перетинки правого вуха і закри­ту черепно-мозкову травму.

— За два дні мене перевели в чернігівський шпиталь. Я сам по­просив — хотів, щоб мама могла приїжджати до мене і менше хвилювалася. Я ж у неї один. Не щас­тя, руки-ноги зосталися при мені, тож візуально поранення здавало­ся не таким страшним. Хоча без­слідно воно не пройшло. Я повніс­тю втратив слух на праве вухо. А ще внаслідок контузії в мене став­ся мікроінсульт. Уже в Чернігові. Оніміла вся права половина тіла.

Та, дякувати Богові, мене швидко відпустило. У чернігівському гос­піталі я пробув місяць. Там же ді­знався, що мене нагородили ор­деном Богдана Хмельницького III ступеня.

Після лікування Сашу напра­вили на ВЛК, де він прямо під час огляду втратив свідомість.

— Мене знову поклали в шпи­таль. Там пролежав іще три тижні. Потім таки пройшов комісію. Ме­не визнали «обмежено придат­ним», тож я отримав можливість перевестися в небойовий підроз­діл. Зібрав документи і поїхав у свою частину, щоб написати ра­порт. Та 47-й бригаді (яка тоді була в тилу на відновленні) якраз надій­шов наказ висуватися під Авдіївку. Мої документи про переведен­ня ще були на розгляді, тому дове­лося вирушити з побратимами на фронт. 24 жовтня 2023-го ми вже були на Донеччині. Там вели обо­рону, що значно легше, ніж насту­пати. Проте бої теж були непро­стими. Правда, мене намагалися не залучати до бойових дій. Зде­більшого я займався тим, що заводив і виводив на позиції наших пі­хотинців і саперів, допомагав аеророзвідці.

На Донеччині Олександр про­був до березня цього року Аж поки не погодили його рапорт про переведення на Чернігівщину. За­раз він служить в одному з місце­вих підрозділів.

— Які в тебе плани? — запитав наостанок Героя.
- Продовжувати службу, і не лише до Перемоги, а й у подаль­шому. Хочу зв’язати своє життя із ЗСУ. Готуюся підписати контракт.

Джерело: газета “Гарт”, Олексій Прищепа

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.