Багатодітна родина переселенців потребує нашої допомоги

Біда висіла над Катрусею з її першого дня. Дівчинка народилася з аномалією обох стоп. Лікарі нази­вали лише ймовірні причини пато­логії. На запитання матері, чи змо­же дитина ходити, у них теж не бу­ло конкретної відповіді.
— Я змогла. Правда, перші кро­ки зробила тільки у два з полови­ною роки, — зітхає. — А про причи­ну недуги дізналася підлітком — у таборі «Артек». Була там із групою дітей-інвалідів. Нас дуже ретельно обстежували фахівці. Мою інвалід­ність вони пояснили тільки одним словом — Чорнобиль.



Зліва направо: Катерина із Семеном, Настя, Олександр, Аня, Ілона

Катя з’явилася на світ через З роки після трагедії на ЧАЕС. Зараз їй 35. Кожен прожитий рік — чер­говий етап боротьби за просте і ча­сом таке недосяжне щастя: бути такою, як усі. Адже те, що інші мали просто так, їй доводилось отриму­вати ціною великих зусиль.

Проблемою була навіть дорога до школи. Ходила в звичайну сіль­ську. Інших у її невеличкому Поліс­сі (на Городнянщині) не було. У теплу пору, хоч і нелегко було, до­биралася на уроки сама, взимку сестри возили на санчатах.
Навчалася старанно — хотіла й далі бути як інші: вступити до вишу.

І вступила — до Чернігівського пе­дагогічного. На психолога. Та піс­ля першої сесії забрала докумен­ти. Не тому, що навчання на стаціо­нарі виявилося не під силу, — про­сто дуже стомилася щодня долати нові бар’єри.

Повернулася додому і невдов­зі вийшла заміж. За здорового красивого хлопця зі Сновщини — свого однолітка (обом було по 20). Він дуже впадав за нею. Пилинки здмухував. Хто добре знав дівчину, не бачив у цьому нічого дивного: такої щирої вдачі, як у Каті, днем з вогнем не знайти. Були й такі, що заздрили і старалися «відкрити чо­ловікові очі». Та він нікого не слу­хав. За рік у молодят народилася донечка — Настя. І, як часто буває, вони почали віддалятися одне від одного. Психологи пояснюють це тим, що деякі чоловіки звикають до батьківства не зразу — длядля адапта­ції їм потрібно в середньому пів ро­ку. Особливо молодим, які ще «не нагулялися».

— Чоловік шукав найменшої за­чіпки, аби тільки піти з дому. Потім почав зникати нічого не пояснюю­чи. У дитини ріжуться зубки, вона постійно плаче, а він дратується: заважає спати. Бо прийшов тільки під ранок, — згадує Катя.

Вони розлучилися, коли Насті було 2 роки. Каті — 23. Згодом во­на знову вийшла заміж. Чоловік був немісцевим. Переселився в Поліс­ся кілька років тому. Особливих по­чуттів до нього в Каті не було. Голо­вне, що знайшов спільну мову з На­стею. Добре ставився до неї і після того, як народилися спільні дочки — Аня та Ілона.

— Усе було нормально, поки чоловік не почав пити. А він, коли п'яний, себе не контролює. Тро­щив усе підряд. Горе було й мені, коли потрапляла під руку. Треба було зразу тікати від такого життя. А я зволікала. Ходила із синцями, не один раз був струс мозку — терпілатер­піла. Аби тільки не займав дітей. Це було для мене найстрашнішим. Та згодом і воно сталося.
Тоді в момент ніби щось пере­мкнуло всередині. Я більше нічого не боялася: ні його погроз, ні за­лишитися самій із трьома дітьми — маючи другу групу інвалідності.

Та навіть коли ми розійшлися, колишній не припиняв нас терори­зувати. Приходив п’яний — погро­жував, бив вікна. У хаті кожного ра­зу було як після погрому. Я зверта­лася до поліції. На нього наклада­ли адміністративні стягнення. Про­те нічого не мінялося. Так трива­ло більш ніж рік. Поки суд не ви­дав йому обмежувального припису про заборону впродовж 6 місяців наближатися до нас менш ніж на 50 метрів. Лише тоді він перестав нас чіпати. Боявся, що посадять.

Тепер можна було нарешті жи­ти спокійно, ростити дочок. З ними не було ні сумно, ні самотньо. А ми­нуле хотілося якомога швидше за­бути. Крім одного-єдиного спога­ду. Про перше кохання.

- Мені тоді було 17. Саша (він із сусіднього села) майже на 3 ро­ки старший. Ми не могли жити од­не без одного. А посварилися че­рез дрібниці. Помиритися не ви­йшло — він одразу поїхав з Украї­ни. Не писав і не телефонував.

А Катя була певна: якби не ця сварка, усе в її житті було б інакше. Та що жалкувати, коли вже нічого не повернути? Він, напевно, давно одружений, а діти — дорослі. Про­сто було б добре якось зустрітися, поговорити.
— Мабуть, думки справді мате­ріальні, — посміхається. — БоБо 4 ро­ки тому ми зустрілися. Випадково. На вулиці. Як давні знайомі. І роз­мова була не про колишнє, а так — стандартні запитання: як справи, як життя.

Але, зізнається, була рада ді­знатися, що Саша неодружений.

І ніколи не був. Не те щоб це дало надію на майбутнє (тим більше що за кілька днів він мав їхати на заро­бітки в Польщу), просто чомусь хо­тілося це почути. Обмінялися но­мерами телефонів. І ввічливим «приємно було побачитися» — на прощання.

Наступного разу побачились тільки за 2 роки, коли Олександр повернувся в Україну. До цього спілкувались лише телефоном. А зустрівшись, більше не розлуча­лися.

Щастя нарешті завітало і в Ка­тине життя: вона кохала і була ко­ханою. Дочки зразу прийняли Олександра, а він душі в них не чув. А коли дізнався, що й сам стане та­том, був на сьомому небі. Усе було так добре, що здавалося сном. 24 лютого 2022-го він обірвався.

— Сашу мобілізували у верес­ні. Я була на шостому місяці. Спо­дівалася, що чоловік зможе приїха­ти на пологи — командири обіцяли. Та не вийшло. Був на відеозв'язку. Коли почув, що народився син, за­плакав. Дивлюся на нього, і в самої сльози ручаєм. Акушерки, санітар­ки плакали разом з нами.

Взяти сина на руки Олександр Чернявський зміг тільки за рік — коли нарешті повернувся додому. Його комісували (у грудні 2023-го) з другою групою інваліднос­ті, пов’язаної з проходженням вій­ськової служби.

— Воював на Донецькому і За­порізькому напрямках. В основно­му на нулі. В окопах, на землі — за будь-якої погоди. Як результат — захворювання кульшових суглобів на обох ногах. Суглоби треба мі­няти. В Обласній лікарні постави­ли в чергу, та коли вона підійде, хто знає. А Саша без знеболювальних уже не може зробити й кроку.

Загострення хвороби пов'язане гордіями, які родина пе­режила цьогорічного 25 березня. Того дня ворог інтенсивно обстрі­лював Городнянщину. У напрямку Полісся, згідно з оприлюдненою інформацією, було зафіксовано близько 40 вибухів. Біля села була пошкоджена ЛЕП, без електропос­тачання залишилося понад 400 до­моволодінь у Поліссі, а також у су­сідніх Берилівці, Гасичівці, Сутоках, Мощенці.

— Ми під час обстрілу були до­ма. Крім Насті — вона пішла в мага­зин. Кругом гул, земля дрижить, у хаті повилітали вікна. А Саша сідає на велосипед і їде по Настю. Йому цього категорично не можна, та як інакше? — кажекаже Катерина.

Вона разом із дітьми (Ані 11, Ілоні 9, Семену 1 рік і 4 місяці) ховалася в погребі. Обняла їх, за­крила собою. На щастя, нікого не зачепило.

— Коли ми вийшли у двір, Саша з Настею вже були дома. Дочка бі­ла як сніг. Тремтить. Уся на нервах.
Родину прихистили знайомі з Бутівки. Згодом Чернявські поча­ли шукати квартиру.

— Та куди не подзвоню, як ска­жу, що четверо дітей, — відмовля­ють.

Із житлом допомогли в Тупичеві. Родину розмістили у впорядко­ваній двокімнатній квартирі з усіма вигодами. Раніше в ній мешкали батьки голови Чернігівської РДА Андрія Попика, потім її викупи­ло місцеве СТОВ «Тупичівське», де директором Володимир Авдєйко. Пожити дозволили безкоштов­но. Чернявські платять тільки за ко­муналку. Дуже вдячні всім, хто до­поміг.

Але це житло не назавжди. Від­новлювати будинок у Поліссі, що менш ніж за 20 км від кордону, і по­вертатися туди з чотирма дітьми поки що небезпечно.

— Сім'я хороша, позитивна. Ми б хотіли, щоб вони залишилися в нас. Знайшли підходящий буди­нок — просторий, газифікований, недалеко від центру. Але й коштує немало — 240 тисяч гривень. На жаль, сільрада не може його при­дбати самотужки, — каже голо­ва громади Лариса Шовкова. — Громадська організація «Джере­ло громадських ініціатив» оголо­сила збір коштів. Та рахунок попо­внюється повільно — зараз на ньо­му всього кілька тисяч — у той час, як на це житло вже є претенденти. Умовляю господаря зачекати. Він ставиться з розумінням. Але так не може тривати довго...

Для тих, хто має можливість і захоче допомогти цій родині, пові­домляємо реквізити:
Допомогти родині можна, переказавши кошти за такими реквізитами:
Номер картки: 4790 7299 4653 8238
IBAN/рахунок: UA423535530000026202000537828
ПІБ отримувача: Ізотова Марина Олександрівна – голова ГО «Джерело громадських ініціатив».

Джерело: газета “Гарт”, Марія Ісаченко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.