У Мені працює чудо-майстер нарозхват

Маршрутка, що курсувала Меною восени і взимку, до наступних хо­лодів буде «на канікулах». Її паса­жири пересіли на велосипеди. У багатьох вони не нові — постійно щось ламається. Коли нема кому полагодити — біда. Бо знайти хорошого майстра зараз не так уже й просто: багато чоловіків на фрон­ті, а в майстерні, що на Троїцькому базарі, займаються в основному спортивними велосипедами. Зви­чайних, тим більше “доходяг”, бра­ти на ремонт не хочуть. Їх тягнуть до Миколи Романця — і старі й ма­лі. Хоча ні, до клієнтів поважного віку він виїжджає сам. Коли робо­ти небагато — ремонтує на місці, а коли клопітно, забирає додому.



— Із самотніх бабусь усе й почалося, — каже Микола. — У перші тижні повномасштабного вторгнення до Мени було не добратися. Хто знає, коли сини чи онуки доїдуть, а велосипед треба. Як відмовиш? Тим більше що було чим ремонтувати.

Запчастин у нього — на всі випадки. Так було і в батька. Його велосипед завжди був на ходу. Кататися синові не забо­роняв, але за умови, що ремонтуватимуть разом. Хоча малий і сам цього хотів.

— А коли мені виповнилося 10 ро­ків, батько подарував «Орлятка». Це був не просто підлітковий велосипед, це бу­ла мрія. Я ремонтував його сам. Батько не втручався — сидів на стільчику, курив і спостерігав.

Після закінчення школи Микола Воло­димирович став військовим. Вийшовши у відставку, ще 12 років працював у Києві — охоронцем. Можливо, і досі їздив би на вахти у столицю (у свої 56 він ще той ко­зак!), якби не війна.

Розказує:

— Нашу контору розбомбили. Керівни­цтво повідомило, що більше нікого найма­ти не буде. Тож я повернувся в Мену.

Вдома довго без роботи не був, відремонтував кілька велосипедів — і пішли замовлення.

— Стали у пригоді давні навички. Не перестаю дякувати батьку.

Ремонт різний — від заміни деталей і переспицювання коліс до повної рестав­рації. Адже придбати новий двоколісний може далеко не кожен. А за послуги ціни не захмарні.

— Радий, що можу виручити земляків, — каже Микола Володимирович.

І не тільки ремонтуючи велотранспорт виручає: разом із сусідом Миколою Ко­том робить груби. Попит на них теж зріс ще на початку вторгнення.

— Багато хто, в кого було тільки газо­ве опалення, переживав: а що, як росіяни влучать у газопровід? Як тоді зимувати в холодній хаті? Груби були як запасний ва­ріант.

— Робити їх таж батько навчив?

— Ні, груби - Микола. Він у нашо­му тандемі головний. Я - підмайстер, - усміхається. — Та вже багато чого навчився. Робимо нові — як правило, 140 на 60 см, із трьома колодязями, ремонтуємо старі. Дехто просить полагодиш димар. Доводилося бути і сажотрусами.

За таке візьметься не кожен, та й не всі це вміють Тому обидва Миколи дуже затребувані.

— І ми не без діла, і людям добре, — задоволений мій співрозмовник.

Джерело: газета “Гарт”, Марія Ісаченко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.