Ірина Коровай першою у Корюківському районі створила патронатну сім’ю

Через 2 дні (27 квітня) Ярику виповниться 2 міся­ці. Він спокійний, не плакси­вий. Симпатичний — із пух­кими щічками.



Ірина Коровай з Ярославом

— Наїв за місяць, — по­сміхається Ірина Коро­вай із Прибині, що на Корюківщині Вона саме го­дує малюка з пляшечки. Той повністю зосереджений на процесі.
Дуже мила і радісна кар­тина, якщо не знати, що рід­на мати Ярика відмовилась від нього — щойно народив­ши залишила в пологовому відділенні. А Ірина йому — за великим рахунком — ніхто. З родичами хлопчика вона на­віть не знайома. За статусом — вихователька в патронат - ній сім’ї, яку недавно ство­рила. Така сім’я — перша у громаді. А Ярослав у ній — перший вихованець.

До війни термін перебу­вання дітей у патронатних родинах не міг перевищу­вати 3-х місяців. Стільки ча­су відводилося на подолан­ня складних життєвих обста­вин, у яких опинилася ди­тина, повернення її у свою сім'ю чи влаштування в ін­шу. Через воєнний стан тер­мін перебування збільшили. Його в кожному конкретно­му випадку визначає Служба у справах дітей.
Скільки Ірина буде опі­куватися хлоп'ям, поки що не відомо. Крім нього, во­на не проти взяти до себе й інших дітей, яким потрібна підтримка. Пояснює:

— Мої син і дочка вже до­рослі, одружені. Анжелі 27, живе в Корюківці, Артем (він на 2 роки молодший) — у Чернігові. Чоловік мій на фронті. Хазяйства великого не тримаю. Сил у мої 49 іще вистачає.
Матір Ярослава Ірина не засуджує. Каже: все могло бу­ти. Може, зробила так через безвихідь. Або через депре­сію. Як вона вибиває з колії, Ірина знає з власного досвіду.

— Моя третя дитина — хлопчик — народилася мертвою. На восьмому міся­ці вагітності. Це було страш­не горе. Я була сама не своя. Нікого не хотіла бачи­ти. Була така суцільна чор­на смуга — вся зі страждань.

I від них ніщо не відволікало — не було ніякого порятунку. Так тривало майже рік, і зда­валося, що не відпустить ні­коли — поки не доб'є мене остаточно, — Ірина ледве стримує сльози. Уже мину­ло 15 років, та болить і досі.

Тоді, згадує, допомогли переключитися родичі з Ки­єва. Вони мало не силоміць вирвали її зі звичної обста­новки — забрали до себе в столицю, влаштували на ро­боту. З дітьми-підлітками за­лишився чоловік. Йому було нелегко, та, як кажуть, своя ноша не обтяжує — впорався.

- Олександр — найкра­щий у світі. Я його дуже лю­блю. Мабуть ще з пелюшок, — говорить Ірина. — Наші мами дружили. Потім роз­казували: покладуть нас на ліжко, загородять подуш­ками і роблять свої справи. Саша на кілька місяців молодший, та й спокійніший — тихо лежить. А я постійно лізла до нього. «Боялися, що хлопець без очей залишить­ся», — сміялася моя мама.

— Мабуть, він здавався Вам великою лялькою.
— Може. Але чоловік потім не раз говорив, що я першою почала залицятися.

— Скільки Олександр залишався з дітьми ?
— Майже 11 років. Він їх ростив. А я заробляла гроші.

За фахом Ірина кухар-кондитер. Та працювати до­велося на різних роботах (зокрема в дитсадку, у готе­лі, в торгівлі) — і в Україні, І за кордоном.

— Повернулася кілька років тому. Намагалася зна­йти роботу в селі. А її тут не­густо. Скуповували з чоло­віком лисички, вирощува­ли картоплю на паях, — роз­повів місцевий староста Петро Рябець — Родина хо­роша, позитивна.
Догляд за Ярославом для Ірини Коровай — теж ро­бота. Офіційна — і стаж іде, І зарплата. Та — що не менш важливо — є кому віддавати любов, її, каже Ірина, поки жила далеко від сім’ї, нако­пичилося стільки, що виста­чить ще на одне життя.

Тож, коли невістка зава­гітніла, майбутня бабуся була на сьомому небі від радості. А надто, як народилася онуч­ка і молоді переселилися з Чернігова до них у село, бо тут було безпечніше. Та коли Емілія трохи підросла, вони повернулися додому.
— Стало порожньо. Див­люся на її речі, і сльози на очах. А втішати нікому. Саша воює вже більш ніж рік. У хаті тільки я і три коти...
Тому, дізнавшись про за­лишене в пологовому не­мовля, Ірина майже не роз­думувала. Тим паче що чо­ловік її підтримав. А дочка разом із нею проходила на­вчання — аби за потреби (у житті буває всякого) догля­дати за малюком.

У Прибині одні захоплю­ються вчинком Ірини, інші пліткують. Мовляв, спокуси­лася на великі гроші. Можливо, для села місячна зарп­лата в розмірі 5 прожиткових мінімумів для працездатних осіб (15 140 грн) — дійсно неабиякі кошти. Але чомусь до цього ніхто в селі не захо­тів створити патронатну ро­дину.



Подружжя Коровай до війни

Втім Ірина не має часу дослухатися до теревень. Він тепер майже повністю належить Ярику. Рідних вона з малюком уже познайомила — на дні народження онуч­ки. Першого квітня хлопчика влаштували в патронатну сім'ю, а п’ятого вони удвох вітали в Чернігові Емілію з її першою річницею.

— А чоловік бачив Яри­ка тільки на фотографіях?

— Не тільки. Він днями приїжджав у відпустку. Но­сив його на руках, бавив, ку­пав разом зі мною. Саша чо­мусь переконаний, що ма­люк буде руденьким. Казав: “Наш рижик”.

— “Наш” ? Хоче, щоб хлопчик залишишся?
— Так. За 10 днів, що був удома, він не тільки відпочив біля Ярослава від того пекла, що в них на Донеччині. Бачу, що прикипів до малого.

- А Ви?
— Під час навчання нам постійно нагадували: не тре­ба звикати до вихованця — з ним незабаром доведеть­ся прощатися. Але це відбу­вається саме собою. Я дуже хочу, щоб знайшлася хоро­ша сім'я, у якій Ярослав ви­росте щасливим. А з іншого боку вже стає важко уявити, що він буде не зі мною. Ста­раюся про це не думати.

— А що Ви відповіли чоловіку?
— Сказала. «Повертай­ся живим. I в нашій сім'ї бу­де багато дітей».

Джерело: газета “Гарт”, Марія Ісаченко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.