Жителі старостинського округу Городнянщини розповіли, як янгол-охоронець рятував їх від обстрілів росіян

Від центру цього старостинського округу, що на Городнянщині, до кордону з росією нема й 10 км.



— На початку повномасштабного вторгнення здавало­ся, що це далеко. До нас на­віть переселялися люди із Сеньківки, — згадують селя­ни. — А зараз ми й самі як у Сеньківці — під прицілом.

Разом з тим у селі на сьо­годні мешкає більш ніж 200 людей. Працюють два мага­зини, фельдшерський пункт, сільгосппідприємство, біблі­отека, Будинок культури. Школа — тільки початкова. Старших учнів на навчання (коли воно офлайн) шкільний автобус возить у Городню.

— А молодших у нас всьо­го 9. І двоє вчителів. Прово­дять уроки дома в учнів, — розповідає староста.
В інших населених пунк­тах, які входять до складу округу (вони до кордону ще ближче), дітей немає.

— У двох селах залиши­лося по 12 мешканців, у тре­тьому — 6. Жилих осель ще менше. Люди там в основно­му пенсійного віку. Є по 70 років і старші. Деякі — на групі.
Із ближніх сіл, які при­близно за 2 км від центру округу, мешканці добирають­ся до магазину самі. А в даль­ні, що за 5 км, хліб І продук­ти, які замовили люди, возять староста і комунальний пра­цівник. Як правило, один раз на тиждень. А коли виходить то й двічі.

Кажуть: влітку доставля­ли під кожен двір, а почина­ючи з осені — тільки до край­ньої хати. Бо дороги такі, що далі не проїхати. Сюди меш­канці приходять як у магазин — викуповують замовлені то­вари. У крайній хаті живе ко­лишня продавчиня — вона погодилась обслуговувати односельців.

Попри невелику відстань, добратися буває непросто й до самого села. Коли виділе­ний міськрадою УАЗ не мо­же проїхати, чоловіки діста­ють власні мопеди, кладуть на них мішки з продуктами і — де ними, де пішки (мопе­ди доводиться вести по ка­люжах) — долають шлях. Для підстраховки надівають бронежилети. Але більше спо­діваються не на них, а на ян­гола-охоронця, що, як стверджують місцеві, береже села від ворога. Вірять: саме він уже не раз відводив біду.
— Минулого року під час обстрілу згоріла хата двох братів — Віктора і Володи­мира. Снаряд упав прямо на будинок. Від нього практич­но нічого не залишилося. Чо­ловіки вціліли дивом - адже вони зазвичай дома. Та саме того дня їх покликав на поміч односелець.

Іншого разу ворог влучив у сарай жінки (її звати Лари­са), де вона тримала своє не­мале господарство. Кури, ін­дики, інша живність загинули, а дві корови, якими господи­ня особливо дорожила, зали­шилися живими. Вони були в тій же самій будівлі, тільки з іншого боку.
Дивовижний випадок стався минулорічної осені і з дідом Миколою (йому 77). Під час обстрілу він був удома сам — перебирав виноград.

— І раптом — вибух. За кілька кроків — уу сусідній кім­наті. Стіни падають, усе роз­літається, а я живий. Виско­чив у чому був — це все, що залишилося з майна. Якби це не зі мною сталося, не пові­рив би, — розказував потім односельцям.

Проте із села дід Микола не виїхав — пішов у чужу ха­ту, що вже кілька років стояла пусткою. Пояснює: не мо­же покинути батьківщину, де минуло все життя.
Такі ж самі пояснення і в інших місцевих мешканців, що, попри небезпеку, не спі­шать залишати рідні села..

— Постійно переконує­мо їх виїхати. Не обов’язково далеко — навіть у нашій при­кордонній Городнянщині є безпечніші місця. Більше то­го — міськрада купує житло для переселенців своєї громади (уже придбано 10 бу­динків, і процес триває — на це з місцевого бюджету на нинішній рік виділено 1,5 млн гри. — Авт.). Проте лю­ди не погоджуються.
Ті, хто був готовий до пе­реїзду, зробили це раніше. А ті, що залишилися, і досі ні в яку, — продовжує староста.

— А коли лунає повітряна тривога, є куди ховати­ся? — цікавлюсь.

— До нас звуковий сигнал не доходить. Про повітряну тривогу знають тільки ті, кому приходять сповіщення на те­лефон. А інші дізнаються про небезпеку, коли вже чутно, як бахкає. Тоді ховаються в по­греби.
У самі села, на щастя, піс­ля випадку з Миколою Ступаком не прилітало.

Недавно відбулася зу­стріч керівництва грома­ди з мешканцями цього старостинського округу. Люди просили «переселити» ближ­че до центру головного села фельдшерський пункт, відре­монтувати дороги, поліпши­ти якість зв’язку та Інтернету, допомогти із забезпеченням паливом — заготовляти дро­ва в навколишніх лісах ніхто не ризикує. А в цілому, каза­ли, жити можна. Навіть поля не пустують. І кошти за орен­ду виплачують.
Страшно, неспокійно, та що вдієш — війна.

Джерело: газета “Гарт”, Марія Ісаченко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.