Марія Чернега з Носівки розповіла, як провела на робочому міс­ці 49 діб, через війну

Уранці 24 лютого 2022 року Марія Чернега з Носівки приїхала на роботу. І провела на робочому міс­ці 49 діб. Після того як у липні 2022-го про Марію розповів мер Києва Віталій Кличко, нашу земляч­ку стали називати «символом столичного метро» й дякувати в її особі всім працівникам Київського метрополітену.



Марія Чернега, фото з сайту "Вечірній Київ"

Із допису Віталія Кличка у фейсбуці:

«Сьогодні — історія про жінку, вид чиєї роботи в пер­ші місяці широкомасштабної агресії росії залежали ком­форт і безпека сотень киян, які ховалися від ракетних ударів по місту на станції столичного метрополітену «Лук'янівська».

Це історія про 38-річну чергову станції метро «Лук’янівська» Марію Чернегу. У перший день широко­масштабного вторгнення росіі в Україну вона не злякала­ся і, незважаючи на то, що мешкає в Чернігівській області, приїхала но роботу в Київ, і працювала помад місяць на глибині 90 метрів під землею. Окрім звичної роботи чер­гової по станції — прийому та відправки потягів, допомо­ги маломобільним пасажирам, підтримки зв'язку з іншими станціями метро «зеленої гілки», допомагала організову­вати життя киян у підземці: роздавати гуманітарну допомо­гу, їжу, стежити за порядком і безпекою не станції.

Під час чергування Марії стався й ракетний удар поряд зі станцією 15 березня, у результаті якого був частково пошкоджений вестибюль «Лук'янівської». Тоді станцію закри­ли на кілька днів для усунення пошкоджень...»

Як усе було, Марія згадує за кілька днів до другої річниці вторгнення.

— Я працюю черговою по станції метро з 2003 року, саме на «Лук'янівській» — зз 2008-го. 24 лютого у мене бу­ла денна зміна - з 8.00 до 20.00. Із самого ранку вже бах­кало, але транспорт ходив, yсі їхали на роботу. Було страш­но, проте не вірилося, що це надовго, думали — дань-два максимум. А затяглося...

Наша станція зразу почала працювати як укриття. Люди спускалися на платформу з домашніми тваринами, з валізами. У нас один поїзд стояв для укриття пасажирів, у ньому розміщувалися в основному люди похилого віку та з дітками, щоб їм було комфортніше А на платформі ставили намети, стелили матраци, подушки. У перші дні на станції постійно перебувало 900-1000 чоловік, пізніше — 300-400. Місцеві, хто жив неподалік вдень ходили додому, а на ніч поверта­лися. Ночували спускалося багато людей. Щоб їх відволікати, нам на станцію привезли і встановили проєктор, крутили фільми, мультики, адже багато було сімей з дітками.

Коли стало зрозуміло, що бойові дії затягуються, й люди почали виїжджати на евакуацію, добиралися на залізнич­ний поїзд метрополітеном. У нас пусти­ли один потяг в обидва боки. Ми працю­вали в залежності від того, як треба бу­ло організовувати рух. Повідомляли па­сажирам, що йде потяг. Було, вони че­кали його хвилин 20, а бувало, що й 40, бо збиралося багато людей, ще й із ре­чами.

Весь той час працювати було незвич­но й важкувато, адже, крім своєї роботи як чергової, я мала приділити увагу кожному, хто просив про допомоги. Люди звертались хто по що. Ми гріли їм обіди в наших мікрохвильовках, робили чай, каву, ділилися їжею, якимись необхідними речами...

Добратися додому я можливості не мала. Залізницю пошкодили, а їха­ти трасою по нашому ніжинському на­прямку було небезпечно, поки там іш­ли бойові дії. Відпрацювавши, ми під­німалися перепочити нагору в службове приміщення (вони призначені для іншого, але з огляду на ситуацію нам - персоналу, який лишився, - дозволили ними користу­ватися).

Я дуже сумувала за чоловіком і дочкою (на той час Ані бую 16). І вони - за мною. Слава Богу, моя родина (батьки Марії теж у Носівці. — Авт.) була в безпеці. Ми зідзвонювалися. Хоч я й працювала під землею, рідні все одно переживали за мене. Особливо після ракет­ного удару 15 березня.

Він стався десь о п'ятій ранку; я чергува­ла в нічну зміну. У нас є пристрої охоронної сигналізації, і всі вони спрацювали — при­лади пищали, мигали. По камерах відео-спостереження не було нічого видно, летіли осколки скла, пилюка... Станцію закрили, че­рез нас поїзди йшли не зупиняючись. Але ду­же швидко — буквально за кілька днів — усе прибрали і станцію відкрили.

Додому Марія потрапила лише 13 квітня.

— Чоловік приїхав по мене машиною. Був маршрут, яким направляли. Дорога видалась важкою і страшною, у селах я побачила роз­биті будинки й техніку... А вдома були обійми і сльози радості!

— Після допису мера столиці про Вас відчули себе знаменитістю?
- Було приємно, але я до цього ставлюся спокійно. Ми під час кожної зміни, можна сказати, публічні люди, - сміється Марія і вже серйозно додає: - Я просто виконую свою роботу, яка є дуже відповідальною.
І зараз, через 2 роки, після початку великої війни, на її станцію приходять ховатися від обстрілів.

— У цей район був уже не один приліт, тому під час повітряної тривоги наша станція як, укриття працює цілодобово.

Джерело: газета “Гарт”, Аліна Ковальова

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.