36-річна Дар’я Козуб запропонувала чоловіку-військовому партнерські пологи, щоб швидше вилікувати його від ві­йни

— На щастя, не зомлів, — каже про чоловіка 36-річна Дар’я Козуб із Риботина на Коропщині, розповідаючи про партнерські пологи.
Запевняє: запропонувала йому бути по­руч при народженні дитини не через власні паніку і страх й аж ніяк не через бажання зму­сити побачити «увесь цей біль», щоб міцніше прив’язати до себе.

— Хотіла швидше вилікувати Сергія від ві­йни, — пояснює коротко.



Вона — місцева. Родина чоловіка переїха­ла в Риботин із Запорізької області, коли йо­му було 11. На 4 роки молодша Даша на той час тільки почала ходити до школи. Тоді він її, ясна річ, не помічав. Почали зустрічатися, коли дівчина закінчувала 9-й клас.

— Сергій підкорив мене своєю добротою. Був ніжним. Дарував квіти. Я не тільки закоха­лася в нього — я ще й поважала його. Бо він ні­коли не брехав, не скаржився і вмів тримати слово. У мене не було життєвого досвіду. Але є речі, які відчуваєш серцем. Я відчувала, що мені дуже пощастило. Ми разом уже 18 років. І чоловік мене жодного разу не розчарував.
Після школи Даша вступила до Ніжинсько­го училища культури на хореографію. Сергій працював на будівництві в Києві — заробляв і на її навчання, і — згодом — на весілля.

Першою в них народилася дочка. Назвали Женею. Усе було добре, поки згодом у Дарі не з'явилися проблеми зі здоров'ям. Довело­ся брати академвідпустку, а потім і взагалі пе­рейти на заочне відділення та ще й змінити хо­реографію на бібліотечну справу. На молоду родину через це звалилася купа проблем. Але разом Дами із Сергієм подолали всі виклики. Ростили донечку, а згодом на світ з'явився і син. Зараз Євгенія навчається в Києві на перу­каря-візажиста, Олексій — у десятому класі.

— Сергій їздив на заробіт­ки до самого повномасштабного вторгнення. Остання його тру­дова вахта закінчилася напередодні 24 лютого. Вдома з перших днів був у теробороні. Та я знала: це ненадовго. “Я служив строко­ву. Моє місце — на фронті» — така була його позиція. А мені, щоб не намагалась відмовити, сказав од­разу; «Я все одно піду». Так і зро­бив. Вслід за ним на фронт пішли два його брати — Андрій і Олек­сандр.

Воювали в гарячих точках — пройшли через пекло в Кураховому, Покровську, Соледарі Зазнали тяжких поранень.

— Чоловік мені не зізнався, на­скільки все серйозно, поки най­страшніше не було вже позаду. Він завжди оберігав нас від не­гативу. Всі труднощі брав на свої плечі
Лікарі поставили його на ноги, втім одне око врятувати не вдало­ся. Сергій на нього не бачить. Піс­ля госпіталю і реабілітації служить у військкоматі.
Каже: чоловік, якого вона зна­ла як саму себе, повернувся з ві­йни іншим. Він добре ставився до дітей, до неї, але став мовчазним, закрився в собі. Не стало не ли­ше тортиків і всяких смаколиків, які він часто готував для сімейних чаювань, — зникла навіть його по­смішка.

— Він змінився, але я залиши­лася такою ж, якою була. І так са­мо кохала його. Знала, що він — теж. Просто душа його знесиле­на. Наче розтерзана війною.
Тому, зізнається, дуже зраді­ла, коли дізналася про вагітність.

- А Сергій?
— Не передати які Він потім увесь час повторював, що хоче донечку. Раніше ми не загадували наперед - дівчинка народиться чи хлопчик, не мало значення. А те­пер чоловік просто марив дочкою.

— Мабуть, бачив у ній Ваше продовження.
— Може й так. А ще, думаю, йо­му хотілося більше ніжності І лю­бові. І не тільки отримувати їх, ай віддавати. Тому й на партнерські пологи погодився не вагаючись. Інші чоловіки не хочуть відчува­ти дискомфорту, бояться крові. А він її вже надивився на передовій. Боявся тільки за мене — щоб усе пройшло без ускладнень.

— Фахівці ВООЗ стверд жу­ють, що присутність на пологах близької людини суттєво спри­яє доброму самопочуттю поро­діллі.
— Це правда. Коли поруч не просто близька, а й кохана і дуже надійна людина, і біль менший, І на душі спокійніше.

Як Сергій і хотів, народилася дівчинка. Назвали Емілією. Ім’я маленькій вибрала старша се­стра. Воно всім сподобалося.
Хрещені батьки дівчинки — військові. Один — брат Даті (Ми­кола), другий — Сергія (Олек­сандр). Рідний дядько маленької — Андрій — теж захищав країну.
Зараз Емілії 4 місяці.

— Уже видно, на кого більше схожа?
— На чоловіка, — посміхається Даша. — Сподіваюсь, тепер війна його нарешті відпустить.

Джерело: газета “Гарт”, Марія Ісаченко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.