На Куликівщині згорів дім двох оборонців. Родина потребує допомоги

У родині Баштовенків із Кладьківки на Куликівщині — двоє оборон­ців України: батько і найстарший із трьох дітей, Олександр. На початку січня він приїхав у відпустку, а коли повертався на службу, не знав, що в цей час їхній дім палає... Надбане за роки згоріло за хвилини. Посеред січневих морозів сім'я за­лишилася без нічого. Тоді у відпустку — позапланову — приїхав батько...

47-річний Микола Баштовенко був мобі­лізований у грудні 2022-го, служить у 105-му прикордонному загоні імені князя Володи­мира Великого (Чернігів).

- Дякую командуванню, що відпустило ме­не до 25 січня. Хочу до максимуму все владна­ти, допомогти родині облаштуватися хоча б на перший час. Маючи донедавна все своє, тепер мусимо починати з нуля не лише в чужому до­мі, а й в іншому населеному пункті (у Куликівці — авт.). Цей будинок нам підшукав кум, Вадим Медвідь. Йому окрема величезна подяка за всю поміч і підтримку!

Про Вадима, теж оборонця України, ми пи­сали в матеріалі «Втратив ноги, але не оптимізм». Він зараз живе в Куликівці, родом же з Кладьківки, які Баштовенки.

— Ту нашу хату з братовою допомогою я бу­дував 9 років, — розказує Микола, — її ще моя мама купувала. Хата й так була старенька, а коли мами не стало, почала занепадати. Ми її пере­будували, провели всередину воду, встановили бойлер, станцію, ванну, туалет.

- Ми жили як у місті, — додає 45-річна Людмила. — Мали все для комфорту: пральну машину, холодильник, дві морозильні камери, які якраз забили свіжиною - за три дні до пожежі закололи порося. Недавно купили шафи із дзер­калами. Ось дивіться: стінка, плазма висить, — Людмила відкриває галерею фото у своїй мобілці. Гортає далі, натрапляє на фото троянд висо­тою з паркан. — Там у мене стільки елітних кві­тів було!..

— І молодий великий сад: черешні, персики (цього року як уродили!), — докидає Микола. — Я працював у Вишневому 12 літ, щороку по 5-7 саджанців привозив. Розвели виноград, малину; смородину, йошту.
Обжились, тракторець купили. Хоч село й вимирає, але це був наш дім. Думали там ста­рість зустрічати...

ПОЖЕЖА

— Це сталося 8 січня, — розказує Людмила. — Я ви­топила грубку й о 9.10 піш­ла на роботу (працювала в агрофірмі “Кладьківка” ва­гівницею, лаборантом хіміко-бактеріологічного аналі­зу). А о 9.40 мені подзвони­ли сусіди і сказали, що хата горить. Уже збіглися люди. Два хлопці, Валик Топчій і Петро Матюка, намагали­ся щось зробити. Відірвали двері, я вбігла в хату, не при­думаю куди кидатися... У ха­ті повно диму, задихаюся... Петя повідключав холодиль­ник і морозилки, став мене отак трясти, щоб отямити: “Людо, гроші, документи!” Я встигла винести тільки до­кументи, і то не всі. Добре, що паспорти, свідоцтва про народження були вкупі — у “тривожній валізці”.

— А гроші? Була «зана­чка»?
— Так. Згоріла... Ми по копійці збирали, відкладали, бо в нас же троє дітей, треба заплатити за навчання, всіх одягти, взути. Я не встигла грошей витягти. I так мало не задихнулась. Пожежники приїхали відносно швидко, але врятувати щось уже не можна було.

— Звісно, хата згоріла блискавично, бо дерево, со­лома, всередині — гіпсокартон, вагонка.

Офіційна причина поже­жі — «недолік конструкції, порушення правил монта­жу нагрівальних печей і ди­марів».

— Це попередня версія, пожежники нам не сказали, що точно спричинило по­жежу. Вони приїхали, коли вже впала стеля, встанови­ти причину було неможливо.

У дім ми з чоловіком вклали душу. I в нього, і в мене вже немає ні батька, ні матері, ми самі всього на­дбали. Пнулися, держали корів, телят, коня (коли чо­ловіка мобілізували, коня мусили збути), щоб дітям у цьому домі створити хороші умови (до переходу в нього ми жили у хатинці на курячих ніжках). А тільки створили — он як сталося. Згоріло дотла ВСЕ!

Ось такий красунчик у хаті був зачинений, — знову показує фото, на якому миле цуценя. — Це — Арчі. Вони зі ще одним нашим собачкою Юмі обидва вибралися. А котик, бідолашний, згорів.

Тож дім Баштовенків за­лишиться у спогадах та ли­ше на цих знімках у телефоні.

— Усі інші фото й відео, які були на флешках і дис­ках, погоріли. Шкода тих, що в пологовому знімали, коли Артемка забирали. Ось за­раз він сам прибіжить, пока­же на своєму телефоні відео зі своєї кімнати. Саме пішов гуляти до друга.
9-річний Артем — єди­ний із родини, хто навіть зрадів переїзду із села до Куликівки.

— По-перше, він ще не усвідомлює трагедії. По-друге, він давно мріяв жи­ти в Куликівці, бо за рік, що тут навчається, прикипів до школи, знайшов друзів.
Слава Богу, що тоді йо­го й інших дітей удома не бу­ло. Поліна (їй 20) навчаєть­ся в Чернігівському коледжі економіки і технологій, винаймаємо їй квартиру в об­ласному центрі. Артем по­їхав туди до неї на свята. А Сашко (йому 25) перед са­мою пожежею поїхав. Якраз 8-го о 7.15 його поїзд виру­шав із Києва.

— Поки він був у дорозі, я не став йому дзвонити, а ввечері таки повідомив про пожежу.

— Як він відреагував?
— По-чоловічому стри­мався, але ж зрозуміло, що йому теж болить. Згоріли і його дембельська форма, і прапор його 26-ї артиле­рійської бригади, який він ось тільки привіз.
Сашко пішов доброволь­цем у березні 2022-го. У нас тоді неподалік бабахка­ло. Він рвався на фронт із перших же днів повномасштабного вторгнення. Із хлоп­цями учотирьох зібралися, видзвонили військкома, той приїхав о шостій ранку і за­брав їх. Зупинити сина не можна було. Зараз він знову на Донбасі. Я ж поки що служу на Чернігівщині, але не знаю, чи надовго...











ДОПОМОГА

Поки ми розмовляли, прибіг Артемко.

— Наш Рембо! — не стримав усмішки Микола, побачивши в його руках іграшковий автомат.

— Це мені друг подарував. Він мене на днюху запросив, — із захопленням заторохтів хлопчик.

— Ну тепер ходитимеш і на дні народження, і на футбол, — сумно посміхнувся Микола. — Раніше він не міг тут відвідувати якісь гуртки або бувати в гостях у друзів, адже зразу після уроків мав повертатися шкільним авто­бусом додому. А тепер змо­же, поки ми тут. До речі, ко­ли він перед Новим роком їхав до сестри, то збирався сам. Напхав повний рюкзак своїх речей, То вони і вцілі­ли. Наче відчував...

- Артемчику, а іграш­ки твої?..
- Усі погоріли, — зітхає хлопчик. — А це нова, мені її подарувала в Чернігові Ве­роніка, наша родичка.

- О, нам уже стільки всього надарували, назносили. Ось, подивіться, — Баштовенки запрошують до великої кімнати, заваленої речами. — Зразу після по­жежі нас прихистила сусідка Наталія Бичук. Два дні ми в неї ночували, вона годувала нас, плакала разом із нами. У неї залишилися наші кури і собачки (вуличні - Патрон і Рижик, хатніх уже перевез­ли сюди). Дала нам консер­вацію, деякі речі. Хороша жінка, доземний їй уклін!
-
Ще в Кладьківці нам ду­же допомогли матеріально Василь Бойко, Юрій Веліжанін, у якого я працювала, звісно ж куми, сусіди. Але ми там прожили все жит­тя, нас усі знають. Тут же, в Куликівці, ми чужі, а стільки людей відгукнулося! Позно­сили простирадла, рушни­ки, куртки, інший одяг, взут­тя, штори, навіть кімнатну квітку, — киває Людмила на підвіконня з поки що єдиним вазоном. — Артем усього рік походив у клас Марії Оме­лянівни Чави, а вона сама віддала нам диван, килими, стіл і на допомогу нам бать­ків однокласників так згурту­вала! Зовсім незнайомі лю­ди, а так нас підтримали!

Речей нам уже не тре­ба. Ми й ці переберемо і від­несемо в тутешній магазин “ДякуЮ”, може, комусь по­трібніші. Нам би холодиль­ник. Із Полінчиного коле­джу дали вживану праль­ну машину й посуд, кум Ва­дим привіз плиту і мийку, кума Ольга Петренко — чоти­ри стільці...

— Варто цю країну захи­щати, якщо в ній стільки хороших людей! — каже Ми­кола.

— Ви збираєтеся й далі жити в Куликівці?
— Не знаємо, як вийде. Хазяйка цього будинку—ду­же хороша (у неї син — теж військовий), впустила нас зі словами “Живіть скільки хо­чете”, оплачувати маємо ли­ше комунальні. Але ми мрі­ємо про власне житло, зараз придивляємося варіан­ти в довколишніх селах. Усе впирається в гроші: будинок у хорошому стані відповід­но й коштує. Я тепер не пра­цюю — звільнилась, бо як щодня добиратися на робо­ту в Кладьківку?

— Як оселю знайдемо, то з-під нашого згарища забе­ремо й пересадимо на но­ве місце наш сад. Запроси­мо вас сфотографувати йо­го. І кум нам каже, і самі вже зараз розуміємо: головне - що всі живі.

— Я — ветеран війни, та коли дивився на залишки таких рідних для моїх кумів стін, то плакав разом із ни­ми... Однак це все - нажив­не, усім миром допоможемо, — говорить Вадим Медвідь.

Він оголосив збір у фейсбуці із закликом підсобити погорільцям:
«Проявіть добро й си­лу нашої української єднос­ті! Микола і Олександр зараз боронять наше з вами май­бутнє. Аби Людмилі з Поліною й Артемом було де їх чекати, будь ласка, допомо­жімо!»
Свою посильну допомо­гу і ви можете перерахува­ти на картки ПриватБанку за такими номерами:

4731 2196 3228 7664
4149 4991 3075 6552
Баштовенко Людмила Григорівна

5168 7451 2539 5662
Баштовенко Микола Володимирович

Джерело: газета “Гарт”Аліна Ковальова

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.