В Іванькові місцева кухарка виготовляє чудо-пончики, за які люди ледве не б’ються

В Іванькові Понорницької грома­ди (Коропщина) пончики з начин­кою обожнюють і старі і малі. Бо на них тут «підсідали» ще в ди­тинстві — завдяки шкільному ку­харю тьоті Валі (Валентині Онос), яка годувала обідами не одне по­коління селян. «Такі пончики, як у неї, не виходили навіть у мами», — кажуть тепер колишні учні. Їхні смак і запах залишалися у випус­кників одним із найкращих спо­минів.

Близько трьох років тому іваньківську школу закрили. Донедавна стояло пусткою і приміщення шкільної їдальні.

— А цього року на прохання місцевих мешканців селищна рада його відремон­тувала й облаштувала там залу — щоб лю­дям було де зібратися для святкувань чи ри­туальних обідів, — розповідає староста Радичівського старостинського округу, до складу якого входить й Іваньків, Володи­мир Ященко. — Та весіль зараз немає, дні народження якщо й відзначають, то вдома — у вузькому колі, тож кухня і зала викорис­товувалися в основному для поминань.

— Зміни почалися цього літа, коли ми влаштовували благодійний концерт для до­помоги ЗСУ, — говорить завідувачка місце­вого Будинку культури Наталія Остапенко. Тоді вони разом із колежанкою — художнім керівником Тетяною Базою — запропону­вали насмажити пончиків для глядачів.

— Їх розмели за лічені хвилини, усім не вистачило, — посміхається. — Тож напри­кінці осені, коли роботи поменшало, ми ви­рішили продовжити «пончикову справу». До тьоті Валі приєдналися ще чотири жінки — її колишня помічниця в шкільній їдальні Оль­га Чижик, Олена Єзепа, Світлана Журба і Ніна Громова. Вони у нас в усьому перші — і матерію нарізають, і сітки плетуть.

Відтоді пончики готують (про дату попе­редньо домовляються) і продають по 8 гри­вень. Їх беруть десятками. І часто платять більші суми, ніж треба. Бо знають: більшість продуктів дівчата взяли у магазині в борг, тож частину грошей доведеться повертати.

А те, що вторгують, піде на ЗСУ.



— У нас дуже хороші люди. Кожен на­магається допомогти чим може. Приносять варення для начинки, олію. У багатьох рід­ні на фронті. У тьоті Валі — син. Вона живе в селі Великий Ліс — за сім кілометрів від Іванькова. Там залишилося менш ніж де­сять мешканців. І всі підтримують наших за­хисників, — каже Наталія Остапенко. Її син теж воює.

«На роботу», коли треба смажити пон­чики, Валентину Іванівну привозить односе­лець Сергій Головач. Власною автівкою, на власному бензині. Грошей ні за що не бере. Його син загинув захищаючи країну.

Готують смакоту на грубках — дрова ко­чегари доставляють із котельні розміщено­го поряд ФАПу. Біля плит жарко, кулінарки не раз обпікали руки, та ніхто не нарікає.

На сьогодні їхні пончики оцінили вже і в сусідніх Крисках (возили й туди продава­ти), і військові, які зараз на ротації. Воїнів пригощають безкоштовно.

Скільки всього пончиків насмажили, ніх­то не рахував. Найбільша виручена сума З тисячі гривень. Гроші йдуть в основно­му на придбання матеріалів для маскуваль­них сіток.

Наостанок запитала в Наталії, з якою спілкувалася на початку минулого тижня, чи не планують майстрині святкових пончиків до Новоріччя.

— Ще не вирішили. Зараз ні в кого не­має такої завзятості, як раніше, відзначати — навіть Новий рік. Для дітей зробимо не­величке свято — із селищної ради вже при­везли солодощі. А тьотя Валя та її команда кажуть: поки йде війна, працюватимемо для Перемоги, свята будуть потім.

P.S. Як з’ясувалося, святкові пончи­ки все ж таки були. Готували їх на Різдво — для дітей-сиріт і дітей, позбавлених бать­ківського піклування, що перебувають у прийомних сім’ях, під опікою тощо. Їх було близько 50-ти — із різних населених пунк­тів громади. До Іваньківського будинку куль­тури дітей привезли, щоб вони могли взяти участь у розважально-ігровій програмі, переглянути фільм «Казка про Різдво». І пола­сувати пончиками. Всі уминали їх за обидві щоки.
— Якогось чітко визначеного немає, — кажуть майстрині у відповідь на прохання поділитися рецептом. Мовляв, просто від­чувають, скільки чого треба взяти.
— Беремо масло або маргарин (небага­то, на око), на ваш смак цукру, дрібку солі, теплої води, додаємо дріжджів. Борошна — скільки візьме тісто, але щоб було негусте.
Замішуємо, накриваємо рушником і ставимо в тепле місце, щоб підійшло, хви­лин на 30-40.
Ліпимо додаючи начинку і — особливо — доброту наших сердець. Це — обов'язковий інгредієнт. Чим більше його буде, тим кра­ще.

Джерело: газета "Гарт", Марія Ісаченко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.