Ірина Мозгова замінила маму сестрі. Родина дівчинки потребує допомоги

На відкритті новорічної резиденції в головно­му відділенні Укрпошти у Чернігові діти працівників бігали, стрибали, змагалися, лише одна дівчинка журливо спостерігала за веселощами... з інвалідного візка! Вона долучилася лише до конкурсу, в якому команди мали скласти віршоване послання до Святого Миколая. Думаю, якби ця дитина справді могла б звернутися до Чудотворця та інших небесних сил, то попрохала б у них одного - знову ходити. А може, з надією додала б: і танцювати...



12-річна Валерія Василенко — одна із жертв серпневого об­стрілу росіянами Чернігівського облмуздрамтеатру На святі її су­проводжувала старша сестра й опікун, 32-річна Ірина Мозгова. Вона замінила Лєрочці маму, яку в них забрала онкологія у 2020 році.

Ірина працює на пошті з 2018-го. Нині — начальниця пере­сувного відділення поштового зв'язку №9, яке обслуговує се­ла Халявин, Роїще, Новоселівка і Вознесенське Чернігівсько­го району. Її поважають усі, кому вона щотижня привозить пенсію, газети, товари, квитанції за комунальні. А ось доля, здається, не­злюбила Ірину: так часто випробовує її, що вона не встигає й пе­редихати.

— Нас у мами було четверо: я, сестра Маша - 1994 року на­родження, брат Сашко — 1996-го і Лера -2011-го. У неї інший тато. Після смерті мами ми думали, що вітчим житиме з Лєрою в маминій квартирі. Але він через якийсь час поїхав мешкати в се­ло. Тож я, якнайстарша, оформила опіку над Лєрою. Ще в мене є син Артем, йому 10 (із його татом ми розлучені). І, крім них двох, маю ще п’ятьох хресників, серед них сестрині діти та братів сино­чок Тимофій (йому скоро буде 3). Брат воював і загинув на Донба­сі 24 січня цього року...

На момент смерті мами я винаймала квартиру на вулиці Льот­ній. І навіть після переїзду до мене Лєра продовжила ходити у свою школу №7, ближче переводитися не захотіла. Два роки займа­лась танцями в колективі «Альянс».

Мені подобався хіп-хоп, — відповідає Лєра на моє запитання про улюблений стиль танців.

Життя сестер тільки-но почало входити в колію після втрати найрідніших людей, як знов удар...

«ІРО, МЕНІ БОЛЯЧЕ!»

19 серпня цього року, на Спаса, ворог запустив ракету "Іскандер" у саме серце Чернігова, де святкового вихідного дня було ба­гатолюдно.

— Ми з подругою Ксюшею плели з бісеру каблучки. Продава­ли їх на користь ЗСУ. Я запропонувала тієї суботи поїхати в центр — якраз у надії, що там буде багато людей.

Ірина зі своєю пересувною поштовою бригадою саме працюва­ла в Халявині — мала роздавати пенсії.
— Лєра подзвонила десь о 9.30, сказала, що із Ксюшею їде на Красну площу. Запевнила: ненадовго — до 12-ї буде вдома. Артем із ними їхати не захотів.

— Хоча ми його вмовляли, — додає Лєра.

Після поранення у неї бувають провали в пам’яті, але сам мо­мент удару вона пригадує чітко. Розповідає трішки плутано, про­те в деталях:

— Ми тільки-тільки розклалися на парапеті біля кафе «Софра». Ще нічого не встигли продати. Раптом я почула звук, ніби грім за­гримів. Потім бачу щось таке... Подумала, що літак, а то була раке­та. Вона отак летіла, — малює руками траєкторію зверху вниз. — А потім такий величезний вибух!..

Я сиділа оцим боком до драмтеатру, тому осколки й попали в ліву ногу. Ксюша перебігла дорогу в бік церкви, я - за нею з, як по­тім виявилося, травмованою ногою. Потім вона назад, я — слідом.

— Мабуть, вони могли бігати з пораненими ногами через шоко­вий стан, — припускає Ірина.
— Ми зупинились, подивились одна одній в очі й стали крича­ти: «Що робити?!» Я побачила, що в неї рука якось не так висить, а потім помітила її закривавлену ногу. Було аж видно кістку. Більше я не могла за нею бігти, лишилась на місці. Потім Ксюша казала ме­ні, що вона знепритомніла. Цього я вже не бачила. До мене на до­помогу підійшла якась жінка, взяла мене під руку, і я пострибала за нею. Ненароком ступила на травмовану ногу й далі стрибати не могла, лягла на асфальт...

— А я й не знала про ракетний удар, поки не подзвонив син: «Мамо, мені страшно! Щось так сильно бахнуло!» Мій телефон був на гучному зв'язку, і люди в поштовому відділенні, почувши це, ста­ли підтверджувати: «Так, у Чернігові щось вибухнуло». Я без жод­ного поганого передчуття набираю Лєру сказати, щоб їхала додо­му. А вона мені в трубку кричить: «Боляче! Іро, мені боляче!» Я пи­таю: «Що сталося?» Тоді чую жіночий голос: «Хто це?» Лера відпові­дає: «Сестра». Жінка сказала вже мені: «Ваша дівчинка постражда­ла, їдьте в дитячу лікарню на Пирогова, ми зараз її туди повеземо».

«ПОВЕРНІТЬ МЕНІ КСЮШУ!»

— Я зателефонувала диспетче­ру, пояснила, що мушу їхати в міс­то. Мене водій поштовою маши­ною довіз до дитячої лікарні. Забі­гаю в приймальну, роззираюся — кров, багато дітей поранених, але Лєри серед них не бачу.

Уже потім ліфтерка Наташа, з якою ми подружилися за час пе­ребування в лікарні, розказувала мені: “Коли її привезли, я не зразу зрозуміла, що Лєра серйозно по­ранена, бо вона вимогливо й го­лосно кричала: «Де моя подруга? Поверніть мені Ксюшу!» Я думала, вона пів лікарні на вуха поставить! А потім я глянула на її ногу, а там величезна дірка, вся у крові. Поки на шостий поверх їхали, намага­лась її заспокоїти».

...Я просиділа під реанімаці­єю, нічого не знаючи, години три або чотири. Зі мною — якийсь чо­ловік, сказав, теж чекає на дитину. Приїхав Лєрин тато зі своєю ни­нішньою дружиною. Нарешті вий­шов лікар зі словами, що в опера­ційній двоє дітей. Друга — це була Софійка, яка, на жаль, не вижила. Як виявилося, то чекав її дядько.

Нам лікар сказав, що Лєрі ро­блять операцію і що їй, якщо мож­на так висловитися, пощасти­ло: хоч і вирвало частину кістки, але не ушкодило ні нервів, ні су­дин. Ще години за дві до нас ви­йшов завідувач травматологіч­ного відділення (Микола Люткевич, — Авт.), такий утомлений. Заспокоїв: «Усе добре, Лєра від­ходить від наркозу, їдьте додому, бо вона ніч пробуде в реанімації». Вітчим із дружиною пішли, а я взя­ла номер у медперсоналу, лишила свій і тільки-но відійшла від поро­га лікарні, як дзвонить невідомий номер. І в слухавку — Лєра таким «п’яним» голосом: «Іро, ти де?» Слава Господу, хоч голос почула! Потім трубку взяла медсестра. Я спитала, що Лєрі можна їсти. По­ки доїхала додому, сусідка звари­ла бульйон. Дякую й іншій сусідці, що забрала до себе мого Тьому на весь той страшний день...

«Я ТЕБЕ ЛЮБЛЮ!»

— Коли я з бульйоном повер­нулась у лікарню й мене пустили в реанімацію, Лєра зразу спитала про Ксюшу: «Не знаєш, де вона?» Я не знала, бо на її номер я дзво­нила, а там скидали, номера ж її батьків у мене не було. Уже пізні­ше, приїхавши з лікарні, я у фейсбуці побачила, що Ксюшу повез­ли в «Охматдит», а її сестра зби­рає кошти їй на реабілітацію.

Другим ділом Лєра почала ви­бачатися: «Пробач, що я тебе не послухалась». Я дійсно її на площу не пускала: торгували біля ринку «Нива» — туди б і далі ходили. А її наче тягло в центр...

«Добре, що Тьома з нами не по­їхав», — далі твердила Лєра. Потім як заладила: «Я тебе люблю, я тебе люблю!» Із моменту загибелі бра­та вона мені цих слів не говорила, тільки писала на листівці, коли ві­тала з днем народження чи іншим святом...

Найстрашніша наша доба бу­ла 24 серпня, коли Лєрі постави­ли в кістку апарат Ілізарова. Як важ­ко вона відходила від наркозу! Кри­чала: «Мені боляче! Зроби щось!» Я ридала над нею, бо не знала, чим зарадити. Знеболювальне вколо­ли, а все одно болить. Лєра навіть говорила: «Краще б я загинула, ніж таке терпіти! Я мучусь, ти мучиш­ся...» Приходила психолог, із нею працювала.

Мені дали лікарняний, і ми з Лє­рою пролежали в лікарні до початку жовтня. Артем тоді жив у свого бать­ка, мого колишнього чоловіка.
Той період був дуже складним! Постійні безсонні ночі: Лєрі то бо­ляче, то в туалет, то повітряні триво­ги. Коли її на ліжку спускали в укриття, то щоразу дорогою трясло і нога в металевій конструкції ще більше боліла. А бувало, що за ніч по кіль­ка тривог.. До того ж у Лєри лишив­ся страх імовірного повторного при­льоту.

— Я й досі, коли тривога вночі, не можу спати, поки не дочекаюся від­бою, — зітхає Лєра.

ЛІКАР ОРТОПЕД-ТРАВМАТОЛОГ ЮРІЙ КУЛАБУХОВ, який веде Валерію, її стан і перебіг лікування коментує так:

— Дитину привезли в лікарню з відкритим переломом кісток лівої гомілки і дефектом великогомілкової кістки, м'яких тканин лівої гомілки, із множинними ранами та саднами правої гомілки. Першочергово її було прооперовано — проведено дебрідмент (очищення. — Авт.) рани, накладено апарат зовнішньої фіксації та VАС-апарат.

Після того дитину було поооперовано ще двічі. Закриття дефекту м’яких тканин гомілки (суральний клапоть) ми виконували спільно з колегою з Києва мікрохірургом Сергієм Рябчуном. Потім Валерії було проведено шкірну пластику лівої гомілки.

Нині вона отримує перев’язки. Після загоєння ран готується на етапне оперативне лікування — заміну апарата зовнішньої фіксації на занурювальний остеосинтез пластиною та проведення кісткової пластики дефекту великогомілкової кістки. Зараз важко давати якісь прогнози, але після останньої операції на дитину чекає процес реабілітації для відновлення) повної функції кінцівки, навчання ходьби. Сподіваємось на повне відновлення функції.

ДОПОМОЖІМО!

— Додому з лікарні нас відпусти­ли з умовою, що ми через день буде­мо приїжджати на перев’язки. Зараз ми живемо в маминому будинку. Там дуже мало місця, з милицями немає де розвернутися. То Лєра стрибає на здоровій нозі за щось тримаючись.

У вересні та листопаді Лєра пе­ренесла ще дві операції, дай Боже, скоро буде вже остання. Самі вони безкоштовні, але в нас постійні ви­трати на таблетки і на таксі до лікар­ні й назад. Спасибі, нам дуже допомогли зі школи: і номер моєї картки оприлюднили із закликом про до­помогу, і благодійний ярмарок вла­штовували. Навчається вона індиві­дуально — вчителі приходять до нас додому. Для онлайн-уроків школа виділила ноутбук.

На картку багато хто кошти пе­рераховував. Мої підопічні в селах, отримуючи пенсію, несуть мені «Іро, це Лєрі». А Лєрин тато Валера за весь цей час ні копійки не дав. Бог йому суддя...

Важко навіть уявити, скільки всього довелось пережити цій дитині і скільки ще на неї чекає... Та відрад­но, що лікарі сподіваються на краще. І кожне їхнє зусилля наближає Лєру до мрії знову ходити й танцювати. Тож допоможімо Ірині поставити се­стру на ноги.

Номер її картки: 4149 4993 9637 0882. Мозгова Ірина Леонідівна

Джерело: газета “Гарт”, Аліна Ковальова

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.