Голова Понорницької громади купив електровелосипед для неходячого

До 53-річного Віктора Зуя в Понорниці на Коропщині ставляться по-особливому. Продавці магазину, коли приїжджає по продукти, виносять йому товар прямо на вулицю. У церкві його супроводжують від самих її воріт. На масових заходах поступаються місцем, з якого найкраще видно. Багато хто йде зі зламаним радіоприймачем не до дипломованого майстра, а до Віті. І не лише тому що він швидко та якісно полагодить, а й щоб підтримати чоловіка.



Він — інвалід 1-ї групи (через ДЦП). Наймолодший із братів - Михайлові — 65, Миколі — 62, Анатолієві 59.

- Ми всі народилися здоровими. А з Вітею таке горе, - зітхає Михайло Григорович. - З дитинства не міг ходити, погано говорив. Батьки робили все, щоб полегшити його стан. Мама (тато рано помер) постійно возила по лікарнях, до реабілітологів. Підтримувала його до свого останнього дня. Її не стало сім років тому.

Спадщини батьків брати не ділили. Усе переписали на Віктора. Зараз із ним - замість мами найстарший брат.

- Моя родина, онуки у Чернігові. Навідуюсь до них. Я живу в основному в Понорниці. 40 років пропрацював водієм на міжміських рейсах, а тепер займаюсь городом. Його 12 соток. Є все: картопля, інші овочі із живності - кури, - розказує.

На веранді він облаштував для брата майстерню, а чулан переро­бив на ванну кімнату. Тепер усі вигоди в хаті. Але самостійно Віктор може добратися до них тільки повзком — ноги не ходять. Догляда­ти за собою йому допомагає Михайло Григорович. Він і пере і при­бирає, і готує.

Слала богу, голова, руки у Віті в порядку. Ремонт радіоприладів освоїв самотужки. У телевізорах теж розбирається, але не так добре.

- Як він це зробив? Вивчав спеціальну літературу?
- Та ні. Читає він не дуже. По складах. У школу ж не ходив. Учителі займалися з ним удома. Просто в нього був великий інтерес до радіосправи. А далі - методом проб і помилок. Коли щось не виходить сердиться. А потім перепочине — і починає заново.

— Як допомагаєте Віктору справлятися з по­ганим настроєм, пригніченням?
— Намагаюся чимось відволікти. Розказую щось. Читаю. Вітя дуже любить слухати.

Та найшвидше, за словами Михайла Григорови­ча, брата можна розрадити поговоривши з ним про сусідку.

— Її звати Ніна. Молодша за Вітю років на 8. Во­ни дружать ще з дитинства.
У Ніни дуже добре серце. Вона завжди вислухає його, втішить. Коли мені треба з’їздити додому, за­лишається за хазяйку.
Вітя душі в ній не чує. Яким би сумним не був, а почує Нінин голос по телефону — і вже посміха­ється.

— Мабуть кохає її.
— Певно що так. Радий і їй, і її сину Кирилу (Ні­на виховує його сама). Хвороба скалічила Вітине ті­ло, та душі не зачепила.

Можливо, й до такого віку Віктор дожив (хворі з ДЦП до 50 років доживають нечасто) не стільки то­му, що його своєчасно і постійно лікували, добре до­глядали, що він не п'є і не палить, як стільки завдя­ки цьому коханню, позитивним емоціям від спілку­вання з людьми.

Для цього він зазвичай вирушає в центр селища на триколісному електровелосипеді. Трохи проїде на акумуляторі, а потім крутить педалі, поки не сто­миться. Так змушує ноги хоч трохи двигатися.
— Останнім часом біда була з тим велосипедом, — каже Михайло Григорович. — Він уже відпрацю­вав свій ресурс. То акумулятор сів, то не їде під го­ру (брати живуть на узвишші. — Авт.). І тоді комусь з односельців доводиться доштовхувати його разом із Віктором додому.

Про цю проблему знала вся Понорниця. Як і про те, що назбирати близько 30 тисяч гривень на новий велосипед братам якщо й удасться, то нескоро, бо пенсії малі, а інших доходів немає.
Тепер це вже в минулому — адже уже більш ніж місяць Віктор їздить на новому велосипеді. Одно­сельці радіють не менше, ніж він сам. Одні кажуть, що кошти виділила селищна рада, інші — що фермери з ГО «Об'єднання аграріїв Понорницької громади».

Виявилося, не те і не інше.

— Я тільки купував велосипед, — говорить голо­ва громадської організації Андрій Бородюк. — На прохання голови нашої громади (Віктора Іващенка, — Авт.) і за гроші, які він мені для цього дав.

— Виходить свої власні?
— А чому Ви дивуєтесь? Хіба це вперше?
Про те, що Віктор Іванович постійно допомагає землякам, які опинились у скрутному становищі, і при цьому завжди намагається залишитися «за кад­ром», доводилося чути й раніше.
Саме так, а не задля піару, і мусять робитися до­брі справи. Проте зараз, коли стало звичним вихва­лятися через кожну зроблену для людей дрібницю, таке й справді виглядає дивним.
До обрання (понад 2 роки тому) головою Понор­ницької громади Віктор Іващенко був фермером. Тепер його справу продовжує син.

Джерело: газета “Гарт” від 17.08.2023, Ганна ЮХИМЕНКО

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.