Родина Пилипенків з Іванівки обживається у модульному будинку, який їм подарувало подружжя Бакстерів

Уже другий місяць родина Пилипенків з Іванівки Чернігівського району мешкає в модульному будиночку, який для неї придбали за кошти британських благо­дійників. У ньому дві кімнати, кухня та ванна. Загаль­на площа - 28 «квадратів». Це на шістьох членів сім'ї. Тіснувато, але краще, ніж жити у знайомих», — ка­жуть Пилипенки. Їх же власну домівку росіяни зруй­нували в перший день окупації села — 5 березня.



Біля модульного будинку (зліва направо) Владислав, Алла, Олександр, Ліля з Мирославою на руках та Антон

- Нам із чоловіком - Олек­сандром — завжди хотілося жити в селі. Тому три роки то­му ми продали квартиру в Чер­нігові і купили собі будинок в Іванівці. Він був дуже гарний: двоповерховий, із невелич­ким ставком поряд, — розка­зує 45-річна Алла Пилипен­ко. — Разом із нами мешкали дочка Ліля (зараз їй 24) зі сво­їм чоловіком Антоном, наш син Влад (йому 19) і мій тато — Во­лодимир Федорович. Я вла­штувалася вчителькою англійської в місцеву школу, а чоловік — на пилораму.



У можливість повномасштабної війни ми не вірили. Тож коли 24 лютого прокинулися від вибухів, було дуже страшно. На додачу ми неабияк переживали за Лілію, яка тоді була на 5-му місяці вагітності...
Українські військові нама­галися не пустити окупантів в Іванівку, втім 5 березня колона ворожої техніки таки прорвала­ся в село з боку Ягідного.

— Наші військові нас попе­редили: «Буде бій, ховайте­ся по погребах», — пригадує Алла. — Ми вирішили, що кра­ще розосередитися по різних місцях, щоб у разі, якщо когось привалить, було кому його ря­тувати. Ми із чоловіком захо­валися в сусідському погребі, батько спустився в наш погріб біля сараю, а діти в підвал, який ми вважали найбільш за­хищеним під нашим будинком, бо там були бетонні пере­криття.
Росіяни зайшли в село близько другої години дня. Обстріл був страшенний. Ми вже думали, що не виживемо. У наш будинок влучили десь хви­лин за 40 від початку канонади. Як пізніше з’ясувалося, росіяни поцілили в нього протитанко­вою керованою ракетою.

У цей момент Лілі, Антону і Владу, які ховалися в підвалі, здалося, що дім повністю зава­лився і вони опинилися в паст­ці. Втім одразу ж спробувати вибратися молоді люди не на­важилися, бо тривав обстріл.

— Та коли почало щось тріс­катися і сипатися, ми зрозумі­ли, що треба тікати звідти. Ви­лізли нагору і крізь вікно першого поверху вибралися з до­му, бо все вже було у вогні і ди­му. Найцінніше ми врятували — себе і наших собак, — каже Лі­лія.

У домі було аж 14 (!) собак (французьких бульдогів, шпиців та коргі), яких розводила родина. Вибравшись із будин­ку, Антон із Владом взялися ви­тягати їх крізь вікно, а Ліля побі­гла кликати на поміч батьків.





— Коли я почула доччин крик: «Мамо, ми горимо!», то серце мало не зупинилося. — говорить Алла. — Ми із чолові­ком вискочили з погреба й побачили, що наш будинок па­лає, а його передня части­на обрушилася. Розділилися: хтось допомагав рятувати со­бак, хтось побіг по батька. Гасити пожежу було нічим. Тому до ночі дім вигорів дотла. Пере­криття і другий поверх зре­штою обвалилися, а встояли лише три стіни. Будинку дуже шкода Ми стільки років трудилися, щоб його купити!

Після пожежі ми два дні ховалися в погребі однієї покинутої хати. Потім перебралися в будинок сусідки Альони Литвинен­ко, яка виїхала на Бахмаччину і через людей передала нам, що ми можемо оселитися в неї. Там ми і жили до кін­ця окупації. Хоча здебільшого все од­но ховалися в погребі. Собаки весь час були з нами. Росіяни дозволяли пересуватися селом лише дві години на добу (спершу з 10-ї до 12-ї, потім із 8-ї до 10-ї). Цей час ми використо­вували, щоб роздобути води, приго­тувати їду. Всі наші харчі згоріли, тож їли те, що було в сусідки: варили кар­топлю, пшеничну кашу. Щоб прого­дувати наших собак, чоловік із сином збирали по селу рештки корів, які за­гинули під обстрілами.





— Виїхати не намагалися?
— По-перше, нікуди було. А по- друге, нічим - машина теж згоріла. Росіянам ми казали, що маємо ва­гітну дочку, просили показати її ліка­рю. Ті відповіли: «Можем вывезти ее в Ростов. Одну». Звісно ми від­мовилися. Пізніше вони запропонували відвезти Лілю у фельдшерський в Золотинку. Та ми не наважи­лися її відпустити. І слава богу, бо там хазяйнували буряти.

30 березня колони росіян із на­грабованим вийшли з Іванівки, а вже надвечір у село зайшли українські війська. Після цього Пилипенки ще зо два тижні мешкали в сусідки, а потім перебралися в Количівку в будинок своїх друзів, які виїхали за кордон. У липні Ліля народила донечку, яку на­звали Мирославою. А у вересні в ро­дину прилетіла ще одна блага звістка. Історія Пилипенків настільки розчули­ла подружжя Віктора і Патрісії Бакстерів із Великої Британії, що вони вирішили допомогти українській ро­дині з житлом і виділили 20 тисяч до­ларів на модульний будинок для них. Його зведенням і декоруванням за­ймалися працівники київського со­ціального стартапу Тега Monada разом із громадською організацією "Сімейний сад" (уже кілька місяців організації створюють модульні будинки для українців, у яких росія відібрала житло. Для цього залучають іноземних партнерів).

- Від нас вимагалося лише підго­тувати майданчик для встановлення будинку. Для цього ми із сином осу­шили наш ставок і вирівняли ділянку, потім підготували стовпчики під буди­нок, а також прокопали траншеї і під­вели труби для водопостачання та ка­налізації, - говорить Олександр Пи­липенко.
Кияни встановили модульний бу­динок за три дні. Родина туди засе­лилася 30 вересня. Меблі і побутова техніка прийшли разом із будинком.

— Мешкаємо ми тут вшістьох, бо батько живе у своїй квартирі в Чернігові, — каже Алла, запрошуючи до бу­динку.

— У першій кімнаті живуть Ліля з Антоном і Мирославою. Тут є роз­кладне ліжко-диван, комод для сповивання немовляти, кондиціо­нер та електробатарея (до слова, такі встановлені в кожній кімнаті). Ми хотіли ще доставити дитяче ліжечко, але воно не вміщається. А ось тут (за­ходимо в другу кімнату. — Авт.) меш­каємо ми із чоловіком і сином. У нас двоярусне ліжко (нижній розрахова­ний на два місця, верхній — на одне. — Авт.) і шафа. Кухня теж компактна. Є столик зі стільцями, холодильник, переносна електроплитка, кухонний гарнітур, посуд. Друзі нам іще довез­ли мікрохвильову піч, мультиварку та невеличкий телевізор, який ми поста­вили на холодильнику. У ванній кімна­ті теж є все необхідне: умивальник, душова кабінка, туалет, пральна машина, бойлер, рушники.

— Як вам живеться в новому бу­диночку?
Коли ми вперше сюди зайшли, одразу ж відчули затишок. Тут попра­цювали дизайнери, тож усе на сво­їх місцях. Так, будинок невеликий, але це своє житло. І ми дуже за ньо­го вдячні! Єдина проблема, що опа­лення в нашому домі лише елек­тричне. А зараз перебої зі світлом. Відповідно, якщо електрика є, то й в будинку тепло, а якщо немає — хо­лоднеча. Бо охолоджується він дуже швидко.

— А де ви тримаєте собак?
— Вони живуть у тій покинутій ха­ті, де ми ховалися на початку окупації. Ми навели там порядок, тож їм там добре.

— Чи плануєте відбудовувати свій будинок?
— Хотілося б, та самі ми цього не потягнемо. Хіба що отримаємо ком­пенсацію від держави. Модульний будинок оформлений як гуманітарна допомога, тож він не позбавляє нас права на отримання коштів. Та чи бу­дуть вони колись? Хочеться вірити в краще. У будь-якому разі виїжджати з Іванівки ми не збираємося. Нам тут подобається.



Олексій ПРИЩЕПА, відео - 5 канал

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.