Дмитро Кузьменко — єдиний, хто вижив, зірвавшись в машині з мосту через Десну

24 лютого з підірваного мосту через Десну, що між селами Мале і Велике Устя Сосницької громади, зірвалась ма­шина. «Жигулі» полетіли сторчма вниз з висоти 16.5 метра і врізалися носом у бетонне покриття мосту, обвалене кіль­кома годинами раніше. У салоні ВАЗа було троє: Ігор Юдицький, Володимир Бадерик і Дмитро Кузьменко. Юдицький та Бадерик загинули на місці.



45-річний Дмитро Кузьменко все літо вже на роботі. Працює рятівником- мотористом на рятувальній станції в Сосниці. Минулої п’ятниці чоловік якраз на чергуванні.

— Як почуваєтеся?
— Нормально. Ноги-руки цілі, шва на лобі майже не видно. Дихаю, ребра не бо­лять, — не кваплячись, сідає на диванчик в «дєжурці». Два місяці після аварії він не ходив. Поламані ребра пробили обидві легені. Але всі в Сосниці та й сам Дмитро вважають, що йому неймовірно повезло.

Дві пружини, п'ятеро дітей

Дмитро Володимирович — багатодітний батько. З дружиною Надією і трьома дітьми живуть у центрі Сосниці: 14-річним Колею, 11-річним Ванею та п’ятирічним Юрою. Ко­лишній чоловік Надії помер, він батько двох старших.
Двоє дітей у Дмитра від першої дружини Марини: 13-річний Павлик живе з мамою, з батьком спілкується. 21-річний Максим недав­но закінчив університет державної фіскальної служби в Ірпені (встиг до російської навали).

— Свого часу і я був податківцем, — посмі­хається Дмитро. — Інспектором по фізичних особах у Сосницькому відділенні Менської міжрайонної Державної податкової інспекції.

— По блату взяли? — жартую.
— Звичайно. — легко погоджується чоло­вік, —інакше туди ніяк.
А потім сам звільнився. Друг купив «ЗІЛа», почали картоплю у Дніпро возити. На роботі отримував 470-480 гривень зарплати (а тоді це великі суми були). На картоплі втричі більше заробляли.

На рятувальній станції 15 років. Мото­ристом. дев'ять років начальником, і назад у мотористи. Обстежуємо пляжі (як водолази), рятуємо тих, хто тоне, шукаємо, хто вже по­тонув на всій сосницькій ділянці.

— Сім’я могла втратити годувальника...
— На той час працював тільки я. Тепер Надя теж роботу знайшла, влаштувалася тех­працівницею в школу глухонімих.

«Хотіли поїхати до наших»

24 лютого ми дізналися, шо почалася війна. У мене був вихідний. Об 11.00 Коля забігає в хату: «Танки їдуть!» Від нас, як вийти на до­рогу, московську трасу видно. Пішли з жінкою глянути. Це ше йшла наша техніка, від круга і до Десни, як на Мале Устя. Їхали через міст. Зателефонував товариш: «Ти де?» «На лузі». Приїхав з усім, шо нада. Сиділи, спостерігали за рухом. Проїхав останній БТР.

Ігор Юдицький подзвонив, шо приїде, є справа. Друг, ми вчилися в паралельних класах. Поспішили додому. Приїхали вони з Вовкою Бадериком, це ше один друг дитинства, на три роки старший.

Сиділи з ними на веранді і думали, шо робити. Узнали, шо наші зайняли лінію оборони десь між Великим Устям і Галайбиним. Стали збиратися туди. Рішали, що взяти. У кого яка зброя, згадували, у кого в погребі шо є.
І тут мости почали підривати: то з того боку рвоне, то з іншого. Думали, у Мені підірвали, зателефонували — цілий. Ще через Убідь є. І макошинський недалеко. І ми зірвалися глянути, чи не той міст підірвали, що ми через нього їхати хотіли. А як цілий, то проїдемо, хоч хавчика якого їм відвеземо.

«Ні, Йожік, тут я поїду»

Коли мости підривали, ше не було темно. На годинник ніхто не дивився. Посідали на «ВАЗ» Бадерика. їхали, уже дорогу висвічували фарами.

— Дуже п'яні були?
— Ніхто не хитався і говорили нормально. Ми разом майже і не пили. Хлопці привезли з собою недопиту пляшку горілки, там грамів 250 було. Що пили, шо ні. У Сосниці якраз ні поліції, ні військових.

Юдік (Юдицький) мене спас. Я спершу на перед, коло Бадерика. сів. А він: «Ні, Йожик, тут я поїду». Кличка в мене така. Я не образився, пішов на заднє сидіння.

Доїхали до мосту на Велике Устя. Усе наче нормально, але видно вже погано. Не спіша доїхали до середини мосту. Зупинилися, роздивились — не видно, щоб міст підірваний був. З машини вниз і в боки дивимось — ціле все.
Але відчуття з'явилось, наче в тебе хтось цілиться. Усю дорогу, поки їхали, говорили. А там зупинились — і така тиша... Усі разом замовкли. Ми всі злякались чогось. От було таке... наче перед смертю.

Кажу Бадерику: «Хоч би наші по нас не гахнули. Машина на мосту, світло горить».

Бадерик погодився: «Їхати в ніч немає сен­су. Зараз з того боку на березі розвернемося і вертаємось додому. Завтра проїдемо».

На мосту не розвернутися, рушили прямо. І тут Бадерик закричав страшним голосом: «Й...б твою мать!!!» І зразу полетіли носом уперед.

Я не встиг зрозуміти, шо ми з мосту стриб­нули. Як сидів, так і ліг на сидіння, руками прикрив голову.

— Вас цьому вчили?
— Колись займався спортом. Та й рятівни­ком же працюю, — знизує плечима.
Як потім розказав 40-річний Леонід Ляшик, староста Великого Устя на тому березі річки наші дійсно готувалися прийняти бій. Навіть ішла мова про евакуацію людей із села. Але росіяни сунули, як таргани, сили були не­рівні. Міст відкривав дорогу на Борзняншину і далі, на Київ. Тому було прийнято рішення міст підірвати. Провалля утворилося ближче до берега з боку Великого Устя. Підірваний сектор упав на прибережну зону: частина на воду, частина на пісок. Ці бетонні залишки мосту лежать і досі.





«Чую жіночий голос: «Один ще живий»

— Коли прийшов до тями, відкрив очі — навкруги повна пітьма. Але я знав, де я, — пригадує Дмитро. —Думав, міст переїхали і під відкіс пішли.

— Зрозуміли, що друзі вже мертві?
— З того часу, як були на мосту, від Ігоря ні слова не почув. Він навіть не крикнув.

А Бадерик помирав довго. Його не бачив, але він так стогнав... Кличу: «Бадерик! Баде­рик. ти живий!?» У відповідь тільки стогін. Сам спробував вилізти з машини, але не зміг навіть піднятися. Поки машина летіла, я скотився і застряг між передніми і задніми сидіннями. Лежу, болю не відчуваю, дихати важко. Хочу крикнути, але для цього треба повітря в груди набрати, а я не можу. Я ж і головою стукнувся, лоб розбитий був.

Ні рибалок, нікого. Лежав, думаю, години дві. Телефона не знайшов. Замість крику вий­шло якесь шипіння. Здається, нокаутірувався.

Очуняв, коли перед очима загорівся екран телефона Юдіка. Мабуть випав з його кишені. Дзвонила моя жінка.

Надя мене шукала. Вона оббігала всіх знайомих, повернулась додому, і за телефон. Казала, разів сорок дзвонила: і мені, і хлопцям. Усі добре знайомі. Юдіку Надя картоплю допомагала продавати, він дрібним фермером був. Бадерик — коптильником на сирзаводі, це поряд з моїм домом.

Мені вже все одно, хто дзвонить і чий телефон. Лівою рукою дістав апарат, він лежав поряд. Почув голос Наді: «Де ти вештаєшся?!» Кажу: «Попав у ДТП. В сторону Бутовки». Сам не знаю, чого так сказав, може, що жінка
звідти. Надя зателефонувала в сосницьку «швидку» І теж з Колею сіли на велосипед, поїхали до мене.

— Вона знала, шо міст підірваний?
— Навряд чи. Зустріли машину «швидкої», їхали не поспішаючи, дивилися на узбіччя Думаю, медики про підрив знали. На міст зайшли пішки Дійшли до урвища Посвітили ліхтариками в прірву. Ну що вони далі зроб­лять?

З того боку тільки з Борзни могли за мною приїхати На «103» зв’язку не було Надя подзвонила моєму меншому брату Сергію, він працює в борзнянській лікарні рентген- лаборантом. Він зв’язався зі знайомою, яка там на «швидкій» працює А вона не на зміні Зателефонувала колегам. І вони виїхали до мосту.
Це все мені потім розказали. Надя була зі мною на зв’язку по мобільному, питала, чи я ще тут. Я чув. як вони говорять, мабуть, і відповідав щось Мало що пам'ятаю, періодично втрачав свідомість. А потім жіночий голос. «Один ще живий!» Я кажу: «Два живі». Вона: «Ні. уже один ..» Я знову вирубився.

Першими тоді до машини підійшли жителі Великого Устя, худрук Будинку культури 45-річна Оксана Мищенко. її колега Євген Лялякін, дочка Наталія і зять Роман Шев­ченко. Дочка медсестра за фахом, працює в київській лікарні На той час вони були в матері. Дізнавшись по телефону із Сосниці, що з підірваного мосту впала машина, вони вчоти­рьох уночі поїхали повісити світловідбиваючу стрічку на частину підірваного мосту з боку Великого Устя. Щоб більше не сталося нещастя. І узбіччям спустились до машини внизу.

— Наташа визначила, що двоє мертві. Оглянула живого чоловіка в машині, ска­зала. що. мабуть, поламані ребра Медики сосницької «швидкої» скинули їм ноші, і вони винесли вижившого чоловіка узбіччям на­верх Якраз гуди приїхала карета «швидкої» з Борзни — пояснює Леонід Ляшик.

«Відзвітували, що помер»

— У лікарні вже чекав брат, — продовжує Дмитро. — Зразу консиліум лікарів зібрали, на рентген повезли. Рану на лобі зашили. Завідувач реанімацією Микола Кучеренко дренажі вшив. Трубки — у легені, щоб рідина з кров’ю виходила. Стільки її витекло — ого! Я думав, там уже й крові не залишилося. Крапельницю поставили. Апарат штучної вентиляції легень підключили. І був я під ШВЛ днів три-чотири. Апарат маленький, козирний. Але намучився: упаришся, лице мокре... Я зніму, а мене знову заставляють вдягти.
А вже яку відділення хірургії перевели, при­несли такий, що гуде і булькає. День пролежав я під тим апаратом, на ніч сказав, щоб забирали, бо інші хворі не заснуть. Уже міг дихати сам. У Борзні хірурги — боги, — вдячний Дмитро.

— Дружина приїжджала?
— Доїхати ніяк. Брат приніс телефон, купив картку, і ми так з нею говорили.

— Лаяла?
— Ми рідко сваримось. Немає в нас такого, щоб хтось когось з дому не пускав.

Уже потім знайомі згадували, що Бадерик багато кого з собою їхати кликав. Добре, що ніхто більше не погодився.

Мій начальник назавтра вже й обласному керівництву відзвітував, що я загинув. Пізніше передзвонив, сказав, що живий. Матері моїй дзвонили, висловлювали співчуття, — сміється Дмитро Кузьменко.

Мати Дмитра, 78-річна Надія Яківна, — відома в Сосниці жінка. Очолює раду ветеранів.

— Рідина ще довго стікала. Права легеня не розкривалася, кілька тижнів я не вставав взагалі. Додому хотілося, за своїх переживав. Борзна ж не окупована, а Сосницею росіяни гуляли.

Зразу, як піднявся з ліжка, став проситися додому. Хірург Володимир Стовба в понеділок зробив контрольний знімок. Побачив, що легені розпрямилися, і відпустив доліковуватися вдома.

— Як добиралися?
— Попросив жінчиного брата Володю з Бутовки, він забрав мене з лікарні машиною і привіз до Десни. А тут вже ДСНсник Сергій Клюй переправив човном. Однокласник Валерій Примачок забрав на цьому березі.

«Клали тіла в човен, на вірьовці тягли через лід»

Ігоря Юдицького і Володимира Бадерика дістали з машини через два дні.

— Мені керівництво каже: «Ховай там, на місці». А що, потім викопувати, перепоховувати? — хвилюється, згадуючи буремні часи, Леонід Ляшик. — Початок війни, міст високо, підняти ніяк. На човні не можна, бо ще крига стоїть. Зателефонував рятівникам: «Беріть гумового човна і вірьовку».

Вони скинули нам сюди човен з мосту, а вірьовка дліннюча, сягала аж до того берега. Ми з Віктором Загребним поїхали сюди, якраз тут було багато біженців. Картина страшна, перед авто — у см’ятку. Перевертали машину, витягали тих небіжчиків. Клали тіла по одному на човен, і рятівники по льоду тягли на той бік. Поховали їх рідні.

У Володимира Бадерика сиротами залиши­лись двоє дітей. І дружина. У Ігоря Юдицького — син і дружина.

— Коли приїхав у Сосницю, ми з друзями сходили на могили. Пом’янули, — зітхає Дмитро Кузьменко.

У сорочці народився

— Як повернувся, мене пішли всі провідувати. І друзі, і навіть ті, що я й не думав, що прийдуть, — ділиться Дмитро.

— Ви в сорочці народилися...
— Знаєте, скільки разів мені та сорочка згодилася, — кахикає Дмитро. — 3 цього ж мосту я років сім тому сам стрибав. Перший раз страшно, об воду вдарився.

— Навіщо?
— Просто, — сміється. — Захотів попро­бувати. Я все життя кудись стрибаю. На Убіді раз стрибнув, на ямку не попав. Руку зламав. Вигнулась у лікті у зворотний бік. А тут зайшов на міст, заліз на самий верх... Там тоді глибоко було.

— Яка висота мосту?
— Таблички немає. Чув, у найвищому місці 21 метр над рівнем води. Через два роки на тому самому місці з мосту стрибнув Станіслав Савченко. Хлопець повернувся з АТО, побув удома кілька днів. Відпочивав з товаришами. Стрибнув, зламав хребет і потонув.

Ще в молодості в Дніпропетровську за дівчину отримав лобом в обличчя і ножем в голову. Лезо попало в кістку за вухом. Тільки ніс у лікарні вправили.

— Свічку Богові поставили за своє спасіння?
— Та ніяк не дійду. Я в церкві тільки на Паску буваю. А треба б хлопцям за упокій поставити.

Джерело: газета “Вісник Ч” від 15.09.2022, Олена Гобанова

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.