Тренери спортшколи «Юність» та жителі Борзни евакуювали з Чернігова 600 людей у розпал бойових дій

Як часто у наше життя втручається випадок? Коли йде щось зовсім не за планом, перевертає все твоє буття з ніг на голову, не залишає шансу не звертати уваги на те, що відбувається навколо. Випадковість змінила й життя борзнянця Ростислава Бодуна. Змінила не лише його життя, а самого чоловіка: у його світлих очах оселилася туга, спогади, які зринають раз по раз у голові, роблять його небагатослівним і задумливим. Але якби він міг повернутися на кілька місяців назад, він би нічого не змінював, бо вчинити інакше у тій ситуації просто не міг...

Усе вийшло дуже випадково, але надзвичайно вчасно.

Коли почалася війна, Ростислав Васильович полишив роботу у столиці і приїхав додому. Сини, один - у Києві, другий - у Чернігові, залишати домівок на поталу ворогові не захотіли, пішли до тероборони захищати свою землю.
Та коли рашисти почали так бомбити Чернігів, що аж шибки у квартирі повилітали, старший Всеволод вирішив перевезти свою родину у безпечніше місце, до батька.

«Разом із ним приїхали його кум із родиною, сім’я Сергія Кожемяка, заступника директора спеціалізованої дитячо-юнацької школи олімпійського резерву «Юність», у якій Всеволод працює тренером із футболу, ще кілька знайомих, - згадує Ростислав Васильович. - Словом, тоді у нашій хаті оселилося 17 чоловік. Але нічого, у нас будинок великий, усім місце знайшлося.

Не встигли цих гостей розмістити, як інші знайомі, тренери, родичі дзвонили й просили їх також забрати. Тоді ми й подумали: у школі залишилися два новенькі мікроавтобуси, подаровані колишнім вихованцем Андрієм Ярмоленком. Шкода буде, якщо розбомблять. Вирішили машини перегнати до Борзни, а заразом і людей забрати. А тоді як пішла хвиля!... Люди ж між собою спілкувалися, дізналися про те, що ми допомогли виїхати іншим, а тому дзвонили без зупину, з ранку й до вечора.

Ми спочатку й списки складали, а тоді хто вже кого рахував - забирали всіх, хто їхав на Борзнянщину й далі...»



Ростислав і Всеволод Бодуни

Сказати, що непростим був їхній шлях - то нічого не сказати. Початок весни, звичні дороги через Количівку та Іванівку прострілювалися рашистами, були заміновані. А тому доводилося їхати полями, об’їздними ґрунтовими дорогами, які для автобусів зовсім не годилися. Тому вирушали завжди трьома машинами. Син Всеволод та замдиректора спортшколи Сергій Іванович кермували «бусами», а Ростислав Васильович ще й позашляховика свого брав: і людей можна більше взяти, і автобуса витягти, коли застрягне.

Непросто було й з пальним. Спочатку викатали те, що у баках залишалося, а тоді допомогли небайдужі - директор Борзнянського лісгоспу Андрій Данько, підприємець Ігор Іващенко, борзнянці Костянтин Куторга та Сергій Шурубура. Люди, які просили забрати рідню, теж приносили, хто що мав: хто 5 літрів, хто каністру. Так за день збирали пальне, а наступного ранку вирушали у черговий рейс.



Сергій Кожемяко

«Важкі» поїздки

За півтора десятка виїздів імпровізоване тріо евакуаторців, які таким чином волонтерили самі по собі, без будь-яких вказівок «зверху», вивезло з Чернігова більше 600 людей. На самому початку їх ще ніхто не оформляв, самі шукали, куди кого розмістити, прямо в дорозі обдзвонювали друзів і знайомих. І ті відгукувался, допомагали, забирали до себе по кілька родин.
Про те, що кожен рейс може буди останнім, навіть не думали.

Ті тижні були, як у тумані. Головне -  всередині визріла потреба щось робити і була можливість допомогти. Нерідко бувало, що після чергової поїздки говорили собі: «Досить, більше не поїдемо», але... знову дзвонив телефон, і знову вони збиралися у дорогу.

«Така картина страшна... - після довгої, задумливої паузи повертається до розмови чоловік. - Люди йшли потоком. Жінки, старі, діти... Хтось із малюком на руках, хтось на милицях... Дехто навіть падав від утоми... Там банка консервації стоїть - видно, несли, а тоді сил уже не стало, залишили. Покинуті дитячі візочки... Люди залишали все, тільки б самим урятуватися. Плакали, на коліна падали: «Заберіть нас із цього пекла!» І як тут не їхати, як когось залишити?!... На своєму 7-місному позашляховику я вивозив по 12 людей, навіть поранених, а наймолодшому пасажиру було лише два тижні від народження...

Попри те, що машини були забиті людьми, дорога до Борзни була болюче тихою: люди, які по кілька тижнів сиділи у підвалах під бомбардуваннями, не були налаштовані на розмови. Сиділи мовчки, кожен занурений у власні тривоги й болі. А нас «накривало», вже коли приїжджали додому. Як вставали з-за керма, то й ноги трусилися. «Ну що, хлопці, може, закуримо?» - «Закуримо». І це при тому, що з нас трьох ніхто до цього не палив.

Коли головний міст до Чернігова розбомбили, забирати бажаючих могли лише від пішохідного: під’їздили, за якихось 10 хвилин розсідалися і - швиденько назад. Затримуватися було небезпечно: все прострілювалося, скрізь гупало. Незамінним помічником, «очима» команди водіїв був ще один наш земляк, Микола Горовенко. З початком війни його призвали на службу. І так склалося, що опинився він саме під Черніговом, а тому міг орієнтувати наших водіїв.

«Щоразу ми зідзвонювалися, дізнавалися ситуацію: де наші «орків» зачищають, де ракетами гатять, можна чи ні взагалі виїздити, - розповідає Ростислав Васильович. - Бувало, говоримо, і я чую свист і вибухи... Кричу: «Коля, ти живий? Живий??!» І через момент, наче через вічність: «Та живий, живий... Чуєш? Сьогодні, мабуть, не вийде...»

Найдорожче, то «Дякую»

Отак, між Борзною та Черніговом, чоловіки курсували кілька тижнів. Потроху підключалися водії й з інших напрямків, тоді й місцева влада організувала перевезення. Був день, коли до нас прямувала колона аж із семи автобусів.

Майже щодня виходив на небезпечний рейс іще один водій - Андрій Шевченко. «У Чернігові фактично працювала єдиною пекарня, з якою ми співпрацювали до війни, - продовжує розповідь Ростислав Бодун. - І наш працівник, Андрій Леонідович, безстрашний чоловік, весь час їздив туди за свіжим хлібом. Було, коли під Черніговом точилися бої, довелося залишитися у місті, ночувати на стадіоні.



Андрій Шевченко – завжди зі свіжим хлібом

Але не їздити Андрій теж не міг, адже наш хліб чекали по всій Борзнянщині. Натомість нашим військовим він доставляв на область продуктові передачі, маскувальні сітки, які плели наші місцеві волонтери.

Перестали їздити після чергового дзвінка від Миколи Горовенка: «Сьогодні вам краще сюди не сунутися. Вночі місто бомбили нещадно, на тому боці міст весь «покльований» мінами, за мостом - мертві люди, два мікроавтобуси, побиті осколками, горять». За кілька днів нічого не змінилося: все заміноване, обгорілі машини й трупи вбитих, які ніхто не зміг забрати. Евакуйовувати цим шляхом вже не було можливості.

Тоді новий маршрут довелося прокласти аж за столицю, до Василькова. Хоч і далеченько було, та налагодили логістику і почали возити на Борзнянщину хліб, продукти, побутову хімію, такий дефіцитний тоді туалетний папір.

- . Сьогодні, чув, по місту балакають, буцімто ми за свої послуги гроші брали, - з гіркотою у голосі додає наостанок співрозмовник. - Так, справді, дехто намагався дати кілька сотень, але ми відмовлялися. Нам було достатньо простого людського «Дякую». Ми не перевізники й не для того людей возили, щоб на цьому заробляти. Іншим разом хтось запитав: чи даємо страховку на поїздку? Та ми, кажу, й не страхові агенти. Як доїдемо - живі будемо всі, але які гарантії, коли з неба падає? Робили все на свій страх і ризик, як серце підказувало. Бо нічого не робити, маючи бодай якусь можливість, просто не могли».

Джерело:  Газета "Вісті Борзнянщини" від 09.06.2022, Марина ГРИНЕНКО

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.