78-річна Раїса Маклюк чотири доби без води блукала в лісі

— Доки мене не було, он скільки гурків наросло, — схиляється над грядкою 78-річна Раїса Маклюк з села Дібрівне на Городнянщині. — Я ж пішла по ягоди і заблукала. Чотири довгі доби намагалася вибратися. Коли знайшли, молодший син забрав мене до себе в Городню. А я так додому просилася. Прокинулася о п’ятій ранку і нуджу: «Везіть мене в село». От привезли. Як же гурочки пахнуть, — бабуся складає врожай в пелену і несе до хати.



— Оце на город сходила і з двору ні ногою, щоб я не хвилювався, — виходить із будинку 58-річний Володимир Маклюк, син. — Я за ці дні, доки її не було, не міг не їсти, не спати. У нас же тут і вовки, і лисиці, і дикі свині водяться. Я торік сам двох свиноматок з виводками поросят в кілометрі від Дібрівного бачив. Просив і не раз: «Не вздумайте в ліс по чорниці йти. Бо заблукаєте». Кивала головою, що чує. Я робив свої справи. До хати, а матері немає. На город до сусідів, перепитав — нічого. Вернувся, дивлюся — відра немає, з яким вона ходила раніше до лісу. І все стало зрозуміло. Коли за кілька годин не вернулася, пішов шукати. Я ж знаю місця, куди мати ходила. Обшукав увесь ліс навколо села.

Рідню сповістив. Шукали всією родиною — марно. Звернулися за допомогою. Односельці шукали, прикордонники, поліцейські.

— А я знала, що мене шукають. Бо не могло ж такого бути, щоб не вернулася, а всім байдуже, — усміхається Раїса Федорівна. — Зайшла наче недалеко від дому. А цьогоріч все так позаростало, що не зчулася, як заблукала. І як на зло, жодної живої душі не зустріла. Йду, йду, ноги заболять, сяду, відпочину, а ліс все не кінчається. Пити хочу. Здається, без води ось-ось помру. А її немає. Ото ягоди, які назбирала, і їла. Поночі лягла на траву, згорнулася калачиком, а комарі так пнуть, так пнуть, спасу немає. Я ж у кофтинці до короткого рукава була.

— Звірів, лісовика боялися?

— Ні. Та я навіть зайця не зустріла. Молитов не знаю. Отож повторювала: «Поможи мені, Боже. Спаси, Господи». Тільки сонце сходило, я вставала і йшла. І так, доки не смеркне. Вже і дні погубила.

— Ночами прохолодно, а ви легко були вдягнені.

— Та наче не холодно спалося. Але, здається, перемерзла. Он, шмарклі йдуть і йдуть, — сякається пенсіонерка.

— Он, ще пів відра ягід, ті, що мати набрала, у веранді стоять. Вже й забродили, — подає голос Володимир.

— Так вино з них зробіть.

— Викину, щоб і згадки не було. Я ж днями ходив, її шукав. Кропива у ріст зі мною. Навички пошуків маю, я ж у минулому військовий. Де побачу слід від її чобіт, туди йду. А далі у траві він губиться.

— Володимире, так поліція з собаками була, хай би пси взяли слід.

— Спека за 30 градусів. Ті бідні собаки пройшли з кілометр і попадали, хекають. Поліцейські воду п’ють. Я їм кажу: «Дайте ж і собакам». А вони мені: «А ти не умнічай. Убив матір, десь прикопав. От повезем, заложим пальці в двері, швидко зізнаєшся, куди ти її подів». Мені забракло слів. Це ж добре, що односельці бачили, як вона сама до лісу йшла.

— Поліціянти повідомили, що це вони її знайшли.

— Хто? Я її знайшов!!! За сім кілометрів від села. Спочатку материні чоботи, потім відро, далі вже саму. Вона лежала, і вже не мала сил говорити, тільки «А-а-а». Ще б якась година-дві, і був би їй гаплик. Я їй пляшку води дав, переніс у холодок. Побіг до поліцейських. Вони «швидку» викликали. Вивезли її з лісу. Вже, як прийшла до тями, питаю: «Ну що, навтішалася ягодами?» Тільки головою кивала.

У Дібрівному люди переживали за бабу Раю. Хоч і кріпенька, та чотири дні без води, у спеку... Припускали, не виживе...



Чи не кожного тижня надзвичайники, поліція, волонтери шукають у лісах області стареньких, яким закортіло піти за ягодами і грибами. На щастя, знаходять живими. Раїса Маклюк серед тих, хто заблукав, рекордсменка, бо найдовше пробула в лісі.

* * *

Люди добрі, якщо ви у віці, ну не ходіть за ягодами і грибами! «Сім год мак не родив, і голою не було». Без них обійдетеся. Не доведи Боже, помрете в лісі.

Валентина Остерська, «ВісникЧ» №29 (1836) від 22 липня 2021

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.